2. Формування діалектних груп (північної та південної)

Хоч як парадоксально це звучить, але поділ діалектів на північні та південні в українській мові є давнішим від самої української мови, що вона, власне й виникла завдяки злиттю цих двох діалектних угруповань (точніше — південного та південної частини північного, оскільки північна частина цього останнього з бігом історичного розвитку віддалилася від південної частини, ввійшовши в процес формування та еволюції білоруської мови).

Уже на пізньому етапі розвитку праслов’янської мови звукозміни в південноукраїнських і північноукраїнських діалектах проходили трохи по-різному. Зокрема, якщо коротко повторити викладене в 14.3, для північноукраїнських діалектів характерні збереження kv перед ě (květъ проти півд. укр. cvětъ — див. 3.2); збереження або поновлення k у сполуці sk перед ě (див. 3.4); рішучіше, ніж на південних землях, заступлення зімкнено-щілинного дж (< dj) щілинним ž (див. 3.8).

Якщо говорити про специфічні локальні зміни, то й на півдні, й на півночі відбулося перетворення праслов’янського *_еа (т. зв. ě) на _іе, але на півночі цей голосний у наголошеній позиції зберігся й дотепер (чи зберігався донедавна), тимчасом як на півдні його монофтонгізація пройшла ще за доісторичних часів, давиш у висліді e· (див. 13.7). І там, і там тон та часокількість утратили фонематичний статус, але на півночі під наголосом узяла гору типово спадна крива, а на півдні радше поземна (див. 7.6). Крім того, на півночі ще за доісторичної доби відбулося кілька звукозмін, що оминули південні терени, зокрема — розщеплення праслов’янського *_eǎ на е та о (на півдні тут регулярно виступав голосний е — див. 9.8) та ствердіння r’ (див. 12.1). Уже в цей ранній період принаймні дві звукозміни на півночі були пов’язані з наголосом: по-перше, носовий ę давав під наголосом *_іа > ’а, a в ненаголошених складах — е (див. 8.4); по-друге, звук е в позиції перед складом зі слабким ъ зазнавав видозміни, що пізніше мала призвести до постання дифтонга, лише під наголосом (див. 22.1). На початку історичної доби в північних діалектах мала місце зміна сполук ky, gy, xy на k’i, g’i, х’і; натомість на півдні аналогічний процес відбувся приблизно двома з половиною сторіччями пізніше, тобто наприкінці XIII ст. (див. 15.4).

Утім, ці посутні розбіжності не були перешкодою на шляху спільних розвоєвих процесів, що до них належать, приміром, зміна звукосполук типу губний +j на звукосполуки типу губний + l’ (див. 3.9), спрощення звукосполук tl i dl до самого лише приголосного / (див. 4.1), однаковий перебіг постання повноголосу (див. 6.1), втрата j перед и та о на початку слова (див. 10.4), пом’якшення приголосних перед ě та слабким ь, а також ствердіння праслов’янських l’ і п’ перед голосними переднього ряду (див. 11.5). Однак показовою є та обставина, що з-поміж перелічених звукозмін лише остання не була спільною також із якимось іншим суміжним діалектом праслов’янської мови (вживаючи умовних окреслень — проторосійським, протобілоруським, протопольським, протословацьким чи протоболгарським).

Новопостала єдність північно- та південноукраїнських діалектів ³, вочевидь, закріпилася, коли обидва реґіони підпали під владу Київської держави. Її першим виразним проявом був занепад єрів (бл. 1050—1150 рр.). Це окреслення покриває, зрештою, цілий комплекс звукозмін, що серед них не одна й не дві мали принциповий характер, і повна тотожність цих процесів аж до дрібних деталей, за винятком вторинних розбіжностей у передачі звукосполуки -iji в закінченні ґен. мн. (київ.-поліс, людéй проти гал.-под. людúй) та в поодиноких словах на кшталт соловей проти гал.-под. соловíй (див. 17.4), безперечно доводить уже досягнуту ними на той час єдність.

Щойно сказане не означає, одначе, що відтоді фонологічна еволюція обох діалектних груп проходила однаково. Хоча тотожних звукозмін було чимало — наприклад, постання чергувань и : v та і : j (див. 19.5), перетворення зімкненого g на щілинний h (див. 25.6), ствердіння губних наприкінці складу (див. 26.1) тощо, з огляду на відмінності, успадковані від давніших часів, навіть деякі спільні звукозміни різнилися деталями. Насамперед можна згадати, що в обох діалектних групах звуки е та о зазнали змін у позиції перед складом, де первісно був слабкий єр. Але якщо на південних землях безпосереднім вислідом цього процесу була поява звужених голосних е· та о· (а також о), то на північних — дифтонгів типу іе та ио (див. 20.4; 21.1; 22.1). Результатом злиття і та у на півдні був звук у, а на півночі — передніший звук у (див. 28.1) ⁴.

 ³ Узявши за пункт віднесення географічні назви, їх також можна окреслити — як на ту добу, то, мабуть, і влучніше — як київсько-поліські та галицько-подільські відповідно.

 ⁴ Починаючи з цього часу, є можливим відтворення дрібніших локальних варіацій у межах обох первісних наріч. Оскільки це здійснено у відповідних розділах і частково нижче (62.3-5), то немає потреби повторювати його тут. У цьому параграфі представлено або найтиповіші рефлекси, або — якщо такі важко визначити — ті рефлекси, що в кожній діалектній зоні мають поширення ближче до другої з географічного погляду.

До того ж, в обох групах відбувалися власні нові процеси, адже інтеграція їх не була повною навіть у добу політичної зверхності Києва, яка тривала недовго. Зв’язки між обома зонами послабшали під час міжусобної борні у XII-XIII ст. й особливо після татарської навали 1240 р. та загального розпаду країни.

Серед таких окремішніх звукозмін, зупинившися лише на найважливіших, можна назвати — для південної частини — перехід е > а після jj (див. 24.2), інтенсивне поширення протетичних приголосних v і h (див. 34.5), тенденцію до нерозрізнювання ненаголошених е та у чи о та и (див. 40.1), поступове зміщення артикуляції е· вгору й уперед із перетворенням його на і, a о· — на и > ü > і (див.: 45.1; 46.7), у деких місцевостях також зміщення a вгору й уперед із перетворенням його на е в позиції після пом’якшених приголосних (див. 41.3), поширення звука дз (див. 48.4), де-не-де запозичення звука f (див. 48.9), ствердіння r’ (повторення в XV-XVI ст. звукозміни, яка на півночі відбулася ще в XI ст. — див. 49.1) і, нарешті, усічення прикметникових закінчень (bíla < bílaja тощо — див. 53.2).

До осібних північних процесів належать усунення складів із двома верхів’ями звучності в кореневих морфемах вставленням голосного у після сонанта (krvav -> kryvav- — див.: 27.3; 35.3) — при тому, що на півдні та сама проблема, виринувши двома з половиною сторіччями пізніше, розв’язувалася теж за допомогою вставного голосного, але розташованого, як правило, перед сонантом (kyrvavyj ~ kervavyj тощо — див. 35.3), огублення l у позиції після о перед приголосним (див. 30.2; аналогічна зміна відбулася на півдні двомастами роками пізніше, тобто в середині XVII ст. — див. 30.3), збереження або запровадження морфологічно мотивованої дзвінкості наприкінці слова та перед глухими приголосними (див. 36.2), обмежений ужиток а замість о в переднаголошених складах (див. 39.5), зміщення вгору артикуляції ненаголошеного a з перетворенням його на е в позиції після початкового j (див. 41.2), ствердіння -с’ (див. 47.4; воно подекуди представлене й на півдні).

Отже, північноукраїнські діалекти, генетично незалежні від південноукраїнських, зберегли впродовж мало не тисячолітньої історії спільної еволюції не лише власні архаїчні риси, але й особливості розвоєвих процесів. У той самий час, численні процеси характеризувалися збіжністю (завдяки чому названі діалекти є діалектами однієї мови) — почасти під безпосереднім південноукраїнським впливом, а почасти через структурні подібності між обома діалектними групами, що ними й зумовлювалася однакова спрямованість процесів, виниклих на півдні та на півночі щоразу незалежно один від одного.