9. Українська мова в її стосунку до російської

За критерієм виключності спільних звукозмін (тобто беручи до уваги звукозміни, поширені лише в дотичній парі мов, і притому в усіх діалектах кожної) українська та російська мови таких не мають. Якщо надавати значення спільності в межах ширшого слов’янського мовного простору (а на те можна знайти рацію), то протягом доісторичного періоду було чимало звукозмін, спільних для протоукраїнських і проторосійських діалектів. Декотрі з них є українсько-російсько-білоруські: перехід tj у č та dj y дж зі швидким подальшим спрощенням цієї останньої африкати та перетворенням її на ž (за винятком південно-західних українських діалектів — див. 3.7), повноголос (див. розділ 6), втрата фонематичного статусу тону та часокількості (див. розділ 7), деназалізація з перетворенням о_н на u та наголошеного ę на ’а (див. розділ 8), огублення _еă з перетворенням його на о в позиції після середньопіднебіних та j (див. 9.8; в українській мові лише в межах київсько-поліського наріччя), втрата j- перед u та о (див. 10.4) і пом’якшення приголосних перед ě та слабким ь (див. розділ 11); інші мають більше поширення, охоплюючи ще й болгарську мову: пом’якшення x із перетворенням його на s’ (див. 3.3), перекшталтування звукосполук губний +j y губний + l’ (див. 3.9; у болгарській мові — з подальшою втратою) та втрата t i d перед l (див. 4.2).

Перелік таких змін може бути продовжений уже для давньоукраїнських часів: перехід сильних єрів у звуки о та е (див. 16.10) і так само в сполуках типу Съ/ьSC (див. 18.4) є спільним для української, російської та білоруської мов; перехід у > і після k, g i x мав місце в тих самих трьох мовах і почасти в польській (окрім як після x — див. 15.4); утрата слабких єрів сталася в усіх слов’янських мовах (див. 16.10), як і подзвінчення глухих приголосних перед дзвінкими (див. 23.6) чи ствердіння м’яких зубних перед твердими зубними (див. 23.10). Проте всі ці звукозміни, хіба що за винятком потрактування сполук ky, gy, xy та Съ/ьSC, нічого не важать із погляду наявності якихось особливих зв’язків між українською та російською мовами, бо вони мали місце в різних слов’янських мовах у різні часи й з усією очевидністю являли собою незалежні еволюційні процеси, подібність між якими цілком задовільно можна пояснити спільним праслов’янським спадком. Фактор часової незбіжності, завважмо, охоплює й дві останні з-поміж перелічених звукозмін: переходи ky, gy, ху > ki, gi, xi та Съ/ьSС > Co/eSC у російській мові відбулися принаймні на сто років пізніше, ніж в українській. Отже, можна припустити, щонайбільше, індукційний вплив на російську мову з боку української, але жодних фактичних даних на підтвердження такої гадки немає. Найімовірніше, тут ідеться все-таки про незалежні одна від одної звукозміни, дарма що однаково спрямовані.

Для доісторичних часів такі хронологічні відмінності здебільшого затерті. Неможливо визначити, скажімо, чи повноголос у протоукраїнських і проторосійських діалектах розвинувся рівночасно, чи з певним часовим відступом. Отже, як підказує обережність, напевне можна говорити радше про однаковість результатів, лишаючи питання щодо спільності процесів відкритим. Звичайно, виключити такої можливості не можна, але так само не можна вважати її чимось самоочевидним, надто з огляду на величезну відстань, скажімо, між Галичем і Новгородом чи Тмутороканню та Суздалем. Навіть якщо взяти самі лише результати, численні відмінності в деталях спонукають до обережності. Серед таких можна назвати, приміром, наявність в українських говірках дж на місці dj і брак щонайменших слідів чогось подібного в російській мові; продовження — у змодифікованому вигляді — різниці тонів у рефлексах звука о (ω > проти о) в російських говірках і брак такого розрізнення бодай в одній-єдиній українській говірці; обмеження м’якості приголосних лише позиціями перед і та перед е в проторосійських діалектах, якому, вочевидь, не судилося статися в більшості українських говірок; наявність т. зв. другого повноголосу в (північно)російських говірках і його майже цілковитий брак в українській мові тощо. Отже, факти дають підстави говорити про можливість понад десяти доісторичних звукозмін, спільних для протоукраїнських і проторосійських діалектів (і так само для протобілоруських та інколи для інших слов’янських протодіалектів), але водночас слід мати на увазі й інший варіант — вірогідніший з огляду на часові та просторові чинники, — тобто можливість рівнобіжної еволюції в деяких або й в усіх цих випадках. Така рівнобіжність еволюції може бути пояснена спільністю праслов’янської основи. Вона стосується не лише спільності матеріалу (тобто однакового набору звуків і фонем), але й спільності еволюційних тенденцій. Діапазон можливих відхилень тут невеликий і рівнобіжність у змінах — неуникненна. Нікому не спаде на думку, що процес еволюції звукосполуки tj у протоукраїнських та протословенських діалектах був спільний, дарма що в його висліді й ті, й ті мають звук č, — адже відстань між Україною та Словенією просто є для цього завелика. Одначе насправді зі Львова ближче до Любляни, ніж до того-таки Новгорода, та й сама географічна близькість не конче є запорукою спільності фонологічних процесів. Утім, чи вже йдеться про спільні процеси, чи про рівнобіжні, протоукраїнські діалекти мали в їх висліді більшу кількість спільних рис з проторосійськими (та протобілоруськими), ніж із будь-якими іншими тогочасними слов’янськими. Таким чином, якщо ці процеси були просто рівнобіжні, їхня рівнобіжність мусила бути спричинена спільністю, що існувала або під час цих процесів (що є менш імовірним), або раніше, тобто за праслов’янської доби.

Після XIII ст. жодної спільності у фонологічній еволюції української та російської мов уже не було. Можна відзначити хіба що кілька позірних збігів: в обох мовах відбулося ствердіння š і ž (в українській мові також č — див. 42.4), утрата -l після приголосного в дієслівних формах чол. роду мин. часу (див. 35.6), поява вставних голосних у деяких типах складів із двома верхів’ями звучності наприкінці слова (укр. вітер, рос. вéтер — див. 44.6), але ці нечисленні подібності є випадкові й лише часткові.

Щоправда, десь із середини XVII ст. в українській мові стаються певні маргінальні звукозміни, у висліді яких вона окремими деталями наближається до стану, наявного в російській мові: це огублення е з перетворенням його на ’о після зубних (див. 51.6; у російській мові не лише після зубних), поступове усунення у в позиції на початку слова (див. 52.10) та усунення звукосполуки j + у (див. 52.6). У сучасній українській мові поширенню тенденції до автоматичного пом’якшення всіх приголосних перед і (див. 59.4), як і обмеженню вжитку g (геть зниклого в деяких східноукраїнських говірках — див. 48.3), цілком імовірно може сприяти вплив із боку російської. Якби ці звукозміни зреалізувалися до кінця, їх наслідком було б злиття /і/ та /у/ в одну фонему та скорочення числа велярних до трьох — як у російській мові.

Отже, спільні риси в українській і російській мовах спричинені спільністю або рівнобіжністю (або почасти спільністю й почасти рівнобіжністю) їх еволюції за доісторичних часів у ширшому слов’янському контексті, а також відносно недавніми російськими впливами на українську (щонайраніше від середини XVII ст.).