11. Українська мова в її стосунку до сxiднословацьких діалектів

Контакти української мови зі словацькою, а точніше зі східнословацькими діалектами, були тільки периферійні. Лише лемківські говірки перебували зі словацькою мовою в прямому контакті. Навіть у бойківських говірках, де були, нехай нечисленні, спільні звукозміни зі словацькою мовою, це скорше слід розглядати як наслідок лемківського посередництва.

Упродовж протоукраїнського й давньоукраїнського періоду як в українській мові, так і в східнословацьких діалектах постали звукосполуки типу SoC- на місці *_оaSC за спадної інтонації (див. 6.2), звук u на місці о_н (див. 8.5), звук h на місці g (з характерним збереженням g у звукосполуці zg — див. 25.1; 25.6), а також відбулося ствердіння губних наприкінці складу (див. 26.4). Проте всі ці звукозміни охоплювали ширшу територію й не можуть правити за якусь українсько-східнословацьку специфіку.

Фонологічний зв’язок між українською мовою, представленою її лемківськими говірками, з одного боку, та східнословацькими діалектами, з другого, є ймовірніший, коли йдеться про довше збереження сонорних r і l без супроводу вставних голосних у сполуках типу CSC, що виводяться від CSъ/ьС (літ. укр. кривáвий) із подальшим вставленням голосного на кшталт е ~ у поряд із сонорним, часто попереду (сx. словац. kyrvi ~ kervi ~ krevi ’крові’ ген. одн. — див. 35.7), про перехід до наголосу на передостанньому складі та про стягнення голосних, первісно відділених один від одного приголосним j (pytaš тощо — див. 53.6).

Поза тим, лемківські говірки поділяють зі східнословацькими такі риси, як дорсальна палаталізація s i z (ś, ź), веляризація n перед k i g (сx. словац. ceŋki ’тонкий’), подзвінчення приголосних у позиції наприкінці слова перед сонорним (сx. словац. počekaž те ’зачекаєш на мене’) та форми з j у 1 ос. одн. дієслів четвертого класу з основою на губний (robju). Усі вони є характерні також для південно-західних говірок польської мови й належать до прикмет цієї вторинно утвореної "карпатської" мовної спільності. Загальний вектор їх поширення (хоч, може, й не завжди) був із заходу на схід, хоча для більшості з-поміж цих рис бракує фактичного матеріалу, що дозволяв би з’ясувати, де вони вперше постали чи звідки розпочали своє розпросторення. На підставі загальних міркувань і часткових спостережень можна гадати, що при переселенні лемків на терени, розташовані південніше від Карпатських гір, та ще деякий час по тому сáме нові осадники могли бути призвідниками мовної інтеграції, але в XIX-XX ст. ситуація, як здається, змінилася. Втім, наголос унерухомився на передостанньому складі у східнословацьких діалектах (та в польській мові) раніше, ніж у лемківських говірках (приблизно в XV ст. та наприкінці XVI чи в XVII ст. відповідно), а це показує, що міркування загального характеру легко можуть виявитися хибними.

12. Українська мова в її стосунку до болгарської

Стосовно характеру українсько-болгарських контактів за доісторичної доби певних відомостей є обмаль. Припущення, що до появи угрів (894 р.) предки українців були сусідами протоболгарських племен у Семигороді та на інших землях, які пізніше ввійшли до складу Угорщини, є суто умоглядне й у будь-якому разі не має практично жодного значення з погляду історичної фонології, оскільки особливостей української мови на той час увиразнилося зовсім мало, а слов’янська людність на цих теренах невдовзі була поглинута уграми, залишивши по собі слід хіба що в деяких топонімах (та словах, запозичених угорською мовою). Походи князя Святослава на Болгарію (968-971 рр.) через Добруджу що мали на меті приєднання цієї країни до Київської держави, тривали недовго й були безуспішні. Вони свідчать про зацікавлення Києва болгарськими справами, але аж ніяк не про інтенсивне взаємопроникнення мовних елементів. У культурному житті Київської Русі болгари відігравали важливу роль, але чи справило це якийсь вплив на тогочасну фонологічну еволюцію, сказати важко. Пізніше, у XII-XIII ст., володіння Галицького князівства сягали Нижнього Придунав’я, де контактів із болгарами ледве чи можна було уникнути. Тамтешні слов’яни, називані бродниками (XII ст.) та берладниками (XIІ-XIII ст.), могли являти собою суміш українців і болгар. Однак то були віддалені землі, що їхнє слов’янське населення, вочевидь, не підтримувало щільних зв’язків з основною частиною українського народу.

Українсько-болгарським контактам на велику міру перешкоджали кочові тюркомовні племена в українських степах, починаючи від печенігів (кін. IX — сер. XI ст.), а пізніше й румуни, які вбили клин між обома народами, колонізувавши Добруджу. Безпосередні українсько-болгарські контакти поновилися 1752 р., коли на півдні України з’явилися болгарські осадники, запрошені російським урядом. Проте ці поселення були нечисленні й занадто ізольовані, щоб справити який-небудь помітний вплив на фонологічну еволюцію української мови.

Упродовж протоукраїнського та давньоукраїнського періодів деякі звукозміни були спільні для української та болгарської мов, як-от: перехід kv > cv перед ě (у південно-західних українських діалектах — див. 3.2), пом’якшення x із перетворенням його на s (див. 3.3), постання l’ на місці j після губних (див. 3.9; у болгарській мові цей звук невдовзі втрачено), утрата t i d перед l (див. 4.2), збереження й (> ў) та í перед j без перетворення їх на єри (див. 5.3), у південно-західних українських діалектах заміна _еă лише на е, а не на е та о (див. 8.4), пом’якшення приголосних перед ě та (слабким) ь (див. 11.5), а також ствердіння r’, спершу характерне лише для київсько-поліського наріччя (див. 12.1). Проте всі ці зміни, за винятком останньої, мали місце не тільки в українській та болгарській мовах, охоплюючи так само землі, розташовані північніше, або південніше й західніше (потрактування _еă чи й та ĭ), або й ті, й ті.

Як не дивно, найбільшого впливу з боку болгарської мови українська зазнала не прямо, а через посередництво тих-таки румунів, які внеможливили українсько-болгарські зв’язки. Носіїв цього впливу називано волохами (див. 62.13).