4. Другий уряд лейбористів.

Напередодні парламентських виборів 1929 р. Консервативна партія знов опинилась розколотою внутрішніми конфліктами і боротьбою за лідерство в керівництві. Болдуін не зміг запропонувати ніякої нової позитивної програми. Єдиним серйозним передвиборним кроком уряду стало ухвалення в 1928 р. нового виборчого закону, що зрівняв права чоловіків і жінок (при збереженні цензу осілості в 3 місяці, або володіння нерухомістю, закінчення університету). Було ліквідоване обмеження виборчого права для осіб, що отримували допомогу з безробіття. Лейбористське керівництво, навпаки, зуміло підготувати до виборів новий варіант партійної програми «Лейборизм і нація». Він був остаточно позбавлений якого-небудь радикалізму і більш нагадував програму прогресистської буржуазної партії. Вимога націоналізації була замінена в ній ідеєю створення «суспільних корпорацій», що «керувались на користь суспільства кращими експертами і підприємцями». З урахуванням цієї трансформації підсумки виборів 30  травня 1929 р. не були дуже несподіваними – 287 місць у Палаті общин одержали лейбористи, 260 – консерватори, 59 – ліберали. Таким чином, лейбористи вперше в історії зуміли створити найбільшу парламентську фракцію і претендувати на формування уряду незалежно від позицій інших партій. Проте при визначенні урядового курсу Р.Макдональду довелося враховувати можливість тактичного блоку консерваторів і лібералів, що створював непереборну перешкоду для будь-яких «радикальних» заходів. Політика другого лейбористського уряду, таким чином, знов могла носити лише консенсусний характер, спираючись на узгоджені дії всієї парламентської більшості. Не менш важливою обставиною, що зумовила подальший розвиток подій, став початок світової економічної кризи.

У Великій Британії кризові явища почали простежуватися з деяким запізненням порівняно з світовою динамікою – в перші місяці 1930 р. Криза носила до того ж не такий руйнівний характер, як в інших країнах Заходу. Низькі темпи зростання британської економіки в колишні роки зумовили і відносно невеликий рівень падіння виробництва. Якщо в 1929 р. рівень виробництва склав 100,3% від показників 1913 р., то в 1932 р. – 82,5%. У результаті британська економіка не виявилася в стані таких глибоких структурних потрясінь, як американська (відповідні показники якої – 180,8% і 93,7%), французька (142,7% і 105,4%), німецька (117,3% і 70,2%). Водночас сумарні обсяги промислового виробництва у Великій Британії, рівень інвестиційної активності виявилися в роки кризи надзвичайно низькими. Це породило гостру проблему безробіття, яка в 1932 р. досягла 25%. Утворилися цілі «райони депресії», де економічне життя повністю завмерло. Найбільшу утрату понесли традиційні галузі, що володіли найменш модернізованою техніко-технологічною базою і низькою рентабельністю виробництва. Скорочення об’ємів суднобудування привело в 1929-1934 рр. до зменшення морського торгового тоннажу Великої Британії на 2,43 млн. т. Виплавка сталі тільки в 1929-1931 рр. скоротилася з 9,63 млн. т до 5,2 млн. т, чавуну – з 7,59 млн. т до 3,57 млн. т. Таким чином, британська металургійна промисловість виявилася відкинутою на 70 років назад. Таким же важким було становище в текстильній, вугільній галузях. Ціни на сільськогосподарську продукцію впали в роки кризи на 34%. При загальному зниженні світової торгівлі на дві третини британський експорт зменшився в 1929-1932 рр. з 729,3 млн.ф.ст. до 365 млн.ф.ст. Уряд намагався пом’якшити соціальні наслідки кризи розширенням системи страхування по безробіттю, організацією громадських робіт, переселенням частини працездатного населення з «районів депресії». Згідно із законом про страхування 1930 р. віковий поріг, що дозволяє отримувати допомогу по безробіттю, був понижений до 15 років. Термін виплати такої допомоги зріс до 12 місяців. Проте результати цих заходів були невеликими. Водночас у 1931 р. уряд був змушений вперше офіційно визнати бюджетний дефіцит і не зміг розширювати соціальне законодавство.

Вразливість британської фінансової системи була пов’язана не тільки з погіршенням зовнішньоторговельного балансу в роки кризи і падінням рівня виробництва, але і з тією великою роллю, яку отримали у рамках макроекономічної політики держави в попередні роки фінансові важелі. Прибутки приватного капіталу і бюджету від «невидимого експорту» стрімко скорочувалися. Зокрема, доходи від капіталовкладень за кордоном зменшилися в 1929-1931 рр. з 270 млн.ф.ст. до 170  млнф.ст., прибутки від міжнародних фінансових операцій – з 65 млнф.ст. до 30 млн.ф.ст. Загальний дефіцит бюджету в 1931 р. склав вже 100 млн.ф.ст. Для аналізу проблем бюджетної політики була сформована урядова комісія на чолі з відомим фінансистом Джорджем Меєм. Її висновки і рекомендації виявилися невтішні – країна знаходиться на порозі ще глибшої фінансової кризи, і ситуація вимагає негайного переходу до політики жорсткої економії, згортання державних соціальних програм, громадських робіт. Робота комісії Мея викликала гостру дискусію в керівництві Лейбористської партії, перевести яку в конструктивне русло Макдональду так і не вдалося. Уряд опинився на межі розколу.

Уряд лейбористів проявив велику активність у сфері зовнішньої політики, зважившися на ряд назрілих, але непопулярних у політичних колах заходів. У повному об’ємі були відновлені дипломатичні відносини з СРСР, ратифіковане рішення про припинення стягування з Німеччини репараційних виплат. У 1931 р. був прийнятий так званий Вестминський статут, що остаточно закріпив державний суверенітет британських домініонів. Відтепер британське законодавство визнавалося для них необов’язковим, як і затвердження їх власних законів парламентом метрополії. Вестминський статут сформував правові основи Британської Співдружності націй. На Лондонській конференції по морських озброєннях у січні 1930 р. була розширена угода п’яти держав, досягнута на Вашингтонській конференції. Було лімітоване будівництво підводних човнів, крейсерів і есмінців. Велика Британія згодилася на рівність з США не тільки по лінкорах, але і по всіх класах військових судів.

До середини 1931 р. стало очевидне, що уряд лейбористів не має достатнього впливу для активної антикризової політики. Скориставшися конфліктом в уряді з приводу рекомендацій комісії Мея і надмірно бурхливими дебатами в парламенті за проектом нового бюджету, Макдональд подав у відставку. Проте партія консерваторів не була готова взяти на себе всю відповідальність за виведення країни з кризи. Керівництво її було ослаблене боротьбою фракцій Н.Чемберлена і У.Черчилля. У цій ситуації з’явилася ідея створення «національного уряду» всіх трьох партій. Очолити його було запропоновано Макдональду. Згода коштувала йому місця в Лейбористській партії. Більшість її членів, очолювана Гендерсоном, оголосила прихильників Мадональда («націонал-лейбористів») ренегатами і виключила з лав партії. У фракції Макдональда в парламенті опинилося лише 13 депутатів-лейбористів з 287. Проте уряд консерваторів, націонал-лейбористів і націонал-лібералів був створений, і коаліція цих партій виграла вибори в жовтні 1931 р. Коаліція отримала 497 місць у Палаті общин, зокрема 472 депутатські мандати опинилося у консерваторів, 12 – у націонал-лібералів, 13 – у націонал-лейбористів. Важку поразку понесла Лейбористська партія під керівництвом Гендерсона. З колишніх 287 місць вона зберегла лише 46. Ліберали здобули 72 мандати.