3. «Соціальний контракт» урядів г.Вільсона і Дж.Каллагена.

До парламентських виборів, призначених на 4 березня 1974 р., урядовий табір готувався із спокійною упевненістю у своїй перемозі. Хіт заявляв про прагнення сформувати «сильний уряд», незалежний від «думки натовпу» і здатний відповісти на виклики часу. Лейбористська партія, навпаки, провела енергійну виборчу кампанію. Але вона відчувала явний недолік нових ідей та яскравих лідерів.

У правому крилі Лейбористської партії в 1970-1971 рр. сформувалися два полюси, один з яких утворило реанімоване Фабіанське товариство, а другий консолідувався навколо Р.Дженкинса. Лідер оновленого Фабіанського стовариства Антоні Кросленд і його однодумці виступили за відродження традиційних цінностей партії, соціалістичних ідеалів робочого руху. Ця незвична для правих лейбористів позиція пояснювалася побоюванням розчинення традиційного електорату партії і втрати нею своєї політичної ідентичності. Рой Дженкинс об’єднав навколо себе правих лейбористів, що виступали за повернення до «загальнонаціональної політики» колишнього лідера партії X.Гейтскелла.

Ліве крило Лейбористської партії залишалося досить строкатим як в ідеологічному, так і організаційному відношенні. Його лідери на чолі з Майклом Футом були введені до складу «тіньового кабінету» і уникали жорсткої конфронтації з керівництвом партії. Велику роль у формуванні «лівого центру» зіграв Ентоні Веджвуд Бенн. Член Палати лордів по народженню Веджвуд відмовився від титулу пера і змінив ім’я на більш «народне» – Тоні. Його зближення з групою Фута відбулося на грунті підтримки страйкового руху та активних політичних акцій тред-юніонів. Ліві виявилися також єдині в критиці пропозицій групи Кросленда, вважаючи їх надто обмеженими і закликаючи до «більш егалітарної» політики прибутків.

На фоні активізації правих і лівих угрупувань Вільсону все частіше доводилося виступати в ролі примирителя інтересів різних фракцій, приносячи в жертву цілісність і послідовність партійної програми. Основою для компромісу стало проголошення програми активних соціальних перетворень, спрямованих на зменшення соціальної нерівності в країні, зокрема в області оподаткування, пенсійного забезпечення і соціального страхування, вдосконалення державних систем медичного обслуговування і освіти. Конференція 1973 р. продемонструвала швидке зростання особистого авторитету Джеймса Каллагена, обраного головою партії.

Передвиборча програма Лейбористської партії, підготовлена до лютневих виборів 1974 р., носила радикальний характер. Вона передбачала проведення широкої націоналізації, зміцнення системи державного регулювання, скорочення військових витрат, проведення референдуму про умови участі Великої Британії в Спільному ринку. Результати виборів показали, що програмні установки обох провідних партій Великої Британії не викликали великої довіри виборців. Консерватори одержали 37% голосів, лейбористи – 38%. Символічним був несподіваний успіх Ліберальної партії, що довгий час знаходилася на межі розпаду. За лібералів проголосував майже кожен п’ятий виборець. У результаті лейбористи одержали 301 депутатський мандат, консерватори – 296, ліберали – 13. Таким чином, жодна з партій не завоювала абсолютної більшості в Палаті общин.

Спроби Хіта провести консультації з керівництвом лібералів про формування коаліційного кабінету не увінчалися успіхом. Після їх провалу Хіт надав королеві прохання про відставку. Повноваження прем’єр-міністра були передані Вільсону. Оскільки лейбористський «уряд меншості» не мав шансів протистояти консолідованому голосуванню інших фракцій, то його лідер за традицією міг зразу ж ініціювати розпуск парламенту і проведення нових виборів. Вільсон вибрав інший шлях. Протягом декількох місяців він старанно уникав внесення на обговорення до парламенту «непопулярні» законопроекти і не давав своїм конкурентам шанс блокувати його політику без загрози їх власному рейтингу.

Виконуючи передвиборчі обіцянки, лейбористський уряд відмінив закон «Про відносини в промисловості», що викликав протести тред-юніонів, задовольнив вимоги шахтарів щодо підвищення зарплати, а також відмовився від диктату в питанні граничного рівня підвищення заробітної платні в інших галузях. «Політика прибутків» набула добровільного характеру. Почалася реалізація програми боротьби з безробіттям. Завдяки державній фінансовій підтримці на багатьох підприємствах був відновлений повний робочий тиждень. Відбулось збільшення розміру пенсійної допомоги, тимчасово були «заморожені» ціни на продовольчі товари і квартплата, прийнятий закон про підтримку багатодітних сімей.

Вільсон спробував зробити крок і в рішенні болючої ольстерської проблеми. У квітні 1974 р. під час візиту до Північної Ірландії він висунув пакет пропозицій по підготовці ратифікації Саннінгдейлської угоди. Але нейтралізувати дії екстремістських угрупувань не вдалося. Після початку в Ольстері загального політичного страйку, організованого протестантськими ультра, британському уряду довелося розпустити північно-ірландську асамблею і знову повернутися до режиму прямого правління. У липні 1974 р. був прийнятий «Північно-ірландський конституційний акт», відповідно до якого передбачалося створення в Ольстері нового місцевого представницького органу – конституційного Конвенту. Але нагода для реалізації цього проекту так і не трапилася.

Не дивлячись на провал ініціатив щодо вирішення ольстерської проблеми, Вільсону вдалося забезпечити в перші місяці правління швидке зростання популярності свого уряду. Стимулююча податкова та інвестиційна політика в поєднанні з популярними заходами у сфері трудових відносин і соціального забезпечення створювали сприятливе враження у найширших верств англійського суспільства. Одночасно все більш очевидними ставали ознаки дестабілізації національного і світового ринку. Впродовж першої половини 1974 р. економіка всіх західних країн починала втягуватися в смугу глибокої структурної кризи. Але для рядових англійців прихід «важких часів» поки асоціювалося швидше із спадщиною попереднього консервативного кабінету. Ініціювавши розпуск парламенту, лейбористи дістали унікальну можливість використати результати своєї популістської політики і при цьому знов побудувати виборчу кампанію на основі критики колишнього консервативного курсу.

Програма, підготовлена лейбористами до осінніх виборів, містила лише одне принципово нове положення – ідею «соціального контракту», запропоновану Каллагеном. Вона мала на увазі відновлення тісної співпраці профспілок і уряду в ім’я «корінного і незворотного перерозподілу влади і багатства на користь робітників». Реальний зміст цієї програми полягав у прагненні до повної і рішучішої реалізації ідеї «держави добробуту». Каллаген вважав, що боротьба з кризовими тенденціями і збереження високого рівня життя повинні забезпечуватися розширенням державного регулювання економіки і соціальних відносин.

Результат виборів, що пройшли 10 жовтня 1974 р., виявився достатнім для завоювання лейбористами міцної парламентської більшості. Вони одержали 319 місць у Палаті общин (39,3%: голосів виборців), консерватори – 296 (35,8%), ліберали – 13 (18,3%). Помітного успіху добилася Шотландська національна партія, що вперше одержала 11 місць у нижній палаті парламенту.

З кінця 1974 р. уряду Вільсона довелося зіткнутися з різким погіршенням економічного стану. Протягом декількох місяців промислове виробництво у Великій Британії скоротилося більш ніж на 10%. Близько 30% промислових потужностей виявилися недовантаженими, що призвело до стрімкого зростання безробіття. Якщо на початку 1974 р. налічувалося 700 тис. безробітних, то в 1975 р. – вже 1400 тис. Незвично розвивалися інфляційні процеси. Вперше в історії ринкової економіки стійке скорочення виробництва супроводжувалося зростанням цін (процес «стагфляції»). У Великій Британії в 1974 р. роздрібні ціни зросли на 19%, а в 1975 р. – на 24%. Подібна інфляція одержала назву галопуючої, і її поява була наслідком довготривалого використовування кейнсіанських методів регулювання – стимулювання сукупного попиту за допомогою дефіцитної бюджетної політики, створення надмірних кредитних грошей. У Великій Британії до цих причин додавалася і хронічна проблема платіжного дефіциту.

З літа 1975 р. уряду Вільсона довелося використовувати всі сили для стримування зростання інфляції, підтримки інвестиційної активності і згладжування трудових конфліктів. Програма «соціального контракту» в її первинному задумі була практично зірвана. Уряду вдалося лише добитися укладення з профспілками угоди про межу їх вимог до зростання заробітної платні (10% на рік). Вживались і «непопулярні заходи» – підвищення податків на споживацькі товари, скорочення державних витрат на соціальні і культурні програми. Але загалом урядова антикризова програма залишалася в своїй основі пасивною, вичікувальною. За ситуації, коли від політичного класу вимагається розробка принципово нової соціальної ідеології, лейбористський істеблішмент міг запропонувати лише тимчасові заходи, покликані «перечекати важкі часи». Відчувалась і психологічна втомленість багатьох лейбористських лідерів. Заява Вільсона про його рішення піти з поста прем’єр-міністра, що прозвучала 16 березня 1976 р., не стала несподіванкою.

У короткій внутрішньопартійній виборчій кампанії, яка відбулася за відставкою Вільсона, брало участь шість кандидатів. У першому турі кращих результатів добилися М.Фут (90 голосів), Дж.Каллаген (84 голоси) і Р.Дженкинс (37 голосів). Другий тур виявив перевагу Каллагена, але вона не мала абсолютного характеру. Лише з третьої спроби йому вдалося отримати перемогу над Футом. 5 квітня 1976 р. Велика Британія дізналась ім’я нового прем’єр-міністра.

Опинившись у ролі прем’єр-міністра, Джеймс Каллаген проголосив остаточний перехід до політики бюджетної економії, пріоритетне значення антиінфляційних заходів, повну відмову від планів націоналізації. Ідея «соціального контракту» не була повністю відкінута, але відтепер розглядалася в контексті антикризової політики. Основним опонентом урядового курсу виступив робочий рух. У другій половині 70-х рр. Велика Британія була охоплена акціями протесту. Через страйки періодично припиняли працювати лікарні, транспорт, поштова і пожежна служби. Консолідовано виступали за поліпшення умов праці профспілки металургів, шахтарів, автомобілебудівників, водіїв, залізничників.

Від боротьби за підвищення заробітної платні організований робочий рух почав переходити до вимог розширення державної підтримки промислових підприємств, забезпечення повної зайнятості, зміни системи оподаткування, встановлення жорсткого контролю над імпортом. Уряду насилу вдавалося стримувати політизацію профспілкового руху і попереджати найрадикальніші виступи. Каллагену довелося навіть вивести з складу кабінету декількох представників лівого крила партії. Але всі ці заходи оберталися врешті-решт скороченням електоральної бази лейбористів. Свідченням стрімкого падіння популярності правлячої партії стали результати муніципальних виборів у травні 1977 р. З величезною перевагою перемогу на них отримала Консервативна партія.

Загрозу громадянському миру становили не тільки виступи радикального крила тред-юніонів, але і дії націоналістичних і терористичних організацій. З середини 70-х рр. почастішали хвилювання в Шотландії та Уельсі, що проходили під сепаратистськими гаслами. Як превентивна міра урядовими експертами був підготовлений проект розширення адміністративної автономії Уельсу та Шотландії з передачею місцевим органам влади значних повноважень у області освіти, медичного обслуговування, будівництва шляхів і житлового будівництва, екології. У листопаді 1975 р. була обнародувана урядова «Біла книга» з презентацією даного проекту. Але в 1976 р. уряд Каллагена вніс до парламенту значно оновлений законопроект. Він передбачав запровадження місцевих законодавчих зборів у Шотландії та Уельсі. Це докорінно змінювало зміст передбачуваної реформи.

Слід зазначити, що Сполучене Королівство має форму складної унітарної держави, тобто включає як прості адміністративно-територіальні одиниці, так і автономії. Британська правова доктрина передбачає існування національно-територіальних автономій, утворених у регіонах компактного проживання національних меншин. Але сам термін «автономія» і пов’язана з ним класифікація територіальних утворень в англійській юридичній науці майже не використовується. Англійські юристи надають перевагу поняттю «деволюція», що характеризує передачу центральним урядом повноважень окремим частинам королівства (субнаціональним одиницям) при повному збереженні суверенітету центру. Виділяється законодавча (надання регіональним органам права видавати закони) і адміністративна деволюція (передача повноважень здійснювати закони і політику, встановлювану центром, конкретизуючи її стосовно специфіки даного регіону). Деволюція здійснюється відносно трьох з чотирьох основних регіонів, що становлять Сполучене Королівство – Уельсу, Шотландії і Північної Ірландії. Перші два з них історично ввійшли до складу британської державності на основі адміністративної деволюції.

Створення в Шотландії та Уельсі місцевих органів представницької влади означало остаточний перехід до системи законодавчої деволюції в рамках всього Сполученого Королівства. Реформа, багато в чому покликана до життя політичною кон’юнктурою, виявилася принципово важливою з погляду доктринальних основ британській державності. Не відкидаючи саму ідею розширення повноважень регіональних органів влади в Шотландії та Уельсі, багато політиків як з Консервативної, так і Лейбористській партії сумнівалися в доцільності таких радикальних змін. Обговорення законопроекту в Палаті общин розтягнулося на півтора роки. Лише за допомогою голосів депутатів від національних партій уряду вдалося дістати схвалення біллів про «деволюцаю» в 1978 р. Але їх проведення в життя було поставлене в залежність від референдумів у Шотландії та Уельсі. Для їх успішного підсумку потрібне було отримання голосів 40% зареєстрованих виборців. Референдуми, що відбулися на початку 1979 р., принесли уряду Каллагена серйозну поразку. На підтримку «деволюції» висловилася лише третина жителів Уельсу, що брали участь в референдумі, і близько 40% шотландців.

Загострилася обстановка і в Північній Ірландії. Британський військовий контингент скомпрометував себе односторонньою підтримкою протестантської більшості. Протестантські ультра влаштовували марші в католицьких кварталах, які часто перетворювалися на криваві погроми. Католицькі екстремістські організації, у свою чергу, продовжували напади на британських поліцейських, активістів протестантських общин. У 1975 р. із складу ІРА вийшло найрадикальніше угрупування, що утворило Ірландську національно-визвольну армію. Задачею ІНВА стало вже не возз’єднання з Ірландською Республікою, а завоювання незалежності Ольстера і перетворення його в «марксистсько-ленінську робітничо-селянську республіку». У 1978-1979 рр. ірландські екстремісти перейшли до тактики індивідуального терору проти британських політичних діячів. У відповідь влада посилила репресії. Численні випадки порушення прав людини в Ольстері навіть примусили Європейський суд ухвалити в січні 1978 р. рішення, що поклало на англійську поліцію відповідальність за «нелюдяне і принизливе поводження з ув’язненими».

Не дивлячись на загострення внутрішньополітичної ситуації, динаміка економічного розвитку Великої Британії поступово поліпшувалася. Перелом наступив навесні 1977 р. До цього часу критичний поріг кризи був пройдений і почалося повільне підвищення рівня виробництва. Інфляція знизилася до 16%. Намагаючись закріпити сприятливі тенденції, уряд спробував перейти до стимулювання підприємницької активності. Були встановлені податкові пільги для приватного бізнесу, збільшені асигнування на оновлення основного капіталу. Але при цьому зберігалися жорсткі обмеження зростання заробітної платні і режим бюджетної економії відносно соціальних програм. Більше того, для запобігання новому витку інфляції уряд рекомендував банкам збільшити процентну ставку і скоротити обсяги кредитування. Подібна подвійна позиція викликала незадоволення як підприємницьких кіл, так і тред-юніонів. Партія швидко втрачала підтримку навіть серед свого «стійкого» електорату.

Влітку 1977 р. становище уряду Каллагена стало критичним. В результаті поразки на додаткових парламентських виборах лейбористи втратили 8 депутатських місць і позбулися абсолютної більшості в Палаті общин. Каллагену вдалося подолати урядову кризу, уклавши з новим лідером Ліберальної партії Девідом Стілом угоду про спільні дії парламентських фракцій. Пакт з лібералами дозволив уряду продовжити стабілізаційну політику. Її результатом стало безпрецедентне зменшення темпів зростання цін. Інфляція в 1978 р. знизилася вже до 8%. Зменшилося і напруження страйкового руху. Відмова від проектів широкомасштабної націоналізації і перерозподілу доходів зміцнила вплив лейбористів у підприємницькому середовищі. У червні 1978 р. по рівню підтримки серед виборців правляча партія знов зуміла наздогнати консерваторів (приблизно по 45%).

Восени 1978 р. політична ситуація знову загострилася. З’їзд Британського конгресу тред-юніонів, що відбувся у вересні, прийняв резолюцію, в якій заявив про свою опозицію уряду. У подальші місяці почалася хвиля надзвичайно агресивних акцій протесту. Масові страйки і численні пікети дестабілізували ситуацію в країні. Внаслідок страйків сміттярів вулиці і площі багатьох міст стали перетворюватися на поклади відходів. Почастішали перебої навіть у роботі поховальних служб і швидкої медичної допомоги. До кінця 1978 р. напружена ситуація дійшла до межі.

У жовтні 1978 р. Д.Стіл оголосив про відмову лібералів зберігати пакт про єдність дій. Вже через два місяці основні напрями урядового курсу були піддані осуду більшістю Палати общин. Уряду вдалося уникнути відставки лише завдяки підтримці фракцій національних партій, перш за все Шотландської національної партії. Але після провалу референдумів у Шотландії та Уельсі відставка уряду стала неминучою. Каллаген був змушений ініціювати розпуск парламенту і проведення позачергових виборів. Вони відбулися 3 травня 1979 р. За консерваторів проголосувало 43,9% виборців, що принесло 339 депутатських мандатів і абсолютну більшість у палаті. Лейбористську партію підтримало всього 36,9% виборців (268 місць у Палаті общин). У лібералів залишилося 11 місць. Зменшилися і фракції національних партій.