16. Українська мова в її стосунку до котериторіальних мов

Було багато носіїв чужих мов, що компактно селилися на Україні: наприклад, половці за давньоукраїнських часів, німці та вірмени (по містах) за ранньосередньоукраїнської доби, невеличкі циганські табори почали мандрувати Україною в XVI ст., пізніше (надто у XVIII — на початку XIX ст.) постали чеські, сербські, болгарські села. Проте ці групи були занадто ізольовані або ж розчинялися в місцевому (українському) мовному оточенні занадто швидко, щоб справити який-небудь вплив чи взяти яку-небудь участь у фонологічній еволюції української мови, хоча їхні пам’ятки подеколи містять вартісні дані, що віддзеркалюють її тогочасний стан. Інакшим було становище поляків, що в різні часи, починаючи з XIVст. і закінчуючи серединою XX ст., осідали по українських містах і селах, а також росіян, чия присутність відчувається з середини XVII ст. і дотепер. То були привілейовані верстви, для яких українська мова правила за субстрат. У деяких дрібницях вони вплинули на фонологічні процеси в українській мові, хоча й не спромоглися істотно змінити маґістральний напрям її еволюції (щодо польської мови див. 62.10, щодо російської 62.9 та 62.1г).

Єдина мова непанівної меншини, що впродовж кількох сторіч зберігала власну тотожність, уникнувши водночас ізоляції, — це ідиш. Ця мова, потрапивши на Україну наприкінці XIV ст., перетривала ще й до сьогодні. Протягом цього часу вона пройшла власну фонологічну еволюцію, внаслідок чого виник особливий південно-східний варіант ідишу, поширений на більшій частині України та в Молдавії, що протиставляється його північно-східному варіантові, вживаному в Литві, Латвії та Білорусі, центральному варіантові, вживаному в Польщі, на сході Угорщини та в Закарпатській області України, та західному варіантові, вживаному в західній частині Словаччини й Угорщини та на сході Австрії.

Південно-східний, а почасти також центральний і північно-східний варіанти ідишу відзначаються кількома важливими звукозмінами, що їм mutatis mutandis можна знайти паралелі в українській мові.

Декотрі з цих паралелей — то справді випадкові збіги (наприклад, е > е· > і в українській мові та ē > і в ідиші — див. 32.10), проте інші, вочевидь, віддзеркалюють реальні конвергентні процеси. До таких належать передовсім поновлення дзвінкої вимови приголосних наприкінці слова в північноукраїнському наріччі та в північно-східному варіанті ідишу (див. 36.2), а також перехід и > і через проміжну стадію ь в південно-східному варіанті ідишу (див. 45.6). Як і в українській мові, у південно-східному варіанті ідишу викшталтувалася опозиція між у та i, не застосовувана в позиції після j та на початку слова (див. 52.10).

Ізоглоси цих звукозмін в українській мові та в ідиші зазвичай не збігаються, але почасти перетинаються. Ця розбіжність є особливо разючою, коли йдеться про поновлення дзвінкої вимови приголосних наприкінці слова. Крім того, є відмінності в хронології, хоча вони ледве чи коли перевищують сотню років. Щоправда, жодна з цих двох відмінностей не повинна дивувати, беручи до уваги мобільність як української, так і жидівської людності вкупі з тією обставиною, що головні осередки внутріжидівського суспільного життя перебували не в тих містах, де українське населення становило б значну частку.

Збіжність між українською мовою та ідишем спостерігається й у дрібніших явищах. Приміром, поширення в ідиші афективного пом’якшення зубних (knáker ’велике цабе’ ~ афективний варіант kn’áker — Вайнрайх), поза сумнівом, було стимульоване слов’янським впливом, дуже ймовірно — українським.