3. Диференціація в північному наріччі

Між східно- та середньополіськими говірками (щодо внутрішнього поділу північного наріччя — див. 1.4) існують лише незначні фонетичні відмінності, що жодна з них не є спадком доісторичної доби. У східнополіських говірках дифтонги, посталі з ě, е та о в наголошених складах, збереглися краще, ніж у середньополіських, де вони виступають залишково й зазвичай бувають заступлені монофтонгами: u, o· або у· на місці о; і на місці ě та е. Ці процеси монофтонгізації припали переважно на XIX-XX ст. На Східному Поліссі здебільшого втрачено j після і та у (bíly), не застосовується протетичних приголосних (або застосовується j- перед u- : úlyc’a ~ júlyc’a) і в багатьох місцевостях збережено м’якість č’. Жодна з цих рис не постала раніше, ніж у XVI ст. Ствердіння -с’, характерне для західної частини Середнього Полісся, втрата l’ після губних у дієсловах четвертого класу над Случчю (див. 38.7) і більш поширене тепер на Середньому Поліссі вживання протетичного h перед u (húlyc’a — див. 34.6) — то особливості, які можуть датуватися XVI—XVII ст. щонайпізніше. Таким чином, відмінність між цими групами говірок найімовірніше викшталтувалася саме в цей час, оскільки знайти якісь давніші ознаки диференціації немає змоги.

А втім, у викладених вище міркуваннях поминуто увагою частину східно- та середньополіських говірок. На Східному Поліссі то є говірки, поширені на північ від Десни, з характерним для них аканням, м’якими (або напівпом’якшеними) приголосними перед і (ба навіть перед у!), протетичним v перед наголошеним о- (vózero ~ див. 34.5) та формою прикметників сер. роду на -oje (проти форм на -eje в решті поліських говірок: bíloje ~ bíleje — див. 53.2), що є в ґрунті речі білоруські, хоч і мають певні українські нашаровання, накладені на них упродовж трьох останніх століть; на Середньому Поліссі — говірки, поширені в понизов’ї Прип’яті, що сформувалися в ході потужного білоруського руху на південь уздовж Дніпра в XVI—XVII ст. і мають мішану природу, чи не найкраще увиразнену одночасною присутністю в них як акання, так і над поправного о (наприклад, trová < tráva).

На південніших теренах свого поширення як східно-, так і середньополіські говірки зазнали відчутного впливу з боку південних діалектів української мови. Взагалі, північноукраїнська діалектна зона первісно була далеко більша порівняно з тим, якою вона є тепер. Північне підґрунтя цих "опівденених" говірок найочевидніше прозраджується тим, що наявні в них південні рефлекси ě, е та о (як правило, і) виступають у такій формі лише під наголосом, як і північноукраїнські дифтонги. Безперечно, вони з’явилися тут, заступивши собою ці дифтонги. На підставі цього доволі певного критерію можна стверджувати, що території навколо Ромна, Переяслава, Хвастова та Житомира первісно цілком належали до північного наріччя.

Проникнення південних рис у західнополіську зону проходило набагато інтенсивніше й розпочалося раніше. По-перше, Берестя (як і Пинськ) належало до Київського князівства. Та головне — південно-західна частина Полісся була ареною не лише діалектних взаємовпливів, але також (і передовсім) міґрацій людності. Історично це віднотовується в XIII ст., коли частина людності Галицько-Волинського князівства переселилася туди з волі володарів, а інша — стиXIйно, рятуючися від татарської навали; а також у XV ст., коли причиною втечі були безупинні наїзди кримських ординців. Як наслідок, чистота північноукраїнського типу в цих говірках втрачена; вони засвоїли силу південноукраїнських (точніше — південно-західних) рис і з усіх пунктів зору мають трактуватися як змішані. Відповідно й кількість відмінностей між ними та середньо- чи східнополіськими говірками є разюча. З південно-західними говірками (або частиною цих говірок) вони поділяють такі особливості, як знеголошення дзвінких приголосних наприкінці слова та перед глухим приголосним, наявність протетичного v перед о- та u- незалежно від наголосу (обидві ці риси — ще з XV ст., хоча функцію протетичного приголосного десь із XVI ст. почав виконувати також звук h); рефлексація наголошеного ě як i, а ненаголошеного — як у (звідки випливає, що південноукраїнський рефлекс ě як і набув поширення в цій зоні ще до злиття i та y); рефлексація наголошеного звука е в новозакритих складах (якщо далі первісно йшов склад зі слабким єром) як і, а звука о за тих самих умов — як ü, і, у або u залежно від місцевості (при тому, що дифтонги спостерігаються хіба залишково в найпівнічніших селах цієї зони). На місці протоукр. ę не лише під наголосом, але часто й у ненаголошеній позиції вживається ’а (колóдязь). Ненаголошений звук о в багатьох місцевостях реалізується як u, а ненаголошений е — як у. Усі ці південноукраїнські риси защепилися в XVI ст. (або — щонайпізніше — в XVII ст.). Якщо говорити про консервативні явища, то західнополіські говірки зберігають закінчення -ovy в дат. одн. іменників чол. роду (sýnovy) та частку ny, уникнувши в обох випадках перетворення у на і (пор. nyxtó). З-поміж інновацій, що мали б датуватися дещо пізнішими часами, можна згадати асиміляцію j до попереднього m (mjáso > mn’áso), інфінітивні форми на кшталт bíxčy ’бігти’, pekčý ’пекти’ та реалізацію у та е як y ^e та æ відповідно. Зі сказаного випливає, що західнополіські говірки в основі своїй були належали до північного типу, але, починаючи з XIII ст., їхні зв’язки з середньополіськими говірками звелися майже нанівець, тимчасом як вплив південно-західного наріччя дедалі міцнішав. У самостійну групу вони чітко виокремилися щонайпізніше в XV ст., а ймовірніше — ще в XIV ст.

Меншого впливу з південного боку зазнало Підляшшя. У тамтешніх говірках краще збереглися дифтонги, посталі на місці наголошених ě, е та о, а також двоїсті рефлекси ę (під наголосом — ’а, у ненаголошеній позиції — е). Унаслідок контактування з польською та білоруською мовами в багатьох підляських говірках відбулася палаталізація приголосних перед е та і (цей другий звук відрізняється від у), хоча частіше все-таки перед самим лише i. З південно-західного наріччя вони запозичили реалізацію ненаголошеного о як u та ненаголошеного е як у; звукосполуки ky, hy, xy переважно виступають як k’i, h’i, х’і. Оскільки зазначені риси оприявнилися десь у XIV ст., саме цим часом і можна датувати початок схрещення діалектів на підляських теренах. Інші специфічні явища були спричинені контактами з польською та білоруською мовами. Полонізація особливо посилилася в XIX-XX ст. З 1945 р. підляські говірки існують лише як дрібні анклави в польському оточенні.

Таким чином, до XIII-XIV ст. у північноукраїнському наріччі жодних проявів диференціації не було. Внутрішні чинники диференціації були слабкі; про відмінність між східно- та середньо-поліськими говірками може йтися щойно починаючи з XVI ст. Головною причиною диференціації було змішання з південноукраїнськими говірками. Унаслідок цього виокремилася західнополіська діалектна група (вочевидь, починаючи з XIV ст.). Усамостійнення підляської групи говірок пояснюється їх периферійним розташованням на українсько-польсько-білоруському порубіжжі, а також спрямованим на північ впливом південно-західного наріччя. Є підстави гадати, що вони теж сформувалися бл. XIV ст.