7.2. План практичного заняття

Практичне заняття № 11

Питання для обговорення

1. Головні елементи глобальної економіки.

2. Сутність світової економічної рівноваги.

3. Стратегії розвитку в системі світової економічної рівноваги.

Питання для самостійного вивчення

1. Проблеми оптимізації стратегічного розвитку слаборозвинених економік в умовах глобалізації.

2. Стратегія сталого розвитку та імовірні межі її використання.

3. Вплив глобалізації на стан національних економік.

4. Тенденції глобалізму і альтернатива локалізму в сучасній світовій економіці та в процесах розвитку.

5. Нові тенденції розвитку і криза глобальної капіталістичної системи. 

7.3. Інформаційні джерела

1. Козак Ю.Г., Єхануров Ю.І., Ковалевський В.В. ті ін. Міжнародні стратегії економічного розвитку. – К.: Центр навчальної літератури, 2005. – 353 с.

2. Лортикян Э.Л.История экономических реформ. — Харьков, Консум, 1999. – 274 с.

3. Павловський М. А. Стратегія розвитку суспільства: Україна і світ(економіка, політологія, соціологія). — К., Техніка, 2001. — 312 с.

4. Пахомов Ю. М., Крымский С. Б., Павленко Ю. В. Пути и перепутья современной цивилизации. — К.: Международний деловой центр, 1998. — 432 с.

5. Пахомов Ю. Н. и др. Международные стратегии экономического развития, ДНУ, Киев— Донецк. — 2001. – 124 с.

Тема 8. Цивілізаційні виміри економічного розвитку

8.1. Методичні поради до вивчення теми

Глобалізація — продукт епохи постмодерну, переходу від індустріальної до пост-індустріальної стадії економічного розвитку, формування основ ноосферно-космічної цивілізації. Звідси випливають і якісні та кількісні показники, що характеризують розгортання даного процесу.

Серед найголовніших таких показників — зростання взаємозалежності економік різних країн, цілісності та єдності світового господарства. В основі цих явищ — більша відкритість національних ринків, поглиблення міжнародного поділу і кооперації праці. Окремі нації і держави поступово передають свої функції суб'єктів міжнародних відноси і міжнародного права наднаціональним орга-нам зовнішнього контролю. Формування та званого «світового села» ("global village") здавалося б, повинно сприяти більшій прозорості господарських трансакцій, але поки що відбуваються зворотні процеси за ефектом «чорної скриньки». Особливо відчута це проявилося під час спалаху світові фінансової кризи в 1997—1998 рр.

Завдяки впровадженню новітніх технологій та систем електронного зв'язку розвіваються світові комунікаційні мережі, внаслідок чого звужується сфера державного контролю. Науково-технічні досягнення дають змогу скорочувати витрати на здійснення міждержавних і міжфірмових господарських контактів. Так, якщо трихвилинна телефонна розмова між Нью-Йорком і Лондоном у 1930 р. коштувала 300 доларів (у доларах 1996 р.), то тепер — лише один.

Зростає кількість країн і народів, що втягуються у процес глобалізації. Особливим динамізмом характеризувалися до останнього часу нові індустріальні країни Азії та окремі держави Латинської Америки. Визначилася тенденція до формування глобальної цивілізації із загальними уподобаннями, цінностями і суспільною свідомістю. Закладаються основи міжнародного громадянського суспільства, створюються плюралістичні структури глобальних еліт. Вестернізується світовий культурний простір, і одночасно дедалі виразнішим стає протистояння цьому процесові, особливо з боку мусульманських держав.

На авансцену світового економічного життя висуваються нові «актори», які разом з традиційними стають у ньому головними законодавцями моди. Нині виділяють вісім нових головних суб'єктів, що справляють вирішальний вплив на світогосподарські процеси. Це — міжнародні організації (МВФ, Світовий банк, ЮНКТАД, ФАО, МОП, ВТО); країни великої сімки; регіональні організації (яких налічується близько 60); багатонаціональні корпорації (майже 50 тис.); інституціональні інвестори (пенсійні та інвестиційні фонди, страхові компанії); неурядові, організації; великі міста; окремі видатні особистості (науковці, Нобелівські лауреати, університетські професори, відомі фінансисти, підприємці тощо).

Підкреслюючи значення великих міст, зазначимо, що, наприклад, в одному лише Токіо виробляється вдвічі більше товарів і послуг, ніж в усій Бразилії. Економіка глобалізується внаслідок виникнення нових форм конкуренції, коли зростає кількість учасників світо-господарських зв'язків, які не мають визначеної державної приналежності.

Таким чином, глобалізація стає постійно діючим чинником і внутрішнього, і міжнародного економічного життя. Вона знаменує завершення першого, початкового етапу формування економічної єдності світу, коли визначилася його господарська цілісність при всій розмаїтості складових частин і підсистем світового господарства.

Розгортання процесу глобалізації відбувається суперечливо. Це стосується характеру її впливу як на національні економіки, так і на весь хід сучасного світового господарського розвитку. З одного боку, вона небачено розширює можливості окремих країн щодо використання та оптимальної комбінації різних ресурсів, їх глибшої участі в системі міжнародного поділу праці. З другого — глобальні процеси загострюють конкурентну боротьбу, формують грунт для маніпулювання величезними фінансовими та інвестиційними ресурсами. А це становить реальну загрозу для країн з низькими і середніми прибутками.

«Мільйони продовжують маргінальне існування у світовій економіці, — зазначав Генеральний секретар 00Н К. Аннан при відкритті 53-ї сесії Генеральної асамблеї у вересні 1998 р., — мільйонам досвід глобалізації не створює ніяких можливостей, стимулюючи сили руйнації та знищення»'.

Таким чином, визнаючи незаперечні пере­ваги глобалізації, маємо враховувати і її неоднозначність, різноспрямованість впливу на різні групи країн і галузі сучасного виробництва. У процесі глобальних структурних трансформацій у світовому економічному просторі перевагу одержують галузі обробної промисловості та сфери послуг. Сюди здійснюється перелив капіталу і кваліфікованої робочої сили. Водночас інші галузі й сфери відчувають гострий дефіцит чинників виробництва, що посилює їхній депресивний стан (прикладом може бути вугільна промисловість).

Ще одним наслідком глобальних структурних змін стає процес деіндустріалізації, який почався ще в 70-ті роки XX ст. після світової енергетичної кризи («голландська хвороба» деіндустріалізації). Позитивним проявом деіндустріалізації можна вважати розвиток сервісної економіки, ноосферизацію виробництва, виникнення космічних технологій, поступовий перехід до неоекономіки. Негативний аспект деіндустріалізації — загроза повернення до застарілих, традиційних, архаїчних структур господарства в ряді країн, що розвиваються, і в перехідних економіках внаслідок їхньої неконкурентоспроможності та слабкості власної ресурсної бази економічного розвитку.

Головне завдання країн з так званими ринками, що виникають (Emerging market economics), полягає в мінімізації залежності від зовнішніх шоків і від зміни позицій іноземних інвесторів, які забезпечують великі потоки так званих «летучих» капіталів. Найбільшу загрозу глобалізація несе країнам, що розвиваються, оскільки саме вони відчувають гостру нестачу людського капіталу, господарської інфраструктури, економічних рішень, необхідних для реалізації наявних можливостей.

Аналізуючи процес глобалізації, слід роз­глянути його як багаторівневу ієрархічну систему. На світовому рівні він приводить до того, що зростає економічна взаємозалежність країн і регіонів, переплітаються їхні господарські комплекси та економічні системи. На рівні ж окремої країни глобалізація має своїми вимірами такі показники, як відкритість економіки, частина зовнішньоторговельного обороту або експорту у ВВП, обсяг закордонних інвестиційних потоків, міжнародних платежів та ін. Галузевий зріз глобалізації характеризується співвідношенням обсягів зустрічної внутрішньогалузевої торгівлі і світового виробництва галузі, а також коефіцієнтом її спеціалізації. Розраховується цей коефіцієнт як співвідношення національних і міжнародних експортних квот.

Глобалізація на рівні конкретної компанії залежить від того, наскільки вона диверсифікувала свої надходження і розмістила активи в різних країнах, збільшивши експорт товарів і послуг та використовуючи місцеві переваги, пов'язані з доступом до природних ресурсів і дешевої робочої сили. Ступінь глобалізації компанії не в останню чергу залежить від таких показників, як міжнародний розподіл надходжень від продажів і головних активів, зовнішньофірмова торгівля і відповідні технологічні трансфери. Велике значення тут мають досягнення в комп'ютерних і комунікаційних технологіях. Вони дають змогу збільшувати обмін ідеями та інформацією між різними країнами, розширювати поінформованість споживачів щодо іноземних товарів. Завдяки кабельним системам у Європі та Азії фірми можуть одночасно в багатьох країнах формувати регіональний, а іноді й глобальний попит.

Їм вдається координувати виробництво і загальні цілі у світовому масштабі так, що компанії, хоча й базуються в різних частинах світу, виробляють той самий кінцевий продукт.

Отже, формування глобальної системи виробництва і відповідної інфраструктури, динамічне переміщення ресурсів по всьому полю світового господарства, функціонування світових інформаційних і транспортних комунікацій свідчить про настання нового етапу економічного розвитку. Його суть полягає у всезростаючому значенні загальносвітових чинників і джерел господарської динаміки. Ця обставина у свою чергу створює передумови для виникнення універсального економічного знання, яке адекватно відбиває загальний процес господарської еволюції без прив'язки до конкретної країни або території. Таке знання стає основою для правильної постановки і розв'язання цілого ряду найгостріших глобальних проблем (продовольчої, екологічної, демографічної тощо).

Трансформація економічної системи України, перехід її у нову якість — процес, неминучість якого визначається самими соціально-економічними і науково-технологічними пара­метрами XXI ст. Він, на наш погляд, має грунтуватися на «трьох китах»: загальноцивілізаційних умовах і чинниках, що формують систему координат сучасного світового ринкового господарства; національних пріоритетах і особливостях, які мають глибокі історико-генетичні і ментально-етнічні джерела; реальному стані економіки і суспільства України. Останнє є головним вихідним матеріалом, першоосновою, фундаментом, на якому будується нова політико-економічна система. Саме взаємодія цих трьох складових дасть Україні можливість уникнути різких коливань і відхилень, пом'якшить удари перехідного періоду, прискорить гармонізацію та наше приєднання до загальноцивілізаційних процесів і структур.

У соціально-політичній сфері сучасна цивілізація долає дихотомію XIX — середини XX ст. «капіталізм — соціалізм (комунізм)», яка була наслідком яскраво вираженого класового протиборства. Нині ж відбувається формування глобального антропогенно-інтелектуального, екологічного суспільства солідарності та соціальної справедливості. Головне протиріччя даного суспільства — не між окремими групами людей і класами, а між суспільством у цілому та його природним оточенням, різке погіршення якого загрожує дальшому існуванню людства як особливого біологічного виду. Чорнобильський чинник яскраво і гостро висвітив цю проблему.

Які ж загальноцивілізаційні умови диктує нам ноосферно-космічна, інформаційна, біб-технотронна епоха XXI ст.? У соціально-політичній сфері, безумовно, домінуючою структурою є демократична правова держава, головне завдання якої полягає в гармонізації відносин між людьми, недопущенні гіпертрофовано великої їх диференціації за прибутками, регулюванні відносин між людьми і природним навколишнім середовищем, а також відносин із зовнішнім світом. В економіці абсолютно безальтернативною є орієнтація на сучасні ринкові механізми, налаштовані на хвилю науково-технологічної революції. Йдеться про радикальні структурні зрушення тектонічних масштабів. У їхній основі — постійне скорочення галузей первинного (видобувного) і вторинного (обробного) секторів і форсований розвиток третинного сектора (послуги). Все це здійснюється на основі неухильної дематеріалізації виробництва, його електронізації, роботизації, комп'ютеризації, інформатизації, мініатюризації. Інтелектуалізується та індивідуалізується праця, відбувається автономізація особистості.

Якісні особливості економіки періоду за­родження і становлення ноосферно-космічної цивілізації — це, з одного боку, вирішальна роль інтелекту у відтворенні головних умов життя суспільства, а з другого — утилізація людиною космічного простору. Освоєння людиною навколоземного простору, інших планет Сонячної системи можна віднести до екстенсивних напрямів формування суспільно-економічних структур XXI ст. Якщо індустріальна цивілізація виникла на хвилі великих географічних відкриттів як наслідок розширення «економічного поля» за рахунок залучення до господарської сфери нових земель і територій, то цивілізація XXI ст. одержує потужний поштовх завдяки космізації і виробництва, і мислення.

У зв'язку з трансформацією індустріальної цивілізації в ноосферно-космічну виникають певні проміжні форми. Такою є інфор­маційна модель розвитку. Вона — продукт індустріальної епохи і водночас важлива передумова формування нової цивілізації третього тисячоліття.

Ноосферно-космічна цивілізація покликана не тільки розв'язати найгостріші проблеми і усунути протиріччя попередньої епохи, а й окреслити шляхи подальшого розвитку людства. Відомі нам способи виробництва, що були основою колишніх суспільно-економічних формацій, наприкінці тисячоліття почали втрачати свою однозначність і жорстку детермінованість. Історичний процес зміни формацій набув нових відтінків і граней. Революційні перетворення поступаються місцем еволюційним, реформістським шляхам пристосування суспільно-економічних форм до нинішніх реалій життя. Дедалі впевненіше утверджується думка про необхідність входження України, як і всіх країн СНД та держав Центральної і Південно-Східної Європи, в лоно загальнолюдської цивілізації. При цьому мається на увазі передусім західна, тобто індустріальна, цивілізація і вільна ринкова економіка.

Втім, тверезий і об'єктивний аналіз показує, що створення ринкової економіки саме по собі не виведе Україну на рівень сучасної цивілізації. Більше того, на цьому шляху виникає для нас небезпека переміститися на глибоку периферію світового господарства. Сучасний ринок з усіма його внутрішніми й зовнішніми атрибутами потрібний насамперед для того, щоб підсилити мотиваційні стимули до вільної праці. Ринковий механізм може й повинен бути використаний на повну потужність не для наздоганяючого, наслідувального розвитку, а для здійснення радикальних структурних перетворень, спроможних поставити Україну в один ряд з найбільш економічно розвиненими державами постіндустріального рівня.

Найхарактернішими ознаками нашого часу є поступовий перехід від енергетичних до інформаційних джерел життєдіяльності людини, переростання біосфери в ноосферу, формування основ і окремих елементів автотрофної економіки, відносно незалежної від природного середовища, тобто від існуючого рослинного і тваринного світу.

Інформаційно-технологічний спосіб виробництва за своєю суттю універсальний і поширюється поступово від центру до периферії світового господарства. Його утвердження супроводжується передусім широкою інформатизацією, підвищенням ролі сучасних технологій та науково-технічних розробок. Електронізація виробництва і побуту, їхня широка комп'ютеризація, роботизація, з одного боку, виводять людину безпосередньо з виробничого процесу й ставлять її поруч з ним. З другого боку, на цій основі підвищуються вимоги до освітньо-кваліфікаційного рівня зайнятих, зростає інтелектоємність виробництва, праці та продукту.

Паралельно з істотними змінами техногенно-матеріальних чинників виробництва відбувається поступова трансформація соціальних відносин, тобто суспільно-економічних форм його розвитку. Йдеться, насамперед, про відносини власності на засоби виробництва, які у процесі дематеріалізації, інформатизації, космізації втрачають свої класичні функції, поступаючись місцем різноманітним інтелектуальним ресурсам. Стрижневим елементом економічної системи стає власність на інтелектуальний потенціал робітника. Це зумовлено, з одного боку, зростанням питомої ваги складної висококваліфікованої живої праці у структурі вироблюваного продукту, з другого — підвищенням витрат на підготовку і відтворення робочої сили сучасного постіндустріального рівня.

Слова Гегеля про те, що «особистість повинна мати наявне буття у власності»², очевидно, стосуються насамперед власності індивіда на свою робочу силу. Спроможність вільно її застосовувати, на основі об'єктивних ринкових механізмів відшкодовувати витрати на зростаючі потреби є підґрунтям економічної свободи індивіда, його автономії, широкої індивідуалізації праці.

Власність на робочу силу в антропогенно-інтелектуальному суспільстві посідає пріоритетне, головне місце. Водночас на перехідному етапі цивілізаційного розвитку, коли поряд з інтенсивними існують екстенсивні, витратні технології, виникає протиріччя між матеріальними і живими (духовними) компонентами виробничого процесу. Темпи виробництва матеріальних та інших ресурсів відстають від попиту на них, що призводить до їхнього відносного подорожчання, до зростання ринкових цін. Пропозиція ж робочої сили перевищує попит на неї, через що з'являється тенденція до її здешевлення і зростання безробіття. Щоб усунути це протиріччя, необхідно змінити характер та зміст виробництва, а також відповідні потреби. Мініатюризація виробничих процесів, збільшення питомої ваги інформаційної складової, принципово новий характер виробничих і особистих потреб посилюватимуть тенденцію до перетворення власності на робочу силу в головний компонент як виробництва, так і всієї системи суспільних відносин.

На даному етапі співіснуватимуть індустріальні моделі (сучасна периферія) з елементами доіндустріальних форм (найменш розвинені країни), перехідні економічні системи (держави колишнього СРСР, країни Центральної та Південно-Східної Європи) і власне постіндустріальні (інформаційно-технологічні) моделі економічного розвитку (країни ОЕСР). Безумовно, домінантною в цій структурі стане інформаційно-технологічна модель, реалізація якої визначатиме головні закономірності і тенденції світової економічної динаміки.

Процес формування нової моделі економічного розвитку розтягується у просторі й часі, що зумовлює одночасне співіснування «вторинних» і навіть «третинних» моделей. Вони лише в основних моментах нагадують головну. Це — наслідок дії всієї сукупності закономірностей нової цивілізації, її ядра, яке утворюють найрозвиненіші держави світу. Виплавлена в тиглях потужного історичного поступу нова модель спиратиметься на так звані тверді структури (постіндустрі-альна техніка й технологія) і м'які (інформатика, космічні системи, нетрадиційні джерела енергії та споживання).

Надзвичайно важливим є питання про механізми регуляції в інформаційно-технологічній структурі. Незаперечна тут роль ринку і всієї ринкової інфраструктури. Про те разом із змінами в матеріально-речовинних чинниках виробництва та обігу змінюються й зміст і характер ринкових інструментів, що забезпечують ефективне використання ресурсів. Крім того, ринок не є постійною величиною і трансформується відповідно до власних законів.

Еволюція об'єктів ринкового регулювання характеризуватиметься переходом до переважного застосування інформаційних ресурсів замість ресурсів енергетичного походження. Такі поняття, як вартість, ціна, витрати, попит, пропозиція тощо, одержують новий зміст і нові форми прояву. Можна стверджувати, що ми перебуваємо на порозі революційних зрушень в економічній теорії, пов'язаних з формуванням інтелектуально-інформаційної парадигми.

В Україні існують задовільні стартові умови для того, щоб поступово підключитися до загальноцивілізаційних процесів. По-перше, ми маємо науково-технічний, інтелектуальний потенціал і висококваліфіковану робочу силу, що є визначальним у системі сучасного виробництва. По-друге, значною мірою підірвані адміністративні механізми створюють можливість остаточного та швидкого демонтажу тоталітарної системи, вироблення сучасних економічних форм і управлінських механізмів, не обтяжених минулим. По-третє, маємо величезні невикористані запаси емоційної, психологічної енергії, яка виникла внаслідок розвитку власної незалежної самостійної держави, що було віковічною мрією багатьох поколінь нашого народу. Потужний вибух цієї енергії, критична маса якої накопичувалася століттями, спрямований на політичне, економічне, духовне відродження нації, що є величезним додатковим чинником прискореного прилучення України до загальноцивілізаційних процесів і структур.

Національні джерела економічного розвитку грунтуються, передусім, на історико-генетичному, ментально-етнічному потенціалі України. Адже йдеться про п'ятдесяти-мільйонну державу, розташовану в надзвичайно вигідному місці геополітичного простору. Підґрунтя нашого духовного по­тенціалу становлять вікові народні традиції:

працьовитість, хазяйновитість, відкритість, взаємопідтримка, а також ментальність народу: мудрість, дотепність, кмітливість, сердечність, природний гумор, веселий характер, ґрунтовність. Якщо до цього додати практично загальну освіченість народу, то матимемо всі підстави стверджувати, що в Україні існують безперечні передумови для того, аби опанувати досягнення цивілізації і зайняти вже на початку нового століття власну нішу в міжнародному розподілі праці. Адже економіка третього тисячоліття — це економіка «розуму», економіка «думки», домінантною основою якої є якість людського капіталу, а він в Україні за багатьма параметрами не поступається перед аналогічними показниками розвинених держав.

Варто згадати також, що український економічний генофонд має в своєму активі тривалий період існування приватної власності на землю, досвід ринкового господарювання в складі інших держав, широкий розвиток кооперативних економічних форм, кредитних спілок тощо. Отже, економічна модель України формується на основі не тільки загальноцивілізаційних детермінант, а й генетико-історичних джерел та внутрішніх онтологічних економічних чинників.

Головним напрямом реалізації такої моделі є широкомасштабна, всеохоплююча модернізація економіки, всіх сфер суспільного життя. Тим більше, що на попередніх етапах, коли різні частини території України перебували тривалий час у складі інших країн, тобто вона не була самостійною, незалежною, цілісною державою, тут не відбулася політична, економічна, культурологічна, світоглядна самоідентифікація.

Економічна модернізація передбачає докорінне оновлення на сучасній основі матеріально-речових і організаційно-економічних структур, усієї системи суспільного виробництва. Має відбутися повний демонтаж застарілих соціально-економічних відносин, які грунтувалися на монопольному, безроздільному пануванні державної форми власності на умови і засоби виробництва. Нова система виробничо-економічних відносин спирається на органічну єдність приватних форм власності (індивідуальна, акціонерна, корпоративна), комунальної (власність місцевих органів влади і місцевого самоврядування) і державної як гаранта загальнонаціональних економічних інтересів. На цій основі формується змішана економіка, яка дає змогу органічно об'єднувати інтереси держави, регіонів, підприємств і домашніх господарств (населення). Головною ознакою такої економіки є соціальна спрямованість, забезпечення твердих соціальних гарантій.

Що ж до матеріальних активів, то тут економічна модернізація передбачає повне оновлення технічного базису шляхом впро­вадження високих технологій, системи корпоративного управління, маркетингу.

Ефективне функціонування системи суспільного виробництва можливе лише за умови створення адекватної інфраструктури, конкурентного середовища, відповідних інституціональних форм, законодавчого забезпечення економічної модернізації. Мають сформуватися відповідні податкова, фінансова, банківська системи, адміністративно-правові структури на всіх рівнях державного та економічного управління.

Економічна модернізація потребує, звичайно ж, відповідної якості людського капіталу, як щодо професійно-кваліфікаційного рівня, так і його економічної свідомості, господарської ментальності. Йдеться про спроможність homo economicus опанувати модернізаційні процеси.

Однак уявлення про всеосяжну економічну модернізацію подекуди зводяться до спрощеного, звуженого трактування трансформаційних процесів відповідно до так званого «вашингтонського консенсусу». За його рамками залишаються промислова, аграрна, науково-технічна, регіональна політика. Соціальна ціна такої моделі перетворень занадто висока,

Україна одержала в спадщину деформовану, архаїчну структуру економіки, яка була зорієнтована переважно на задоволення потреб військово-промислового комплексу колишнього СРСР. Зношені, застарілі виробничі фонди і технічне устаткування, віджилі організаційно-економічні форми підприємств, доіндустріальний характер виробничої інфраструктури (транспорт, зв'язок, телекомунікації тощо) давно потребували модернізації на основі досягнень науково-технічної революції. Період незалежного розвитку теж не позначився скільки-небудь істотно на техніко-технологічному та організаційно-економічному стані господарства.

У кінцевому підсумку спроби впровадження ринкових реформ без адекватних перетворень у політичній, інституціональній, культурологічній сферах і в суспільній свідомості не можуть бути успішними. Необхідна синхронізація цих процесів у просторі й часі.

Отже, головна спрямованість економічної модернізації полягає у диверсифікації напрямів, форм і засобів економічної політики, у наданні цьому процесові всеохоплюючого, комплексного, системного характеру. Важливо точно визначити пріоритетні напрями і форми економічної модернізації. Вони не можуть обиратися довільно на основі інтуїції або суб'єктивних побажань і рішень будь-якого рівня законодавчої чи виконавчої влади. Досвід останніх 200—300 років показує, що лідируючі позиції у світовій економіці займали ті країни, які у своєму економічному розвитку спиралися передусім на власні порівняльні і конкурентні переваги. Тому, вибудовуючи пріоритети економічної модернізації в Україні, слід визначити і науково обгрунтувати об'єктивно існуючі в нашій економіці галузі виробництва, окремі товарні позиції і групи, спроможні забезпечити міцні конкурентні засади як на внутрішньому, так і на зовнішньому ринках.

Потенційно пріоритетними є високотехнологічні галузі (ракетно-космічна техніка, літако- і моторобудування, електрозварювання, порошкова металургія, біотехнологія, окремі виробництва ВПК). Другий блок — це галузі АПК. Вони мають унікальні природні основи і глибокі традиції культивування та експорту різноманітних продуктів харчування. Транзитні перевезення вантажів, транспортування нафти, газу, електроенергії, надання інших міжнародних послуг у сфері транспорту, зв'язку, телекомунікацій становлять третю сукупність галузей, які формують структурний каркас економіки. Важливим каналом валютних надходжень і зростання ємкості внутрішнього ринку має стати розгалужений рекреаційно-туристичний комплекс від Карпат до Азовського моря, від Чернігова до Криму та Одеси. Але для цього потрібне відповідне інфраструктурне оснащення.

Пріоритетні галузі повинні бути головним об'єктом стимулювання засобами фінансової, грошово-кредитної, цінової, податкової політики. Така модель структури економіки виключає розмитість, аморфність, фрагментарність національного господарства і орієнтується насамперед на власні ресурси та можливості, на наявний природний та людський потенціал. Її домінантою є розвинутий, цілісний, місткий ринок з розгалуженою системою поділу і кооперації праці між областями, виробництвами, регіонами України.

Забезпечити ефективне функціонування національного господарського комплексу спроможний, насамперед, власний капітал, формування і диверсифікація якого не може відбуватися хаотично, за «законами джунглів». Досвід нових індустріальних країн Південно-Східної Азії та деяких держав Латинської Америки показує, що основні позиції національного капіталу в процесі економічної модернізації забезпечуються за активної участі держави в головних національних компаніях або за її активної координуючої ролі.

Існують два основні напрями формування реального національного капіталу. У першому випадку створюються загальнодержавні компанії, ядро яких становлять головні комерційні банки країни, промисловий, торговий і венчурний капітал. При цьому залучаються відповідні індустріальні фірми і науково-дослідні установи. (Приклади цього варіанта — Японія, Корея.) В другому варіанті основний наголос робиться на потенціалі регіонів, що дає змогу концентрувати місцеві ресурси, об'єднуючи різні форми капіталу, і забезпечувати наступний вихід таких структур на національний і міжнародний рівень (Німеччина, США).

Паралельно формуються економічні та правові умови для розгортання малого й середнього підприємництва, яке потребує значно менших разових інвестицій і гнучко реагує на кон'юнктуру ринків.

Така логіка формування національного капіталу дає можливість реалізувати імпорто-замінну зовнішньоекономічну стратегію, збільшити бюджетні надходження всіх рівнів, збалансувати фінансові потоки, врівноважити торговий і платіжний баланс, зміцнити національну грошову одиницю, що стане за порукою економічної безпеки держави.

Механізми економічної модернізації приводяться в дію засобами грошово-кредитної, фінансової, інвестиційної, податкової і валютної політики. Щоб активізувати всі складові модернізаційного процесу (матеріально-речові, людський капітал, організаційні форми і структури), потрібне якісне, радикальне поліпшення існуючого нині макроекономічного середовища, загальних умов розвитку підприємництва. Досвід країн з позитивною економічною динамікою показує, наскільки важливо розширити рамки грошово-кредитної і валютної політики в напрямі стимулюючого впливу її інструментів на пріоритетні галузі національного виробництва. Пускові механізми модернізації та еко­номічного зростання характеризуються широкою амплітудою і гнучкістю. Завдяки цьому вони дають змогу, в одному випадку, подолати спад виробництва і навіть забезпечити його зростання (як у Польщі), в іншому — продовжити хоч і флуктуаційний, але односпрямований вектор економічного розвитку (в Туреччині).

Монетарні обмеження в Україні значно жорсткіші, ніж у Польщі і Туреччині, і це має досить суперечливі наслідки. З одного боку, в умовах фінансової кризи світового й регіонального масштабу вдається утримувати позиції гривні в межах проголошеного валютного коридору і мінімізувати зростання споживчих цін та інфляції. З другого — така система пригнічує інвестиційний і виробничий процеси, гальмує прогресивні структурні зміни, деформує фінансові відносини як на макро-, так і на мікрорівні, загострює соціальні проблеми в суспільстві.

Постає цілком закономірне питання: яку ж модель економічної і, зокрема, грошово-кредитної політики слід обрати для прискорення модернізаційних процесів і розв'язання інших соціально-економічних проблем?

Нинішній варіант помірковано консервативної економічної політики в Україні забезпечує певну стабільність і мінімальну соціально-економічну рівновагу. Продовження такого курсу виправдане з двох головних причин. По-перше, він є передбачуваним, послідовним, спрямованим на поступове нагромадження передумов і ресурсів для самодостатнього стійкого розвитку. По-друге, у перехідних умовах така політика забезпечує якісні зміни усієї системи суспільного виробництва, хоча й віддаляє кількісні показники економічного зростання.

Другий варіант економічної політики передбачає чисто ринкові механізми формування обмінного курсу, розширення меж грошово-кредитної політики, підвищення інфляційної стелі тощо. Він приховує в собі більше елементів ризику, господарських біфуркацій, коливань, кон'юнктури. Однак має одну незаперечну перевагу. Це — наявність економічної динаміки. Останнє сьогодні дуже важливо. Отже, на нинішньому етапі, мабуть, доцільно зробити вибір на користь другої, більш широкої за амплітудою моделі економічної політики. Арсенал її засобів допоможе прискорити нарощування власного потенціалу як основи зміцнення державного суверенітету і національної економічної безпеки країни.