57. Перехід (IV) від середньоукраїнської до пізньосередньоукраїнської та новітньої доби

1. Історичні рамці

2. Головні лінії еволюції фонематичної системи впродовж середньоукраїнського періоду

3. Писемна мова пізньосередньоукраїнської доби як джерело даних про фонологічний розвиток української мови

4. Головніші пам’ятки пізньосередньоукраїнської доби

ВИБРАНА БІБЛІОГРАФІЯ

1. Історичні рамці

Після Полтавської битви 1709 р. скасування Гетьманщини було тільки справою часу. До нового гетьмана був приставлений російський "резидент", який мав пильнувати за всіма його діями, а 1722 р. владу перебрала Малоросійська колеґія, очолювана росіянином. Щоправда, гетьманську посаду поновлювано в 1727-1734 рр. та вдруге в 1750-1764 рр., але реальних владних повноважень їй бракувало. Нова Малоросійська колеґія (у складі чотирьох українців і чотирьох росіян під кермою росіянина), створена 1764 р., була простим знаряддям у руках російського уряду. Навіть ці рештки автономії були зліквідовані в 1782-1783 рр., коли впроваджено російський адміністративний поділ Гетьманщини на три губернії, або намісництва, що над ними ще стояло Малоросійське генерал-губернаторство — надбудова, майже не наділена практичними функціями. Цю примарну єдність остаточно зліквідовано 1835 р. Слобожанщина набула статусу російської губернії ще раніше — 1765 р. В усіх чотирьох губерніях 1783 р. закріпачено селян.

Січовики, повернувшися 1734 р. з Олешок на Запорожжя, зберігали своє самоврядування ще десь із чотири десятиріччя. Однак землі навколо Січі, колись безлюдні, тепер систематично заселялися новими й новими осадниками, внаслідок чого для козаків щороку звужувалася свобода пересування та дій. Вивершенням цієї колонізаційної політики стало створення навколо Запорожжя нової російської адміністративної одиниці — Новоросійської губернії (1764 р.). Нарешті, 1775 р. російське військо захоплило й зруйнувало Січ. Велика частина козаків осіла в дельті Дунаю, прийнявши турецьку зверхність. Ця нова Січ проіснувала до 1828 р. Інша їх частина була переселена 1792 р. на Кубань і стала форпостом Російської імперії в її боротьбі з кавказькими народами.

На підпольській Україні козацтво було офіційно скасоване ще 1699 р. Проте йому на зміну прийшов повстанський гайдамацький рух (хоча він не мав якогось визначеного географічного осереддя). Гайдамаки тримали країну в стані непевності та страху, здіймаючи час від часу потужні повстання (у 1734, 1750, 1768 рр.). То була доба повного занепаду Польщі, яка зазнала в 1772-1795 рр. трьох т. зв. "розборів" поспіль (тобто поділу її земель між Австрією, Пруссією та Росією). Зрештою, 1795 р. її державність зліквідовано. У ході розборів Австрія 1772 р. захопила Галичину до Бродів і по Збруч (а 1774 р. долучила до цього ще й Буковину); під Росією 1793 р. опинилися українські землі приблизно полінію Пинськ — Остріг — Кам’янець-Подільський, а 1795 р. кордон був відсунений ще далі, аж до Берестя й Володимира-Волинського. Водночас то був третій поділ України — цього разу між Австрією та Росією, — що створена ним ситуація дотривала до 1918 р. (Закарпаття й надалі належало Угорщині, яка теж входила до монарXIї Габсбурґів).

На Гетьманщині, Слобожанщині та Січі після Полтавської битви контакти з польською мовою практично урвалися, але на підпольській Україні (тобто на захід від Дніпра, за винятком Буковини та Закарпаття) вони лишалися міцними навіть по розборах Речі Посполитої, зокрема на тих землях, що припали Росії, — аж до часу польського повстання 1830 р., після якого розпочато їх активну русифікацію. Натомість на підавстрійській Україні інтенсивні контакти з польською мовою тривали й надалі впродовж цілого часу австрійського панування. Новим чинником на Лівобережжі, а з 1830 р. також і на Правобережжі був дедалі потужніший російський вплив. На Україні розташовано численні російські військові залоги; тим часом козаків постійно висилано до Росії на воєнні виправи та роботи. По українських містах з’являлося дедалі більше російських чиновників і купців; землі роздавано російським поміщикам. На південь країни переміщено навіть російських селян, хоча не дуже багато (в Новоросії 1787 р. їх частка сягала 4%). У зв’язку з індустріалізацією країни, починаючи з другої половини XIX ст., велика кількість росіян переселилася на Харківщину та Донеччину.

Хоча рухливість людності порівняно з середньоукраїнською добою зменшилася, вона все ж лишалася досить високою аж до запровадження кріпаччини. До цього спонукали кілька чинників: прагнення уникнути татарських наїздів, спрямованих відтепер передовсім на Слобожанщину; участь у гайдамаччині або втеча від пов’язаного з нею розруху; пошуки свободи від кріпацтва; урядова політика приваблювання переселенців на нові південні окраїни держави; пізніше також притягальна сила нових промислових осередків. Південний напрямок міґрації був головним.

Спершу активність козаків, а відтак російські військові виправи на турків і татар зробили нові причорноморські землі відкритими для колонізації. Перші великі спільні виправи російського війська та українських козаків на Крим (1681, 1689 рр.) зазнали фіаско. Сутички на кордонах тривали протягом багатьох дясятиріч. Ще й у 1731-1733 рр. існувала потреба побудувати оборонну лінію між Оріллю та Дінцем. Та все ж кордон невпинно відсувався на південь і заселення степів не припинялося. Злам настав у другій половині XVIII ст. До 1774 р. зайнято межиріччя Бога та Дніпра, 1783 р. зліквідовано Кримське ханство, а 1791 р. здобуто Очаків — останню турецьку тверджу на Україні. На півдні України одне по одному з’являються нові міста: 1754 р. засновано Лисавет, 1777 р. — Дніпропетровськ, 1785 р. — Гуляйполе, 1788 р. — Миколаїв, 1794 р. — Одесу, тощо.

Російський уряд прагнув залюднити новоздобуті терени якомога швидше. Осадників запрошували звідусіль, роздаючи землі грекам, болгарам (з 1752 р.), німцям, молдаванам і сербам. Наприклад, територію навколо Лисавета чи Бахмута майже цілком віддано сербським колоністам. Проте ці адміністративні заходи мали в підсумку далеко менший ефект, ніж самочинний рух українських селян і козаків, ваблених економічними перспективами та свободою від визиску, що їх вони шукали на донедавна нічийних землях (у Новоросії кріпаччину запроваджено щойно 1797 р.). Цим потужним напливом поглинуто чимало поселенців-інородців, що по них (як, приміром, по досить численних сербах) не лишилося й сліду. Деякі народності зберегли себе хіба що в невеличких анклавах. Та в цілому на новоздобутій території переважали українці — носії південно-східних говірок. За два століття — сімнадцяте й вісімнадцяте — українська територія більш як подвоїлася, наче втрату політичної незалежності та можливостей культурного розвитку компенсовано фізичним зростанням. Наприкінці XVIII ст. українська мовна територія сягала від Прип’яті до Криму й від Бардіївщини до Кубані, хоча статус усіх цих земель був колоніальний і політична зверхність належала Росії та Австро-Угорщині. Як наслідок, вищі верстви (поміщики, промисловці, великі купці) складалися на велику міру з чужинців, а українці, які до них належали, були переважно винародовлені. З запровадженням кріпаччини українська мова перетворилася в основному на селянську, й ця ситуація зберігалася навіть після розкріпачення селян 1861 р.