Правління консерваторів: «тринадцять даремно витрачених років» або «вітри перемін»?

1. Народження «нового консерватизму». Выбори 1950-1951 рр.

Поразка на виборах 1945 р. стала каталізатором масштабної організаційної і ідеологічної модернізації британського консерватизму, народження «нового консерватизму». Ще з 30-х рр. на фоні запеклої боротьби Н.Чемберлена і У.Черчилля в партії поступово складалося нове, «технократичне» крило. Його основу склало угрупування «молодих консерваторів» під керівництвом Гарольда Макміллана, що висували ідею створення «організованого капіталізму», що передбачає активне державне регулювання як у області виробництва, так і в соціальній сфері. «Молоді консерватори» ратували за повернення до ідей «соціального консерватизму» епохи Дізраелі, встановлення конструктивного діалогу з профспілками, визнання «змішаної моделі» суспільного розвитку.

Після приходу на посаду лідера партії У.Черчилля в 1940 р. позиції «молодих консерваторів» значно зміцнилися. Не симпатизуючи їх ідеям, Черчилль прагнув використовувати активність реформаторів для боротьби проти «старої гвардії» торі. Після політичної поразки 1945 р. задача по реорганізації внутрішньопартійного життя була покладена на нового голову партії лорда Вултона. У своїй діяльності він старався використовувати перш за все потенціал управлінського апарату партії, а не політичного керівництва. Особливо великі надії Вултон покладав на Консервативний політичний центр і Дослідницький відділ Центрального бюро партії. Завдяки широкій мережі книжкових магазинів, хорошій видавничій базі, оперативному випуску щомісячних і щотижневих бюлетенів і журналів Центр перетворився на розгалужену систему перепідготовки партійного активу.

Об’єктом особливої уваги і турботи керівництва партії стала Консервативна і юніоністська асоціація молоді, президентом якої тоді був Антоні Іден. Не менше значення надавалося і студентським організаціям консерваторів, об’єднаним у Федерацію студентських консервативних і юніоністських асоціацій. Не дивлячись на хвилю протесту серед «старих торі», Вултон настирливо пропонував дотримуватися принципу рівного представництва чоловіків і жінок на всіх рівнях партійного керівництва, а також на щорічних конференціях партії. З 1947 р. він вперше в історії партії став призначати жінок на посади агентів Центральної ради.

Черчилль, віддавши ініціативу в процесі перебудови партійної машини, постарався об’єднати навколо себе перспективних ідеологів партії. Його вибір пав на Г.Макміллана і Р.Батлера. Лідери «молодих торі» були і самі не проти закріпити свої позиції в керівництві, прикриваючись ім’ям Черчилля. Питання про принципи оновлення партійної програми стало основною темою щорічної конференції консерваторів 1946 р. Під впливом Черчилля «новий консерватизм» набув набагато поміркованішого характеру. Черчилль ратував за розбудову стратегії партії, виходячи з реалій сучасного суспільства, але рішуче виступав проти лейбористського реформізму, заснованого на державному регулюванні. Передбачалося, що система «приватновласницької демократії» цілком ефективна для вирішення задач загального добробуту.

У наступні два роки ідеї помірного варіанту «нового консерватизму» лягли в основу всіх програмних документів Консервативної партії. «Промислова хартія» грунтувалася на визнанні неминущої цінності приватної власності і ринкових відносин. Проте підкреслювалася і доцільність часткового збереження практики державного регулювання економіки, зокрема «консервативного планування», «спонукальних заходів» (тобто стимулювання виробництва), обмеження «несправедливих привілеїв» монополій, в особливих випадках – контролю над зростанням роздрібних цін. Хартія передбачала, що низку підприємств і галузей доцільно зберегти в державній власності, але здійснена лейбористами широка націоналізація повинна бути переглянута. Як основна мета розглядалося забезпечення справедливої конкуренції між націоналізованими галузями економіки і приватними фірмами.

Вдала зміна іміджу партії, мобілізація всіх організаційних ресурсів і, головне, суттєве коректування ідеологічної платформи дозволило консерваторам підійти до виборів 1950 р. у ролі фаворитів. 24 січня 1950 р. був опублікований виборчий маніфест під назвою «Ось справжній шлях». Він містив основні постулати «нового консерватизму» з особливим акцентом на соціальних гаслах. Важливою перемогою консерваторів у передвиборній гонці 1950 р. стало їх тактичне зближення з лібералами. Більш ніж у 60 виборчих округах були створені спільні консервативно-ліберальні комітети дій, які під час додаткових виборів у Палату общин висували кандидата від однієї з двох партій.

Лейбористська партія не зуміла що-небудь протиставити консолідованій опозиції. Перемігши на виборах 1945 р. під прапорами конструктивного прагматизму, британський лейборизм відчував явну нестачу серйозних концептуальних ідей. Розробити власну програму, що виходить за рамки відновлюваного періоду і пропонує довгострокову стратегію соціально-економічного розвитку, лейбористи в період правління Еттлі так і не змогли. Напередодні виборів 1950 р. був обнародуваний маніфест Лейбористської партії «Давайте разом подолаємо труднощі». Його лейтмотив зводився до необхідності зміцнювати загальнонаціональні пріоритети державної політики, шукати ефективніші форми поєднання різних форм власності, уникати класових і етнорелігійних конфліктів. На фоні явних промахів у зовнішньополітичній сфері і наростаючих фінансових проблем подібна позиція не могла забезпечити мобілізацію електорату. Успіх лейбористів на виборах був ще можливим, але рейтинг партії стрімко падав.

Вибори, що відбулися 23 лютого 1950 р., принесли лейбористам 315 місць у Палаті общин, консерваторам – 298, лібералам – 9. Іншим партіям дісталося лише три мандати, а незалежних депутатів у палаті не залишилося зовсім. Лейбористи, таким чином, знову здобули право на формування уряду, але підсумки виборів були розцінені як перемога консерваторів. Вони збільшили своє представництво на 85 місць, а лейбористи втратили 78 мандатів. Навіть ліберали мали мотив тішитися – не дивлячись на втрату трьох місць у парламенті, вони збільшили свій електорат з 2,2 млн. виборців до 2,6 млн. При цьому лейбористи втратили абсолютну більшість у Палаті. Тепер проведення дострокових виборів стало справою часу.

Четвертий лейбористський уряд протримався у влади півтора роки. Яких-небудь суттєвих змін у державний курс внести йому не вдалося. Більше того, країна виявилася втягнута в Корейську війну, продовжувався гострий конфлікт з Іраном. Зовнішньополітична ситуація стала основним предметом і внутрішньополітичної боротьби. Зважившись на розпуск Палати і дострокові вибори, лейбористське керівництво опублікувало передвиборний маніфест «Наш перший борг – мир», цілком присвячений зовнішній політиці. Представити комплексну програму соціально-економічних перетворень лейбористам знову не вдалося. Причиною тому став наростаючий розкол усередині партії. Дискусія про шляхи подальшого розвитку країни надзвичайно загострила відносини між лівими і правими лейбористськими угрупуваннями. Праві об’єдналися під прапорами активної і жорсткої зовнішньої політики в руслі атлантичної солідарності. Ліві ратували за перехід до глибших соціальних перетворень усередині країни. Демонстративний відхід у відставку в квітні 1951 р. міністра охорони здоров’я і лідера лівих лейбористів Е.Бівена символізував остаточний розкол у керівництві партії.

Напередодні нових виборів консерватори також не відновили свій ідеологічний багаж. Опублікований у жовтні 1951 р. передвиборний маніфест «Британія – могутня і вільна» був побудований у дусі вже відомих ідей «нового консерватизму». Набагато більша увага була приділена організаційній підготовці.

На виборах 25 жовтня 1951 р. консерватори отримали прогнозовану перемогу, здобувши 321 місце в Палаті общин. У лейбористів залишилося 295 місць, ліберали отримали 6 мандатів, інші партії – 3. Таким чином, консерваторам вдалося отримати абсолютну більшість і сформувати стійкий уряд. Його очолив 77-річний Уїнстон Черчилль.

2. «Сутінки гіганта».

Повернувшись на посаду прем’єр-міністра, Черчилль ввів до складу уряду політиків, що найактивніше проявили себе в попередні роки. Лорд Вултон посів посаду лорда-президента, Р.Батлер очолив казначейство, Г.Макміллан одержав посаду міністра житлового будівництва і місцевого управління. Але загалом кабінет був складений з представників «старої гвардії» торі. Черчилль повернувся до колишнього авторитарного стилю керівництва і при формуванні уряду виходив виключно з особистих міркувань. Значно змінилася і сама атмосфера в Консервативній партії. Результати організаційних перестановок останніх років позначалися і після закінчення виборчої кампанії. Але прагнення зберегти минулий динамізм і енергійність у керівництва партії стало значно менше. Не заохочував більше Черчилль і дискусій про шляхи розвитку ідеологічної платформи партії.

Проголосивши курс «терпимості і конструктивності», Черчилль не став докорінним чином змінювати політику своїх попередників. Це торкалося навіть соціальної сфери, до якої консерватори стали проявляти підкреслену увагу. Основними напрямами діяльності уряду тут стали програми розвитку житлового будівництва, освіти і охорони здоров’я Житлове питання («хаузінг») було в цьому ряду ключовим. Уряду вдалося забезпечити стійке нарощування житлового будівництва. Якщо 1951 р. було побудовано 234 тис. нових будинків, то в 1952 р. – 261 тис., у 1953 р. – 314 тис., у 1954 р. – 347 тис. За рахунок зниження трудомісткості будівельних робіт і впровадження нової технології вдалося дещо знизити вартість муніципального житла, що здавалось в експлуатацію. На відміну від лейбористів, консерватори надавали значення не тільки збільшенню житлового фонду і забезпеченню його доступності, але й пріоритетному розвитку приватновласницького сектора.

Система охорони здоров’я так само не була піддана суттєвій перебудові. Уряд Черчилля зберіг створену лейбористами Національну службу охорони здоров’я з її розгалуженим адміністративним апаратом і переважанням державних медичних установ. Водночас безкоштовне медичне обслуговування стало здійснюватися більш диференційовано. Ширше практикувалася оплата виписки рецептів, були введені платні відвідування дантистів, платний розподіл спеціального медичного устаткування. Збільшився і щотижневий внесок громадян до фонду охорони здоров’я (з 8,5 до 32,5 пенсів). Одночасно консерватори серйозно збільшили і бюджетні асигнування на охорону здоров’я. Було впорядковане надання медичної допомоги, зокрема скорочений час очікування прийому у лікаря, дозволено відвідини дітей у лікарнях батьками, введене транспортування хворих для нестаціонарного лікування.

Через певний збіг програм розвитку системи освіти у лейбористів і консерваторів уряд Черчилля був позбавлений необхідності проведення скільки-небудь значущої реформи в цій сфері. Але йому довелося зіткнутися з масштабною суспільною дискусією з приводу статусу приватних учбових закладів. Опоненти дорікали консерваторам прагнення зберегти неофіційну ієрархію учбових закладів. Позицію уряду виразно виклав міністр освіти Д.Екклз: «Ті, хто підтримують загальноосвітні школи, віддають перевагу рівності. Справжній уряд Її Величності віддає пріоритет справедливості». Проте уряд Черчилля доклав немало зусиль і для розвитку масової школи, пішовши на суттєве збільшення витрат на систему освіти.

Слідуючи своїм передвиборним обіцянкам, уряд Черчилля не зробив широкомасштабної приватизації державних підприємств. Денаціоналізації піддалися лише сталеливарна промисловість і автодорожній транспорт. Вирішальне значення при визначенні форм власності відігравав принцип ефективності виробництва. Лідери консерваторів старанно відмежувалися від будь-яких політизоваих дискусій з цього приводу. Водночас уряд уникав і активізації державного регулювання економіки, вироблення оновленої стратегії розвитку виробництва.

Динаміка економічного зростання у Великій Британії в 50-х рр. суттєво покращилась. На початку десятиліття виробничі показники вже на ¹/₃ перевищували рівень 1937 р. Упевнений підйом продовжувався в наукоємних новітніх галузях – електроенергетиці, машинобудуванні, хімічній промисловості. У вугільній і текстильній галузях показники були не такі значні. Загалом у першій половині 50-х рр. середньорічний темп приросту валового національного продукту складав у Великій Британії вже 2,7%, а промислової продукції – 3,3% (наприкінці 30-х рр. відповідно 1,75% і 2,7%). Стійко знижувалося безробіття. У 1953 р. його рівень склав 0,5 млн. чоловік, а в 1955 р. – 298 тис. осіб. Велика Британія все ще утримувала друге місце в світі по промисловому виробництву після США.

Таким чином, уряд Черчилля був позбавлений гострої необхідності активного втручання в економіку. Правда, така пасивність мала і негативні наслідки. В умовах НТР мінялися самі критерії економічного благополуччя окремих країн. Відсутність різких спадів і криз ще не була гарантією збереження позицій на світовому ринку. Потрібно було постійне нарощування темпів розвитку, вдосконалення технологічної бази виробництва, активне стимулювання новітніх форм ринкової інфраструктури. Такі задачі приватний сектор вирішувати самостійно вже не міг. Світова практика державного регулювання економіки поступово переростала рамки циклічної антикризової політики. Її метою ставав систематизований розвиток всього економічного ладу. Лише держава з її могутнім фінансовим, інтелектуальним, політичним потенціалом могла узяти на себе розробку малорентабельних, але надзвичайно важливих фундаментальних досліджень, розвиток стратегічних наукоємних галузей, що вимагають величезних інвестицій, формування розгалуженої системи перепідготовки професійних кадрів. Урядова політика у Великій Британії в період правління консерваторів вирішення таких задач не передбачала. Ця пасивність консерваторів у області державного регулювання економіки дозволила говорити їх опонентам про «період застою», «роки, витрачені даремно».

Консерваторам не потрібно було вносити принципові корективи і в зовнішньополітичний курс. Ще в період перебування в опозиції Черчилль і Іден розробили концепцію «трьох кіл», покликану пристосувати глобальні домагання Великої Британії до реалій післявоєнного миру. Згідно цієї концепції британська зовнішня політика через унікальне географічне положення країни й історичної традиції повинна будуватися в рамках трьох основних зон відповідальності («кіл») – атлантичного співтовариства, Європи і Британської Співдружності націй. Черчилль підкреслював, що йдеться про особливі просторові сфери, утворені не за географічним принципом, а відповідно до чинників ментальної, ідеологічної, політичної єдності. «Коли я пильно дивлюся в майбутнє у світлі змін людських доль, – стверджував він, – я відчуваю існування трьох великих сфер серед вільних народів і демократій. Перша для нас, природно, Британська Співдружність і імперія зі всіма їх компонентами. Потім англосакський мир, що рівняється на США, в якому ми, Канада і інші британські домініони виконуємо таку важливу роль. І нарешті, це об’єднана Європа. Ці три магічні круги співіснують, і, якщо вони злиті воєдино, немає на світі сили або об’єднання, які могли б скинути їх або кинути їм серйозний виклик. Ми є єдиною країною, що виконує велику роль в кожній з них».

Доля Співдружності націй і імперії була для консерваторів ключовим питанням в рамках зовнішньополітичного курсу. Спеціально організована в 1952 р. конференція прем’єр-міністрів Співдружності закріпила рішення 1949 р., зокрема статус англійського короля як голови Співдружності. Цей титул був присуджений Єлизаветі II, що зійшла на престол. Конференція 1952 р. остаточно легалізувала поняття «громадянин Співдружності» (замість поняття «британський підданий»). Прагнучи зміцнити вплив країни в третьому світі, уряд Черчилля активно підтримав ідею мирного врегулювання корейського конфлікту. Саме британська пропозиція про попередній обмін пораненими і хворими військовополоненими дозволила вивести переговорний процес з безвиході.

Велика Британія зайняла досить жорстку позицію щодо індокитайської проблеми. Провал французької колоніальної авантюри в Індокитаї був очевидний, а спроби США спрямувати розвиток подій у цьому регіоні по «корейському варіанту» мало влаштовувало Лондон. Велика Британія підтримала пропозицію Радянського Союзу про проведення міжнародної наради на рівні глав урядів про ситуацію в Індокитаї. Така нарада відбулась у 1954 р. у Женеві і дозволила досягти рішення про припинення військових дій. У тому ж 1954 р. у Тегерані була укладена угода іранського уряду з міжнародним консорціумом про умови експлуатації нафтових родовищ в Ірані. Договір виявився не такий вигідний для Великої Британії, як попередній, але конфлікт був на якийсь час погашений.

На початку 50-х рр. загострилася ситуація навколо Єгипту. У жовтні 1951 р. єгипетський уряд ухвалив рішення про анулювання договору 1936 р. про кондомініум над Суданом і про Суецький канал. Судан був оголошений невід’ємною частиною Єгипту. Але йти на відкритий конфлікт з Великою Британією король Єгипту Фарук не наважувався. Почалися тривалі переговори, під час яких англійські війська з успіхом придушували стихійні виступи місцевого населення в районі Суецького каналу. Після перевороту в Каїрі в липні 1952 р. революційний уряд Г.Насера оголосив про готовність надати Судану право самовизначення, що і було зафіксовано в англо-єгипетській угоді 1953 р. 19 жовтня 1954 р. вдалося досягти і укладення договору про долю Суецького каналу. Відповідно до нього англійські війська повинні були евакуюватись протягом 20 місяців. Канал залишався під контролем цивільного персоналу, здатного підтримувати його в стані, прийнятному для військового використовування.

Певну активність уряд Черчилля проявив у питаннях європейської політики. Але британські політики із сумнівом сприймали французькі проекти економічної інтеграції із створенням наднаціональних органів управління. На противагу «плану Шумана» офіційний Лондон наполегливо популяризував ідею створення Європейської зони вільної торгівлі. До неї повинні були увійти всі сімнадцять членів Організації європейського економічного співробітництва при відмові стосовно один одного від митного збору і імпортних обмежень, а в перспективі – подальшій лібералізації руху капіталів і прямої торгівлі. Такий проект не передбачав створення наднаціональної організаційної структури, вироблення скоординованої економічної політики, уніфікацію законодавства.

Створення галузевого інтеграційного блоку ЕОУС в 1952 р. суперечило британським планам. Компенсуючи політичну поразку, британська дипломатія активно підтримала проекти військово-політичної інтеграції. При обговоренні «плану Плевена» Велика Британія підтримала в 1952 р. відміну окупаційного статусу Західної Німеччини і можливість включення її підрозділів в «європейську армію». Після провалу проекту Європейського оборонного співтовариства Велика Британія разом з США виступила за включення ФРН у систему атлантичної безпеки під егідою НАТО.

У листопаді 1954 р. було пишно відсвятковане 80-річчя лідера консерваторів. Вік вже вимагав відходу на спокій. Впродовж 1954 р. публічні виступи лідера правлячої партії викликали вже відкрите роздратування. Поворотним моментом стали бурхливі дебати в Палаті общин з приводу розробки водневої бомби. Непослідовна і одночасно войовнича, безкомпромісна позиція Черчилля викликала неприйняття навіть у багатьох представників Консервативної партії. Відставка Черчилля відбулася 5 квітня 1955 р. Згідно конституційного звичаю Черчилль передав королеві письмове прохання про відставку і рекомендацію «послати за Іденом» для формування нового складу уряду.

3. Уряд А.Ідена. Суецька криза.

Прихід на посаду прем’єр-міністра віце-лідера Консервативної партії Антоні Ідена був сприйнятий багатьма як продовження черчиллівської епохи.

Опинившись у 1955 р. на посаді прем’єр-міністра і не збираючись суттєво змінювати колишній державний курс, Іден все ж таки посилив позиції в уряді представників «середнього покоління». Макміллан очолив міністерство закордонних справ, Батлер залишився міністром фінансів. Один з найпомітніших представників нового покоління «партійної молоді» Едвард Хіт був призначений партійним «батогом» (головним організатором парламентської фракції). Водночас Іден зберіг у складі уряду і багатьох «старих торі», представників родової аристократії.

Розуміючи слабкість своїх особистих позицій в партії, Іден зважився на достатньо несподіваний крок – достроковий розпуск парламенту. Про це було оголошено 15 квітня. За три тижні роботи нижньої палати, що залишилися, консерватори встигли прийняти новий бюджет, що понизив ставку прибуткового податку, а також здійснити ряд інших популярних заходів. Сам прем’єр-міністр під час передвиборчої боротьби вперше широко використовував потенціал телевізійних виступів, а також роботу професійних іміджмейкерів. Вибори 1955 р. принесли впевнену перемогу консерваторам – 345 депутатських мандати. У лейбористів виявилося 277 місць у Палаті общин, у лібералів – 6.

Проте безхмарне існування уряду Ідена не продовжилося і півроку. З літа 1955 р. у країні почали виявлятися ознаки погіршення економічної кон’юнктури. Уряд був змушений піти на деяке скорочення соціальних програм, а також збільшення непрямих податків, підвищення вартості поштових послуг. Бюджет 1956 р. відновив колишній рівень прибуткового оподаткування. Всі ці заходи виявилися досить своєчасними, але дуже дисонували з передвиборчими прогнозами консерваторів. У країні збільшився страйковий рух, змінився раніше надзвичайно доброзичливий тон преси. Визнаючи необхідність коректив державного курсу, Іден здійснив перестановки в уряді. Батлера на посаді міністра фінансів змінив Макміллан.

Все більш складною ставала і зовнішньополітична ситуація. Після політичних змін у СРСР з’явилася можливість пом’якшити міжнародну напруженість. Прагнучи використати нову ситуацію для зміцнення престижу Великої Британії, Іден виступив з ініціативою розширення переговорного процесу з актуальних проблем глобальної політики. Зусилля британської дипломатії увінчалися успіхом. 18 липня 1955 р. у Женеві відкрилася нарада на вищому рівні за участю делегацій США, СРСР, Франції і Великої Британії. Але в ході конференції стало очевидним, що західні країни і СРСР дуже насторожено відносяться до пропозицій один одного і поки не готові внести суттєві корективи в свою стратегію. Підсумки наради звелися лише до декларативних заяв про бажаність розвитку економічного і культурного співробітництва.

У квітні 1956 р. Лондон відвідали Хрущов і Булганін. Політична програма візиту була присвячена проблемам взаємостосунків з країнами третього світу. Як і в Женеві, делегаціям не вдалося дійти серйозних політичних угод. До того ж візит ознаменувався прикрим дипломатичним скандалом. 19 квітня при зануренні в гавані Портсмута таємничим чином загинув офіцер-водолаз Лайонел Крабб. У гавані в цей час знаходився крейсер «Орджонікідзе», на якому прибула радянська делегація. Справжнє підгрунтя інциденту не залишало сумнівів. Іден був змушений заявити в Палаті общин, що події в Портсмуті відбувалися без відома уряду, але інтереси громадського спокою вимагають збереження всіх обставин у таємниці.

Близькосхідний регіон ставав у середині 50-х рр. одним з найважливіших для світової політики. У Лондоні народився проект створення тут широкого військово-політичного блоку за участю найбільших арабських країн. Передбачалося, що через давні історичні зв’язки, наявність у регіоні могутніх британських військових баз, а також контроль Великої Британії над стратегічним районом Суецького каналу таке угрупування може стати першим «проанглійським» блоком із створених у післявоєнний період. У 1955 р. під патронажем британського уряду Туреччина та Ірак уклали угоду про взаємні оборонні зобов’язання. Велика Британія приєдналася до нього, уклавши аналогічний договір з Іраком. Трохи пізніше до угрупування увійшли Іран і Пакистан. Так виникла Організація центрального договору (СЕНТО), або Багдадський пакт, що проіснував до 1978 р.

У складі СЕНТО британським політикам бачився й Єгипет. Проте уряд Насера не поспішав з таким кроком і поступово розширював зв’язки з радянським блоком. Іден вирішив форсувати остаточне оформлення Багдадського пакту, добиваючись приєднання до нього Йорданії. На території цієї країни знаходилися англійські війська під командуванням генерала Глабба, а король Хусейн незмінно виявляв лояльність до Лондона. До Йорданії відправився Макміллан з метою організувати укладення договорів про її економічне співробітництво з країнами Багдадського пакту, а підрозділи генерала Глабба приступили до придушення антианглійських виступів населення. Але ці заходи привели до зворотного результату – 2 березня 1956 р. король Хусейн змістив Глабба з поста командувача і зажадав видворення з. країни великої групи англійських офіцерів. Йорданія ухвалила рішення приєднатися до створеного восени 1955 р. за ініціативою Насера спільного командування арміями Єгипту і Сирії.

26 липня 1956 р. несподівано для Лондона Насер оголосив про націоналізацію Суецького каналу. Безпосередньою причиною цього стала відмова Великої Британії і США фінансувати будівництво Асуанської дамби. Ухвалюючи таке жорстке рішення, Насер розраховував на значну допомогу з боку СРСР. Націоналізація Суецького каналу завдавала прямого збитку економічним інтересам Великої Британії – канал забезпечував не менше чверті її імпорту й експорту. Трохи менше 40% всієї нафти, що добувала Велика Британія на Середньому Сході, також поставлялося через канал. Уряд Ідена відреагував рішуче. Вже 26 липня казначейство заморозило всі стерлінгові обороти і активи Єгипту. Велика Британія разом з Францією, що володіла частиною акцій Суецького каналу, подала до Ради Безпеки ООН скаргу на Єгипет. Проте СРСР не допустив ухвалення якої-небудь резолюції, використавши право вето. Іден провів секретні переговори з Ейзенхауером про можливість застосування силових заходів, але його надії не виправдалися – американський президент напередодні виборів не був зацікавлений у розв’язуванні нового збройного конфлікту. Проте в Лондоні було ухвалене рішення про підготовку військової операції.

У серпні 1956 р. почалася концентрація англійських і французьких військових підрозділів у районі Близького Сходу. Союзником двох західних держав став Ізраїль. З кінця серпня на кордонах Ізраїлю з Єгиптом і Йорданією почалися серйозні зіткнення, а 15 жовтня Йорданія офіційно звинуватила Ізраїль в агресії. 25 жовтня міністри закордонних справ Великої Британії і Франції та ізраїльський прем’єр-міністр Бен-Гуріон підписали секретний протокол про спільні дії проти Єгипту. Був підготовлений оперативний план, згідно якого об’єднані війська повинні були зайняти Синайській півострів і узяти під контроль всю зону каналу. Поштовхом для початку кампанії повинен був стати наступ ізраїльській армії на Синайськом півострові (операція «Кадеш» – «Очищення»). Велика Британія і Франція були готові пред’явити ультимативну вимогу єгипетській та ізраїльській арміям відвести підрозділи на 10 миль від Суецького каналу, яку Єгипет очевидно відмовився б виконати. Вся операція отримала назву «Мушкетер», а командування було покладене на англійського генерала Чарльза Кейтлі. Бути задіяно більше 50 тис. британських солдатів і близько 100 військових кораблів.

У п’ять годин вечора 29 жовтня 1956 р. 400 ізраїльських парашутистів під командуванням полковника А.Шарона висадилися в самому центрі Синайського півострова, а танкові війська перейшли в наступ на північному сході Синая. 30 жовтня, не дивлячись на те, що ізраїльські війська ще не досягли каналу, британський і французький уряди поспішили звернутися «до обох сторін» з пропозицією про припинення вогню, виведення всіх військ із зони каналу і тимчасову окупацію Суеца з метою забезпечення гарантій вільного руху по каналу. Не чекаючи остаточної відповіді єгипетської сторони, англо-французьке військово-морське угрупування вийшло з Мальти. 31 жовтня британська авіація піддала нальотам усі єгипетські авіабази. Президент Насер віддав наказ про поступовий відступ єгипетських підрозділів вглиб півострова. Незабаром уряд Єгипту прийняв заклик ООН припинити вогонь. Проте англо-французьке бомбардування продовжувалося. 5 листопада більше тисячі англо-французьких парашутистів висадилися в стратегічних пунктах Синайського півострова. Агресію зупинила лише надзвичайно різка позиція СРСР. В ультимативному посланні Хрущов дав зрозуміти Ідену, що СРСР готовий застосувати навіть ядерну зброю.

Отже, несподівано для британських політичних кіл Суецька авантюра поставила їх країну на межу ядерного конфлікту. Лондону і Парижу довелося віддати наказ про термінове припинення військових дій. 22 грудня англо-французькі війська покинули територію Єгипту, а до 8 березня 1957 р. ізраїльські війська були виведені і з Синайського півострова. У зону конфлікту були введені війська ООН. Після важкої політичної поразки, пов’язаної з Суецьким конфліктом, доля уряду Ідена була вирішена.