14. Українська мова в її стосунку до угорської

По дорозі зі своєї первісної батьківщини, розташованої десь у районі Уралу, до теперішньої Угорщини, яку вони загарбали 894 р., угри пройшли вздовж південної межі українських земель. Про якісь контакти між протоукраїнськими племенами та уграми практично нічого не відомо. Бракує інформації навіть про швидкість їхнього руху й відповідно про тривалість контактування з тимчасовими північними сусідами. За різними гіпотезами, відповідна цифра коливається в діапазоні від трьох років до трьох століть. Жодних слідів цих контактів у історичній фонології української мови не віднайдено (зрештою, угорської — так само).

На своїй новій батьківщині угри рано чи пізно мали вступити в контакт із українським осадництвом на Закарпатті. Найраніші свідчення про ці контакти датуються щойно XIII ст. (див. 62.6.3), й лише починаючи з XIV ст. на них можна з певністю покладатися. Ліпше знані є обставини угорського політичного та воєнного втручання в галицькі справи в 1199—1349 рр., проте справити якийсь вплив на фонологічну еволюцію обох дотичних мов вони навряд чи могли.

Разюча подібність у фонологічній еволюції між ними обома — це втрата коротких голосних u, і та ü наприкінці слова в угорській мові та втрата єрів у тій самій позиції (але також і в багатьох інших) у давньоукраїнській мові. Ба більше, обидві ці зміни відбулися приблизно одночасно: в угорській мові — від середини XI ст. до кінця XII ст., у давньоукраїнській — між 1050 і 1150 рр. (див. 16.10). Однак ця подібність оманлива. Зв’язки між носіями обох мов були занадто слабкі й периферійні, щоб уможливити такий масштабний спільний процес. Крім того, обидві ці звукозміни істотно різнилися засягом та природою. В українській мові занепад єрів відбувся не лише в позиції наприкінці слова. В угорській мові втрата u, і та ü призвела до замінного подовження попереднього голосного (utu > út ’дорога’), чого в українській мові не сталося. Хоча означену звукозміну в угорській мові можна пов’язати з її слов’янськими контактами, то зовсім не обов’язково мусять бути контакти з українською, бо в болгарській, сербсько-хорватській чи словацькій мовах, які межували з угорською чи були поширені на тій самій території, занепад слабких єрів мав місце щонайпізніше в X ст., а в румунській мові, яка теж межувала з угорською й була поширена на тій самій території, втрата прикінцевих -u та -і в позиції наприкінці слова (а також у деяких інших позиціях) припала на XI ст. Саме ці процеси й могли спровокувати аналогічну звукозміну в угорській мові.

Ще одна угорська звукозміна, схожа на українську, — це постання подвоєних палатальних зубних і середньопіднебіиих на місці сполук зубного чи середньопіднебіного з j. Реалізувалася вона протягом XIII—XV ст. В українській мові рівнобіжна зміна (типу sudьja > sud’ ja > su[d’]á — на письмі суддя) поширилася з південного заходу (на Буковині вона засвідчена з XV ст.) на решту території країни до середини XVI ст. (див. 37.2). У цьому випадку можливість зв’язку між обома звукозмінами, попри всю її малоймовірність, цілком виключити не можна.

Натомість у системі вокалізму угорська мова загалом не має спільних звукозмін з українською. Якщо заризикувати дуже спрощене узагальнення, то в угорській мові існувала тенденція до відкритішої артикуляції голосних (і > е, и > о, ü > ö, о > å), а в українській — до закритішої (о· > и > ü > і, е > е· > і тощо). хіба що у випадку закарпатських говірок наявність звука й в системі вокалізму угорської мови могла сприяти збереженню такого самого звука в центральній частині Закарпаття (приблизно від Мукачева до Виноградова) аж до сьогодні, хоча майже в усіх південних українських говірках він іще в XVII ст. перейшов у звук і.

Також наявне на говірковому рівні варіювання x ~ h, яке часом трапляється на Закарпатті (neháj < nexáj), можна приписати безпосередньому впливу з боку угорської мови (див. 56.3). Питання про те, чи мав перехід е та о в e· та o· відповідно в позиції перед голосними переднього ряду (або просуненими вперед) та/або перед м’якими приголосними в закарпатських говірках (і так само в бойківських — див. 40.3) якийсь зв’язок із засадою гармонії голосних в угорському слові, залишається відкритим.