2. Головні лінії еволюції фонематичної системи впродовж середньоукраїнського періоду

Фонологічні процеси середньоукраїнського періоду мали в порівнянні з попередніми часами низку нових рис як у плані їхньої внутрішньої мотивації, так і щодо географічної дистрибуції. Щоправда, деякі звукозміни являли собою лише продовження та завершення еволюційних процесів, що намітилися ще за ранньосередньоукраїнської доби. До них належать просунення вперед и₂ та ’u· з перетворенням їх на ü та і (йдеться про первісні давньоукраїнські звуки о та е: kut > küt > kit, ut’u· > ut’ük > utík), а також розщеплення прикінцевих складів із двома верхів’ями звучності щоразу на два склади (vitr > víter), чим просто поширено на цю позицію давніше потрактування таких самих складів у коренях. Проте в цілому звукозміни середньоукраїнського періоду вже не були спрямовані на латання дірок, створених у давньоукраїнській мові занепадом єрів. Як здається, головна тенденція цих звукозмін полягала в переході від однотоннішого до модульованішого промовляння: "зайві" склади зазнавали приподібнення до сусідніх і відтак усічення (наприклад, у закінченнях прикметників типу molóje > maléje > malé); у межах одного або двох сусідніх складів відбулося кілька припасовань: jу > ji, в говірках також aw > ow (дав > дов) та у > u після губних (мúло>мýло), uw > u (рýвний >рýний ’рівний’); у словах з двома звуками r їх замінювано на l + r (рúцар > лúцар); навіть появу вставного голосного в словах типу вíтер, як зазначалося вище, можна вважати за різновид такого припасування. Часткова редукція ненаголошених голосних створила передумови для посилення ролі приголосних. Із цим пов’язана поява нових приголосних фонем g, дз, x ^w та частіше вживання дж. Ще вагомішою була зросла вартість такої ознаки, як м’якість приголосних.

Це здійснено двома різними шляхами: в центральних і східних реґіонах країни збільшився діапазон фонематичного м’якшення, що його запроваджено перед і (dil ’долина’ проти [d’i]lýty ’паювати’), перед о (внаслідок переходу е > о перед зубними: sl’ozá) та, ймовірно, перед у в закінченнях прикметників (сúній = [sýn’yj]). На заході натомість (або на додачу) м’якість посилено суто фонетичної на зміну апікальній палаталізації прийшла дорсальна (vis’ > viś), t’, d’ перетворилися на k’, g’ ([d’id] > [g’id]), звукосполука s’t’ асибілювалася, давши s’c’ або навіть ść ([st’]iná > [s’c’]iná або [ść]iná).

Хоча вплив морфології на деякі звукові зміни тривав, він був слабший, ніж раніше. Скажімо, ствердіння с’ в говірках на значну міру відповідало характерові морфеми, в якій уживався цей звук. Однак у цілому морфологічний чинник, на відміну від ранньосередньоукраїнського періоду, здебільшого діяв не рівночасно зі звукозмінами, а вже по їх завершенні, зумовлюючи різні допасовання в застосуванні їхніх результатів, — тобто склалася шаблонна ситуація, характерна для багатьох мов. До таких явищ належить поява і у відкритих складах замість о та е в словах типу кінéць та в закритих складах у повноголосих сполуках (типу бéрег > діал. бéріг, storon > сторíн ґен. мн.). Допасовання в чергуваннях приголосних при відмінюванні дієслів (на кшталт пектú, печý замість печú, пекý) є від початку до кінця вмотивовані морфологічно, а отже, власне кажучи, не можуть бути визнані за справжні звукозміни.

Якщо брати географічне поширення звукозмін, середньоукраїнський період кардинально різниться від ранньосередньоукраїнського. Старий литовсько-польський кордон пішов у небуття. Новим потужним чинником стало формування південно-східних говірок, уживаних на просторій території, що невпинно зростала внаслідок здобуття нічийних земель і з часом перетворилася на найважливішу та найдинамічнішу частину країни з погляду історичних процесів, які там відбувалися. Саме звідти поширилися такі інновації, як перехід е > о в позиції перед зубними, перехід у- > і-, нові форми прикметників (бíла замість bilaja та ін.) і дієслів (пектú, печý), можливо, й уживання і на місці рефлексів давн. укр. о та е в закритих складах (із деякими застереженнями — див. 62.6). Як правило, ці інновації виходили за межі південно-східного наріччя, заторкуючи суміжні південно-західні говірки та переходові від північних до південних; проте віддаленіших південно-західних і північних говірок (карпатських, надсянських, підляських, більшої частини поліських, а в деяких випадках і наддністрянських) вони здебільшого не зачіпали. Зона цих інновацій приблизно охоплювала козацькі землі та територію, що зазнала найбільшого впливу з боку козаччини, — на відміну від реґіонів, куди цей вплив доходив у послабленій формі або не доходив зовсім. То є типове протиставлення центру та периферії, яке прийшло на зміну характерному для ранньосередньоукраїнської доби поділові країни на дві частини.

Це протиставлення центру та периферії посилювалося місцевими еволюційними процесами в периферійних говірках. Спричинені ними звукозміни не виходили за межі своєї периферії, а часто навіть не поширювалися на всі тамтешні говірки. До них належать ствердіння с’ (наявне в північному наріччі, карпатській групі діалектів та частині наддністрянських і західноподільських говірок — але за винятком бойківських, середньозакарпатських і західнополіських), ствердіння r’ (наявне на Волині й Поділлі, але відсутнє в карпатській діалектній групі й неконсеквентно зреалізоване в наддністрянських говірках), переходи у > е (гуцульські, покутські, західноволинські говірки) та у > і перед і в наступному складі (Закарпаття, Подунав’я), а > о перед w (надсянські, карпатські, наддністрянські говірки), втрата j у позиції між двома голосними (horoju > horou інстр. одн. — у наддністрянських і почасти в надсянських та лемківських говірках), огублення у з перетворенням його на u (частина північних говірок), дорсальна палаталізація (підляські, надсянські та карпатські говірки — за винятком гуцульських), уживання k’, g’ замість t’, d’ (гуцульські, буковинські, почасти бойківські, наддністрянські й лемківські говірки), зміни v > h (надсянські та лемківські говірки) та uw > u (частина закарпатських говірок). Таким чином, процеси, що мали місце в говірках Центральної та Східної України, відрізнялися від периферійних не лише істотою продукованих ними змін, а й ступенем свого поширення. У центральній та східній зонах зміни розповсюджувалися швидко й охоплювали велику територію. У периферійних говірках йдеться радше про низку локальних змін із малою інерцією поширення. Як наслідок, центр і схід країни характеризувалися тяжінням до мовної інтеґрації, а периферійні північні й західні реґіони, навпаки, — до диференціації та подрібнення. Ці відмінності, вочевидь, мають зв’язок також зі ступенем міґраційної мобільності населення.