62. Замість підсумків.

1. Проблема внутрішньої періодизації фонологічної еволюції української мови

Як зазначено в 1.5, періодизація фонологічної еволюції української мови, використана в цій книзі, має за основу факти зовнішнього ґатунку щодо самих звукозмін, тобто характер джерел можливої інформації про їх природу та час реалізації. Після того, як увесь матеріал викладено, зринає спокуса перевірити, бодай на шапкобрання, чи можна побудувати періодизацію, засновану на самій природі звукозмін, тобто — періодизацію внутрішню.

Такої внутрішньої періодизації досі ще не пропоновано й поготів не дискутовано, тому будь-які міркування в цій недослідженій ділянці можуть мати хіба що пробний характер. До того ж — варто застерегтися від початку — нинішній стан знання про перебіг звукозмін в українській мові протягом її історії не дає підстав до поділу на якісь чітко визначені періоди. З огляду на це, викладені нижче припущення мають правити лише за дискусійний матеріал.

а). Час до остаточного припинення дії (пізньо)праслов’янських тенденцій у фонологічній еволюції ¹.

 ¹ Під тенденцією розуміється послідовність процесів, що призводять до певного наслідку. На рівні поодинокого мовця з артикуляторного та, можливо, й психологічного погляду тут ідеться про більший засяг застосування тієї чи тієї мовної звички в порівнянні з попереднім поколінням.

Для праслов’янської мови на пізньому етапі її розвитку були характерні переважання відкритих складів з висхідною звучністю в кожному складі, невеликий набір припустимих скупчень приголосних та досить широкий діапазон голосних (оскільки існувало їх протиставлення за часокількістю, а для довгих — ще й за тоном). Для консонантизму типовою була наявність рядів м’яких і твердих приголосних. Засада внутріскладової гармонії вимагала, щоб після м’якого приголосного йшов голосний переднього ряду. Коли в протоукраїнських діалектах сталася модифікація "дифтонгів" _оаr, _oal, _еаr і _eal у зв’язку з постанням повноголосу (див. 6.1), то була лише ланка в разку праслов’янських звукозмін, що призводили до усунення дифтонгів, згідно з засадою зростання звучності в межах складу. Спрощення tl i dl з їх перетворенням на l (див. 4.1) ще більше скорочувало кількість припустимих скупчень приголосних. Утрата j перед о та u на початку слова (див. 10.1) зміцнювала правило внутріскладової гармонії. Той самий наслідок мало й пом’якшення приголосних перед ě ([і_е]), _іа < ę (див. 11.2; 8.6), а також друга й почасти третя палаталізація велярних (див. 3.1). Із хронологічного погляду, останньою зміною такого характеру було пересунення у вперед і вгору з перетворенням його на і після g, k і x, вочевидь після пом’якшення цих останніх через асиміляцію до попереднього приголосного, що йому, своєю чергою, передував голосний ь (звукосполуки на кшталт kon’ьskyi > kon’ьs’kyi > kon’ьs’k’ii). Ця зміна припала в київсько-поліських діалектах на першу чверть XII ст., а отже приблизною часовою межею цього періоду може вважатися 1125 р.

Та все ж цього періоду не варто мати за просте продовження праслов’янських тенденцій, адже в його межах ці останні співіснували з іншими, фактично протилежними тенденціями. Наявність цих тенденцій, спрямованих в інший бік, прозраджують певні особливості, що їх можна спостерегти навіть у перелічених вище процесах. Пом’якшення приголосних у протоукраїнських діалектах у деяких випадках було не таке сильне або не таке консеквентне, як в інших тогочасних слов’янських діалектах: скажімо, звук x, пом’якшуючись, перемінявся на s’, а не на ś (звідки походить ś, наприклад, у польській мові); у київсько-поліських діалектах k i g не перетворювалися внаслідок пом’якшення на c i дз у позиції перед v, за яким ішов ě, як це мало місце, приміром, у російській та болгарській мовах; звук s перед l’ і п’ не перетворювався на ś, як, приміром, у староцерковнослов’янській мові; звук k після s був збережений або поновлений у позиції перед ě та, можливо, деякими іншими голосними переднього ряду (див. 3.2-4 і 23.7); пом’якшення приголосних перед _іа < ę було суголосне із засадою внутріскладової гармонії, але з переходом _іа > а попередній голосний залишався пом’якшеним (див. 8.6) уже всупереч цій засаді.

Більшу вагу, ніж ці часткові відхилення, мала наявність таких звукозмін, що суперечили правилам та тенденціям пізнього етапу розвитку праслов’янської мови самою своєю природою. Сюди належать (коротко повторюючи вже сказане) унедійснення опозиції за тоном і втрата самостійного статусу тривалості голосних (сполученої з наголосом), через що значно зменшився набір голосних фонем (див. 7.1); ця тенденція продовжилася зникненням носових голосних і була вивершена занепадом єрів у 1050-1150 рр. (див. 8.1; 16.1); посилення двоскладової гармонії голосних, що оприявнилося в постанні повноголосу (див. 6.7) та діалектному розщепленні _еа на о та е залежно від якості голосного в наступному складі (див. 9.8), руйнувало правила побудови складу, характерні для пізнього етапу розвитку праслов’янської мови; заміна складних голосних простими (_еа > е, о; _оǎ > о; _оā > а) або дифтонгами (_еā > іе в київсько-поліських діалектах) (див. 5.4; 9.8; 13.1) послаблювала засаду зростання звучності в межах складу й передвіщала її унедійснення, яке й стало доконаним фактом після занепаду єрів, коли припустимими зробилися всі типи складів, зокрема й закриті. Пом’якшенню приголосних протистояло ствердіння l’ і п’ перед голосними переднього ряду (див. 11.3; 11.5), а в київсько-поліських діалектах і всеохопне ствердіння r’ (див. 12.1).

Із занепадом єрів постала сила нових скупчень приголосних і набули поширення нові чергування голосних (о : Ø, е : Ø, у : Ø, і : Ø, o· : о та е· : e), звідки в мові згодом з’явилося й потрійне чергування і : j : Ø. Таким чином, періодові, що розпочався в VI-VII ст., було притаманне співіснування протилежних тенденцій: частина з них — то продовження праслов’янських процесів (вони поступово втрачали на силі, застосовуючися в дедалі вужчій сфері), інші — то зовсім невідомі праслов’янській мові явища, які поступово брали гору на означеній території, знаменуючи собою початок усамостійнення української мови як такої. Кінцем цього періоду різноспрямованої еволюції став занепад єрів. Надалі коли щось навіть і нагадувало давніші тенденції, властиві праслов’янській мові на пізньому етапі її розвитку (наприклад, приподібнення голосного до приголосного в межах складу — або навпаки), то насправді жодного зв’язку з відповідними праслов’янськими явищами вже не було. Якщо мати на увазі напрямок звукозмін, постання української мови тоді вже стало доконаним фактом (щодо її діалектної єдності та відмежування від суміжних слов’янських діалектів — див. 14.1 і 62.2). Отже, період визрівання чи формування (як його можна назвати) завершився приблизно в 1125—1150 рр.

б). Наслідком цього періоду одночасної дії різноспрямованих тенденцій, вивершеного занепадом єрів, стала вельми хаотична ситуація на синтагматичному рівні мови. З’явилося небачене доти розмаїття звукосполук та типів складів. Усе це вимагало якогось упорядкування та обмеження. Модифікації скупчень приголосних засвідчені з початку XIV ст.; скупчення з новопосталим j усунено в XV ст. (див. 37.1); кореневі склади з двома верхів’ями звучності — наприкінці XIII ст. (див. 27.2—3), хоча в інших типах морфем на це знадобилося ще кілька століть (див. 35.7; 44.1; 58.1); поява протетичних приголосних поклала край існуванню складів, утворених самим лише голосним звуком (див. 34.11); ствердіння губних наприкінці складу (див. 26.3) також було ланкою в низці обмежень, спрямованих на усунення деяких скупчень приголосних. Відбулися процеси взаємного пристосування в межах складу: в південно-західному наріччі то був перехід ’а > ’е (див. 41.2—4); на землях, прилеглих до Львова, та, незалежно від цього, на північно-східних теренах — ствердіння середньопіднебіних (див. 42.4). В інших випадках пристосування долало межу складів: l > v після о (див. 30.1), а також постання довгих приголосних на місці допіру згаданих сполук типу C +j (див. 37.1).

Потреба обмеження та припасування звукосполук одна до одної часто спонукала до застосування морфологічних чинників у ролі реґуляторів: скажімо, приголосні в позиції наприкінці слова чи складу зберігали дзвінкість (або набували її) за умов морфологічної підтримки (давн. укр. besреčьnъ > ранньосер. укр. bezpečnyj — див. 23.6 і 36.2), подвоєння приголосних стало сигналізувати межу морфем (наприклад, беззýбий, грýддя тощо — див. 36.6 і 37.3), вставні голосні е та о поширилися в тих позиціях, де мало місце чергування е та о, посталих на місці єрів, із Ø (давн. укр. ogn’ь > суч. укр. огóнь — див. 35.6). У деяких випадках ці процеси допасування закінчилися щойно одне-два сторіччя тому.

На парадигматичному рівні змін було відносно небагато, й стосувалися вони системи вокалізму. Тривала тенденція до скорочення набору голосних. Найочевиднішим її виявом було злиття у та í в одному звуці у (див. 31.1-2). Зміщення місця артикуляції í вниз та назад потягло за собою зумовлене поляризацією (а також вакантністю позиції для í в системі вокалізму) зміщення артикуляції ё вгору й уперед — з перетворенням його на і (див. 32.1). Паралельний перебіг мав процес переходу о· > и₂ (див. 33.1), а в XVI ст. — за участю морфологічних чинників — зміна ’u· на i (див. 46.7). Таким чином, спільний наслідок перелічених процесів був той, що голосні, які не входили до числа шести ядерних (і — у — е — а — о — и), зводилися до цих останніх, чим досягалося подальше спрощення системи вокалізму в цілому.

Типовою прикметою всіх звукозмін, що сталися протягом цього періоду, була їх незалежність від наголосу ². Як здається, після втрати фонематичного тону та фонематичної часокількості наголос не здолав вибороти якоїсь важливої ролі.

 ² За винятком хіба що рефлексації ненаголошеного ę як е та браку дифтонгізації е перед складом зі слабким ъ у північноукраїнському наріччі, але в обох цих випадках ідеться про явища протоукраїнської доби.

Отже, це був, так би мовити, період пристосування. Тривав він від середини XII ст. до початку XV ст. (у північноукраїнських діалектах) чи до його кінця (у південноукраїнських діалектах), хоча деякі припасовання, як уже згадувалося, припадали й на пізніші часи.

в). Після періоду пристосування настав період усталення. Деякі тенденції попередньої доби тривали й надалі. Зокрема, якщо говорити про вокалізм, то в більшості говірок — унаслідок зміщення вгору артикуляції и₂ з його перетворенням на й й відтак на і (див. 45.1) — викшталтувалася проста шестичленна система голосних фонем із двома низками чергувань (о, е : Ø та і : о, е), що підлягали, в ґрунті речі, однаковим правилам. У системі консонантизму через ствердіння губних (див. 38.1) і середньопіднебіних (див. 42.4) м’якість сконцентрувалася в підгрупі зубних, посиливши тут свою роль завдяки поширенню на нові позиції (перед í — див. 45.6; перед о — див. 51.6; у багатьох південно-західних говірках також перед е < ’а — див. 41.3), а в південно-західному наріччі й завдяки відтягненій назад артикуляції: ś, ź замість s’, z’; k’, g’ замість t’, d’ тощо (див. 55.2 і 55.4). Як і раніше, в деяких звукозмінах брав участь морфологічний чинник. До таких належать ствердіння с’ (див. 47.1) та постання i на місці и₂ та ’u· (див. 45.8); морфологічно зумовлені додаткові допасовання вплинули на дистрибуцію у та і (див. 52.2-4) та на чергування велярних (див. 50.1 і 60.2).

Утім, нові риси, що оприявнилися протягом цього періоду, мали неабияку вагу. Різко скоротилося число звукозмін суто асиміляційної природи (до числа таких належить перехід у > і після j — див. 52.6). Віддзеркаленням контактів України з Балканами та Заходом стало впровадження нових фонем, якими заповнювано вакантні місця в системі, тобто g, дз, дж та — без якогось успіху — f (див. 48.1, 48.4, 48.7 і 48.9). Та найголовніше — у таких змінах, як монофтонгізація північноукраїнських дифтонгів (див. 59.6), перехід о в а перед складом із наголошеним звуком а (див. 39.5), перехід о в u в переднаголошеному (а в деяких говірках узагалі в ненаголошеному) складі та злиття ненаголошених е та у (див. 40.7), дієвим чинником став наголос; ба більше — у деяких говірках навіть ствердіння середньопіднебіних відбувалося лише в ненаголошеному складі (див. 43.2).

Цей період усталення на північноукраїнських теренах розпочався з перших десятиріч XV ст., коли відбулася монофтонгізація дифтонгів, а на південноукраїнських — десь із кінця XV ст., коли засвідчено перші випадки вживання а та м на місці ненаголошеного о.

г). Засяг нашого погляду є занадто обмежений і не дозволяє категорично стверджувати, що злам XVIII-XIX ст. став часом початку нового періоду. Як здається, відтоді перестають з’являтися якісь засадничі нові звукозміни, а декотрі старіші вигасають (втрата продуктивності чергування е, о : i; закріплення одного з альтернатів у чергуваннях u : v та і : j за певними лексемами; вигублення опозиції за твердістю / м’якістю перед і та опозиції у проти і на початку слова; випирання проривного g щілинним h, характерне для багатьох мовців). Ці втрати частково спричинені природним зужиттям звукових законів, але на значну міру й потужним російським впливом. Ледве чи можна вважати випадковістю, що вигладжуються саме ті риси української мови, які є непритаманні мові російській. (До цього можна додати поширення [v] коштом [w] у позиції перед голосним). Чи то є початкова фаза нового періоду, чи тимчасова затримка в розвитку, наразі сказати неможливо. Відомо-бо, що в перебігу фонологічної еволюції мов періоди численних і радикальних змін чергуються з періодами відносного застою та навіть відступу назад.

Зрештою, сумнівність і спірність — то прикмети не самої лише проблеми виокремлення чи невиокремлення четвертого періоду. Як підкреслено вище, вся пропонована нами періодизація є дискусійною. Звичайно, можна провести якісь інші лінії поділу. Тому в подальшому викладі ми дотримуватимемося періодизації, використаної в попередніх розділах цієї книги. Попри свій зовнішній характер щодо самої логіки фонологічної еволюції, вона має ту перевагу, що ґрунтується на конкретних фактах і відтак може бути пов’язана з чіткими хронологічними орієнтирами.