13. Українська мова в її стосунку до румунської

Ареною українсько-румуиських контактів, добре задокументованих для періоду XIV-XV ст., були буковинські та покутські землі: тоді Снятин, Коломия та Покуття переходили то від Польщі до Молдавії, то навпаки. (Компактних зон поширення румунської мови в цьому реґіоні до XIII ст. не було). Однак передумови для інтенсивних українсько-румунських контактів були створені волоською колонізацією, що йшла вздовж Карпатських гір (починаючи десь із XIII ст. ⁸) й мала на меті пошук нових пасовищ для овець, посилюючися під час політичних заворушень, особливо турецьких інвазій (докладніше див. 40.7).

 ⁸ Усі спроби довести наявність давніших українсько-балканських зв’язків (П. Лавровський, С. Смаль-Стоцький, С. Бернштейн) виявилися безуспішними.

Як показали новочасні дослідження, волохи радше становили окрему групу не з етнічного погляду, але з професійного (то були гірські вівчарі), а в XV-XVI ст. — також із юридичного (на них поширювалося т. зв. волоське право). Етнічний склад цієї групи був строкатий: до неї входили македонці, болгари, албанці, румуни, а з поступовим просуненням на північний захід долучилися ще й українці, поляки, словаки. У межах України більшість цієї групи первісно становили, судячи з усього, румуни з домішкою представників інших балканських народів (як за антропологічним, так і за мовним критерієм), яким пізніше судилося зукраїнізуватися. Рух лемків на захід, вочевидь, до певної міри вписувався в цей процес, але власне румунський елемент навряд чи коли перетнув Уг у своєму стремлінні на захід. Волохи принесли на Україну усереднену балканську цивілізацію в її настушому варіанті, яка на південному сході означеної зони має яскраві форми вияву, але стає все менш помітною, якщо йти далі на північний захід уздовж Карпат.

Кілька звукозмін "балканського" типу сталося в південно-західному наріччі української мови (здебільшого в поясі говірок по схилах Карпат від Буковини до Сяну) протягом ранньосередньоукраїнського періоду. З-поміж них найочевиднішими є нерозрізнення ненаголошених е та у, з одного боку, та ненаголошених о та u (т. зв. укання) — з другого (див. 40.7), зокрема й реалізація ненаголошеного суфікса -ova- як -uva- (див. 40.9); зміщення артикуляції ’а вгору з перетворенням його на ’е після м’яких приголосних (див. 41.3); запровадження африкати дз (див. 48.6); палаталізація t’ і d’ з перетворенням їх на k’ i g’ відповідно (див. 55.4). Розповсюдженню вжитку g i дж (див.: 48.1; 48.8) також міг сприяти волоський вплив, хоча передумови для цього, як і для решти перелічених звукозмін, виникли внаслідок унутрішньої еволюції української мови. Наявність l· у буковинських, покутських (можливо, саме з Покуття цей звук перенесено українськими переселенцями на Полтавщину) та гуцульських говірках (див. 61.8) також можна розглядати як балканську рису, що її поширенню сприяли волохи.

Усі ці зміни хоч і не були принесені безпосередньо болгарами, але віднаходяться в болгарській мові чи її говірках. Румуни виконували роль посередників, як вони це робили й при перенесенні болгарської лексики (пор., наприклад, гуц. graždá ’садиба’ — слово, яке має всі прикмети болгарської фонологічної системи при тому, що безпосереднім джерелом його запозичення до гуцульських говірок було рум. grajd ’хлів’). У цьому зв’язку варто підкреслити, що розглядувані явища не походили з якогось одного болгарського діалекту. Потрактування ненаголошеного о як u та ненаголошеного е як у (в болгарській мові скорше як і) притаманне східноболгарським, балканським і банатським говіркам; зміщення артикуляції а вгору з перетворенням його на е в позиції між м’якими приголосними має місце у східноболгарських і балканських говірках, а в позиції після м’якого, але незалежно від якості наступного приголосного, тобто так само, як в українській мові, — у родопських говірках; палаталізація t’ і d’ із перетворенням їх на k’ i g’ та широкий ужиток дз характерні для західноболгарських говірок та частини балканських (Котел — Єлена — Дряново). Це знов-таки свідчить, що українці безпосередньо не стикалися з жодним болгарським діалектом, мавши натомість контакти з волохами, які в ході своїх міґрацій сполучали риси багатьох говірок і до яких долучалися носії різних наріч.

Після XVI ст., коли пік волоських міґрацій минув, а населення південно-західної частини України набуло стабільних рис, взаємозв’язки румунської (чи болгарської) мови з українською перейшли у фазу застою.

Щільні контакти українських козаків із Молдавією впродовж XVI—XVII ст. ледве чи лишили бодай якісь сліди у фонологічній еволюції української мови. (Можливо, появі протетичного v перед о- в молдавських говірках румунської мови сприяло його постання в українській мові). Характерний для Молдавії перехід v > h перед голосними заднього ряду нагадує заміну прийменника та префікса v на h у лемківських говірках, але умови були відмінні. Відзначалося (Яневим), що наступник звука е в гуцульських говірках, тобто звук æ, акустично стоїть близько до рум. ə (на письмі — ă) і міг був викшталтуватися в ході контактування з румунською мовою, але певності щодо цього немає. У говірках, що існують у румунському оточенні (Сучава), дифтонгізація у та е з їх перетворенням на _іу та _іе після зімкнених зубних має рівнобіжники в суміжних румунських діалектах (див.: 11.4; 22.5).