6. Формування діалектних груп. Південно-сxiдне наріччя
Південно-східні говірки в сучасній українській мові утворюють найбільше й найвпливовіше наріччя. Історичне тло та головні напрями, за якими проходило їх формування, представлено в 43.1 та 57.1-2. Якби навіть бракувало інформації про ті історичні події, що зробили можливим і природним формування південно-східного наріччя (головно в XVI-XVII ст.), то, розглянувши їхні звукові особливості, легко можна з’ясувати, що до того часу в них не відбувалося жодних власних звукозмін. Майже всі давніші звукові риси південно-східних говірок віднаходяться в південно-західному (особливо на Волині та Поділлі) чи в північному наріччі, або ж і там, і там, адже сáме міґрація людності з цих реґіонів і призвела до постання південно-східних говірок.
Ця теза потверджується поданим нижче оглядом найпомітніших звукових характеристик:
Згідно з наведеними вище даними (а цей список не є повний), південно-східні говірки просто мають спільні риси з одним із двох давніших наріч: південно-західним або північним. Подекуди трапляються й складніші варіанти сполучення рис. Наприклад, це стосується м’якого r’. У північному наріччі цей звук ствердів, а в південно-західному приблизно до 1600 р. зберігав м’якість. До південно-східного наріччя він потрапив із південно-західного, але, зважаючи на північне підґрунтя, почав уживатися непоправно з історичного погляду. Як наслідок, у південно-східному наріччі r’ зберігає статус фонеми (при тому, що в більшості південно-західних говірок цей звук пізніше зник), але дистрибуцію має своєрідну.
Ще більшою складністю відзначається потрактування рефлексу е, що первісно був розташований перед складом зі слабким ъ: двоїстість рефлексів залежно від місця наголосу (мед : мéду проти ніс : неслá), що стосується співгри е та і, є суто південно-східною особливістю. Однак рефлекс е є такий самий, що й у північному наріччі, а рефлекс і — такий самий, що й у південно-західному. При цьому засада їх дистрибуції знов-таки змушує згадати північне наріччя, хоча там вона стосувалася — в дещо інакшому варіанті — дифтонга та е, а не двох монофтонгів i та е.
Якщо південно-західні або північні рефлекси, перебрані південно-східним наріччям, були наслідком звукозмін, завершених до початку його формування, то воно просто переймало вже наявне. Його роль була пасивна й полягала у відборі, що ніяк не дорівнює справжній мовній зміні. Далеко менш простою ситуація виявлялася тоді, коли зміна щойно започатковувалася або тривала вже під час існування південно-східних говірок. За показові приклади можуть правити перехід и2 в ü й далі в і як альтернат о та перехід ’u· в і як альтернат е (бік : бóку, ніс : неслá). Вони обидва датуються XVI-XVII ст. і заторкнули як південно-східні, так і більшість південно-західних говірок. Теоретично вони могли, поставши в південно-західному наріччі, поширитися на південно-східне, але могло статися й навпаки, або ж іще вони могли спонтанно виникнути в різних місцевостях без зв’язку один з одним. Коли брати i, який чергується з е, то дані пам’яток суґерують, що розпросторення йшло з Волині на захід у напрямку Львова, а відтак на південний схід, але перші його з’яви в пам’ятках можуть мати випадковий, а отже й оманливий характер. Натомість у випадку і, що чергується з о, навіть такого ґатунку даних не знайти.
З огляду на обставини свого формування, південно-східне наріччя не надається до поділу на менші діалектні групи, як це має місце в північному й особливо в південно-західному наріччі. Спроби класифікації цих говірок зазнали фіаско. Південно-східні говірки е доволі однорідні, а дрібні відмінності між ними зазвичай не охоплюють великих територій, змінюючись від села до села або від групи сіл до групи сіл. Така мозаїчна структура точно узгоджується з історією залюднення цих обширів. Частина сіл були засновані носіями тієї чи тієї південно-західної говірки, інші — північної, а ще в декотрих населення було змішане. Поза тим, населення південно-східної діалектної зони часто-густо полишало недавно обжиті місця, рушаючи далі на схід. Наприклад, у 40-х рр. XVII ст. на Сумщину, Охтирщину та Харківщину прийшли переселенці з Гадячого, Лохвиці та Миргорода, а 1679 р. туди ж масово переселилася людність із південно-західної діалектної зони (Брацлав, Умань), але водночас також і з Чигирина, Канева та Білої Церкви. Заселення Донеччини здійснювалося чернігівцями (північне наріччя), але були там і люди з Полтавщини та Харківщини. Докладно відбиті в історичних документах масові переселення на Кубань у 1808-1811, 1820-1821 та 1848-1849 рр. ішли з Чернігівщини, а також із Полтавщини та Харківщини. Потрапили переселенці з південно-східної діалектної зони й у Добруджу 7. Такі "вторинні" міґрації людності в межах південно-східної зони не могли не спричинитися, причому на значну міру, до уніфікації локальних варіантів говірної мови. Таким чином, унаслідок цих міґрацій відбулося вигладжування істотних відмінностей у мові, хоча дрібніші подекуди збереглися.
7 За часів Середньовіччя в Нижньому Придунав’ї була українська людність, що розмовляла південно-західними говірками (йдеться про бродників та берладників, згадуваних у літописах XII-XIII ст.), але вона зникла в ході історичних подій ранньосередньоукраїнської доби.