15. Українська мова в її стосунку до тюркських мов

Нараженість української мови на потужні впливи з боку тюркських мов мала місце впродовж багатьох століть. Засяг цих впливів — як з погляду територіального, так і з погляду глибини проникнення — був найбільший із-поміж усіх неслов’янських мов, що з ними контактувала українська.

Протягом століть на південному та східному рубежах України були присутні тюркські племена. Ці племена то здійснювали наїзди на Україну, то виступали в ролі спільників українських володарів, то торгували з українцями, то брали їх у ясир, то звойовували їх, то самі були звойовані українцями, то осідали на українській території — за різних обставин і в різній ролі, час від часу беручи участь у всіх аспектах громадського та приватного життя, за винятком релігії. Добре відомо, з якими тюркськими військовими та політичними утвореннями мусили мати справу протоукраїнські племена та український народ. Якщо подати лише стислий огляд, до них належали авари, які, йшовши на захід у VI ст., подекуди отерлися об протоукраїнські терени чи й зачепили їх; булґари, частина яких осіла в Північному Приозів’ї, а частина рушила далі до Болгарії в VI-VII ст.; хозари, які в IX столітті підкорили полян і сіверян та збирали з них данину; печеніги, що з кінця IX до середини XI ст. кочували між Доном та Дністром; половці, що домінували в українських степах від кінця X до середини XIII ст.; т. зв. татари, що загарбали Україну бл. 1240 р., на велику міру зберігаючи свою зверхність аж до 1363 р.; кримські татари, що з 1363 до 1453 рр. перебували у васальній залежності від Литви, а з 1475 р. — від Туреччини, здійснювали численні руйнівні наїзди на Україну, починаючи з середини XV ст., і були остаточно розгромлені щойно 1783 р.; нарешті, турки, які володіли південною смугою українських земель з XVI по XVIII ст. та певний час (1672—1699 рр.) утримували під своєю зверхністю Поділля.

Під назвами цих військових і політичних утворень приховувалося величезне мовне розмаїття. Кожне з них являло собою не надто стійкий союз племен, які говорили цілою низкою тюркських, а часто — беручи ширше — й алтайських мов і говірок, що з-поміж них є сила зовсім невідомих або відомих лише завдяки недавній фіксації. Якщо історична фонологія тюркських мов (з певною хронологією) досі перебуває, висловлюючися фігурально, у колисці, то точне порівняльне дослідження збігів у фонологічній еволюції тюркських і слов’янських мов і поготів можна вважати ще навіть не народженим.

Формуючи підвалини для таких досліджень, сьогодні можна тільки вказати на подібні тенденції у фонологічній еволюції української мови, як представниці слов’янських, та тюркських мов (чи частини з-посеред них), лишаючи розв’язання проблеми можливих узаємовпливів між ними на майбутнє.

Уважається, що в давнину тюркські мови мали опозицію за часокількістю в системі вокалізму, причому до первинних довгих долучилися вторинні, які, вочевидь, з’явилися під наголосом або ж як спосіб компенсації за втрату наступного приголосного у. Одначе бл. 900 р. часокількість, як гадають, зникла в тюркських мовах, поширених побіля України. Приблизно в той самий час часокількість перестала бути фонематично релевантною також і в протоукраїнських діалектах (див. 7.6).

Для тюркських мов, як правило, була характерна гармонія голосних у межах кожного слова. За протоукраїнських часів і пізніше численні процеси були спрямовані коли не на досягнення справжньої гармонії голосних у цілому слові, то, принаймні, на двоскладову гармонію, що вона, можливо, являла собою ядро гармонії голосних у слові. Вони узагальнено представлені в 40.13. Одначе напрямок уодностайнення був різний: якщо в українській мові наступний склад зазвичай зумовлював вибір голосного в попередньому, то в тюркських перший склад визначав якість голосних у наступних. Щоправда, є й винятки: в уйгурських мовах існує губно-піднебінна гармонія, що діє в напрямку до початку слова, і схожі явища відомі також в узбецькій, чаґатайській, татарській (казанській) мовах тощо; натомість у постанні повноголосу за протоукраїнських часів перший голосний, можливо, визначав вибір другого (див. 6.3).

У повноголосі був іще один аспект, який можна пов’язати зі структурою тюркського слова. Як добре відомо, замість повноголосу, приміром, у польській чи болгарській мовах застосовано метатезу, внаслідок чого пол. złoto чи болг. злáто відповідає укр. зóлото. Завдяки повноголосові тут уникнуто скупчення приголосних на початку слова, яке було, завважмо, неприпустимим у тюркських мовах (а також в угорській).

У булґарській групі тюркських мов розвинулися протетичні приголосні перед е та о : е- > je-, o- > vu-, vy-. Те саме сталося й в українській мові: перед е ще за доісторичних часів, перед о — в XIII-XIV ст. (див. 34.4-5).

У тюркських мовах після переходу p- > f- уживаність звука f зменшилася; в українській мові звук f так ніколи й не спромігся посісти якогось певного місця в системі консонантизму. Довгі приголосні в тюркських мовах з’являються хіба що на межі морфем. В українській мові після занепаду єрів такою ж була головна функція подвоєння. Наявність звука γ у тюркських мовах могла викопати роль каталізатора при переході g > у (> h) у давньоукраїнській мові.

Цей перелік, вочевидь, міг би бути продовжений.