3. Писемна мова середньоукраїнської доби як джерело даних про фонологічний розвиток української мови

Включення всієї України — за винятком невеликих порубіжних областей, що належали Угорщині, Молдавії та Московщині, — до складу Польщі (1569 р.) відчинило ворота для експансії польського етнічного та мовного елементу на її терени. Польська шляхта та маґнатство рушили на землі, розташовані на схід від Києва та на південь від Волині, які, згідно з законом, уважалися за нічийні. По містах і містечках з’явилася польська адміністрація. Українці зіткнулися з польщизною та латиною як урядовими мовами відразу по Люблинській унії. Вони висловлювали свою незгоду з цим 1569, 1571, 1577 рр. і пізніше час від часу аж до 1645 р.; у відповідь уряд ґарантував ужиток руської мови в урядуванні та в суді на вимогу сторін (привілеї 1569, 1591, 1638, 1681 рр.), однак через іґнорування урядовцями як вимог української шляхти, так і власних ґарантій (здебільшого), польська мова (вкупі з латиною) невдовзі стала офіційною de facto. Наприклад, із-поміж 172 книг житомирських судових актів за період із 1582 р. по 1776 р. руською мовою ведено 3, руською та польською впереміж — 13, польською — 130, латинською — 1, латинською та польською впереміж — 25 (М. Бойчук). Головний закон країни, Литовський статут, 1588 р. ще видано по-руськи, але вже 1614 р. вийшов друком польський переклад, а 1619 р. його повторний наклад. Ця тенденція врешті-решт дістала законодавче втілення в ухвалі варшавського сейму, якою заборонялося вживати руську мову в судових актах (1696 р.).

Глибину опанування польщизною функції літературної мови демонструє її вживання в релігійній полеміці перед церковною Берестейською унією 1596 р. та після неї. Греко-православні автори широко послуговувалися руською (та церковнослов’янською) мовою на початку конфлікту, але вже 1597 р. з’явився перший православний твір, писаний по-польськи, а починаючи з 1628 р. вживано тільки польської. На початку XVII ст. навіть у деяких єзуїтських навчальних закладах (наприклад, у Луцькому колеґіумі, заснованому 1608 р.) церковнослов’янська мова в її руській редакції викладалася як предмет, але невдовзі навіть православні школи набули польсько-латинської спрямованості, звісно, за винятком курсів церковнослов’янської мови як богослужбової. У книговиданні польські та латинські назви також мали величезну перевагу над скромною кількістю книг, друкованих руською та церковнослов’янською мовами. Якщо взяти спроби часткового рушення Святого Письма, то остання з них припадає на 1581 р. (переклад Євангелії Негалевським).

Витіснена на другорядні ролі, руська мова зазнала внаслідок цього й відчутних унутрішніх змін. Вільна перестала бути провідним політичним центром. Вона й надалі залишалася визначним культурним осередком, але вже тільки одним із кількох. Не меншу вагу мали Остріг, Луцьк, Львів і Київ (що почав відроджуватися) — й усі вони були на українських землях. Обмін людьми та книжковою продукцією між Україною та Білоруссю, щоправда, тривав і надалі (наприклад, українці Лаврентій і Стефан Зизанії, Мелетій Смотрицький роками мешкали й працювали у Вільні), проте відносини підпорядкованості вже зникли. Як наслідок, руська мова, вживана на Україні, поступово внезалежнилася від білоруської, вбираючи дедалі більше суто українських рис. З того її різновиду, що використовувався в т. зв. "учительних" Євангеліях та Апостолах (то були в ґрунті речі збірки казань, якими супроводжувано тексти з цих джерел), у казаннях, листах, документах церковних братств, що виростали по українських містах, наче гриби після дощу, починаючи з 1580 р., витворилася така собі прóстаıа мóва (як її називали сучасники), тобто мова простонародна, з церковнослов’янською та польською домішкою, але майже без білоруських елементів. У тих жанрах, що не стосувалися церковних справ, не вживано й церковнослов’янської складової, а отже лишалися тільки польські домішки. Сюди належать оповіді, спогади, приватні листи, світські пісні, почасти й літописи. (Автори деяких літописів удавалися до більш або менш інтенсивної стилізації під церковнослов’янську мову: за приклад може правити Літоп. Граб. 1710). Осібно стоять інтерлюдії, комічні сценки, що ними заповнювано перерви в писаних високим стилем шкільних драмах: вони стреміли до відтворення діалектного мовлення, але говірки в них заради комічного ефекту набували не автентичного, а скорше "згущеного" й часто мішаного або спотвореного вигляду.

Простонародного койне, яким стала простая мова, не вільно було вживати в текстах Святого Письма і, в принципі, також у "поважних" жанрах (поезії та драмі), плеканих по колеґіумах та в Київській Академії, заснованій 1615 р. як братська школа й піднесеної 1632 р. до статусу вищого навчального закладу. Ці функції мала виконувати церковнослов’янська мова.

Безпрецедентне відродження церковнослов’янської мови розпочалося в 70-х рр. XVI ст. у Ковелі, в гурті, що зібрався навколо втікача з Московщини князя А. Курбського. Воно було підхоплене колом ерудитів під крилом князя Костянтина Острозького в Острозі близько 1580 р., підтримане Львівським Успенським братством, створеним близько 1586 р., й доведене до вивершення в Києві з його Печерською Лаврою, церковним братством і пізніше Академією. То була відповідь українських учених церковників на польські претензії щодо вищості латини, нібито єдиної мови, спертої на поважну традицію й придатної для наукового та богословського вжитку. Церковнослов’янську мову відроджено як продовжувачку греки за призначенням і за будовою та як спільну спадщину всіх православних слов’ян. Через це вона не могла ґрунтуватися на власне українських підвалинах. Показово, що головне досягнення острозького осередку, видання повного тексту Біблії церковнослов’янською мовою (1581 р.), базувалося на припровадженому з Новгорода рукописі (в його приготуванні, щоправда, брав участь домініканський чернець Веніамін, хорват із походження), без якогось суттєвого наближення до місцевої мови. Своєю чергою, на цьому виданні Біблії ґрунтувалися, принаймні до певної міри, складені чи не вперше за ввесь час існування церковнослов’янської мови граматики — що з-поміж них найважливіші належать перу Лаврентія Зизанія (1596 р.) й особливо Мелетія Смотрицького (1619 р.), — а також словники, щонайперше «Лексис» Л. Зизанія (1596р.) та особливо «Лексиконъ славенорωсскій» Памви Беринди (1627 р.), пізніше перероблений з церковнослов’янсько-українського на українсько-церковнослов’янський в анонімному виданні «Синоніма славеноросская» (сер. XVII ст.); услід за ними з’явилися ще латинсько-церковнослов’янський «Лексикон» Є. Славинецького (1642 р.) та церковнослов’янсько-латинський Є. Славинецького та А. Корецького-Сатановського (1649 р.).

Новий варіант церковнослов’янської мови, найдетальніше скодифікований Смотрицьким (його можна назвати Мелетієвим), був призначений для всіх православних слов’ян і здобув у них визнання. Граматика Смотрицького була пізніше перевидана в Москві (1648 р. і 1721 р.) та в Румунії (1697 р.у Снаґові, 1755 р.ум. Римнікул-Вілча), нехай з певними змінами. Її приписів дотримувалися, крім усіх православних слов’ян, також і румуни, а вже з 1631 р. й ті з-поміж хорватів-католиків, в яких відправи відбувалися церковнослов’янською мовою (в них ці норми протрималися аж до 1893 р.!). Своєю чергою, «Лексиконъ» Беринди в Румунії взяв за основу Мардаріє Козянул, укладавши «Лексикон славено-влашескый и имен тлъкованиє» (1649 р.), і те саме стосується славено-румунського словника в Codex Sturdzanus (бл. 1670 р.); на словнику Мардаріє або на Codex Sturdzanus ґрунтуються ще п’ять славено-румунських словників, виданих протягом наступних десятиріч: московський, санкт-петербурзький (перед 1693 р.), Міхаїв (1672-1673 рр.), Міхая Лоґофета (бл. 1683 р.), Місаїлів у Codex Teodorescu (поч. XVIII ст.) та Макаріє Пекуньяра (поч. XVIII ст.).

Попри таку "всеслов’янську" (за винятком поляків!) налаштованість, автори нового варіанту церковнослов’янської мови не намагалися й навіть не бажали відновлювати в усій чистоті ні староцерковнослов’янську мову, ні Євтимієву редакцію церковнослов’янської мови. Їхня церковнослов’янська мова переслідувала мету радше практичну, ніж філософську чи навіть богословську. Її призначенням було усунення неладу в церковній мовній практиці за допомогою досить суворої реґламентації в оперті передусім на модель, що склалася в Україні, Білорусі та Московщині, з частковим пристосуванням до тонкощів грецької граматики та з частковим використанням латинських граматик, поширених під ту добу в Польщі. Якщо її визнали південні слов’яни, це сталося не через її "спільнослов’янський" статус, а з огляду на привабливість обстоюваного в ній етимологічного правопису й головно завдяки її схваленню Москвою (пошана до якої пояснювалася тим, що це була єдина на той час незалежна православна слов’янська держава). І все ж мелетіївська церковнослов’янська мова ввібрала в себе, мабуть несамоXIть, певні українські риси в ділянці фонології, морфології, словництва й особливо наголосу.

Хоча Мелетіїв варіант церковнослов’янської мови набув загального поширення на Україні, на практиці його дотримувано по-різному, залежно від вишколу та ретельності того чи того автора. Декотрим удавалося застосовувати подані правила з гідною подиву консеквентністю, й українізми в їхніх творах обмежуються тими небагатьма випадками, що їх санкціонував і Смотрицький. Це стосується, скажімо, багатьох творів Тарасія Земки, деяких тогочасних п’єс («Царство натуры людскои», Київ, 1698; «Торжество естества человЂческаго», Київ, 1706 та ін.). Інші дозволяли собі більшу вільність, тому в тогочасному письменстві можна віднайти фактично всю гаму відтінків і переходів від мелетіївської церковнослов’янської до простої мови.

Дії творців нового різновиду церковнослов’янської мови були свідомі. Це віддзеркалюється навіть у назві, де рідше подибуємо прикметник славенский, а частіше славєноросский, — тобто йшлося про церковнослов’янсьу мову, як її вживано й унормовано на руських землях та в Московщині. Євтиміївські традиції у філософії та в таких практичних справах, як правопис, були на стадії відмирання ще до початку відродження церковнослов’янської мови наприкінці XVI ст. Де-не-де вони ще утримувалися протягом певного часу  ⁴, але прихильники нової норми в принципі на це не зважали. Смотрицький, прагматик і поміркований консерватор, як правило, не відкидав навіть застарілих рис церковнослов’янської традиції, надаючи їм натомість якогось практичного призначення.

 ⁴ Навіть у «Лексиконі» П. Беринди слова връста ’шар’ і плъза ’користь’ подано згідно з Євтимієвим правописом. Однак варто завважити цікаву подробицю: слово връста йде у словнику після слова вєрига ’ланцюг’, а плъза після слова полата ’палац’, тобто так, як вимагало б написання, узгоджене з вимовою (верста, полза). Мабуть, у рукописному першовзорі вони мали саме такий вигляд, а виправлення внесено в процесі друку, коли переставляти їх на інше місце було вже запізно.

Скажімо, мавши справу з надміром букв у азбуці порівняно зі звуками, що вимовлялися в тогочасному українському варіанті церковнослов’янської мови, він використав зайві букви в антистисі, тобто для розрізнення — лише на письмі — гомонімів та гомоформ. Наприклад, в ном. одн. іменників чол. роду належало писати о, а в ґен. мн. — ω (домъ ном. одн. проти дωмъ ґен. мн.).

Таким чином, хоча деякі українські риси й потрапили до нової церковнослов’янської норми, українське суспільство середньоукраїнської доби знову в цілому погодилося з принципом диглосії, в якій протиставлялися одне одному ıазыкъ славєноросский і простаıа мова. Усвідомлення сучасниками цієї диглосії віддзеркалено появою в рукописах і друкованих книжках паралельних текстів (з одного боку, церковнослов’янського, з другого — його перекладу простою мовою), а також книжок, у яких факт перекладу відверто зазначався. До таких належать, приміром, «Лекциї словенскіє Златоустаго отъ бесЂдъ евангельских отъ ієрея [Д.] Наливайка выбраніє» (80-ті рр. XVI ст.), «Тестамент [...] Васыліа цесара» у книжці «ЛЂкарство на оспалый умыслъ чоловЂчий» (Остріг, 1607), «ПросвЂтитель» І. Саніна-Волоцького (1616-1635 рр.), синаксар за редакцією Т. Земки (1627 р.) тощо. Пам’ятки, писані церковнослов’янською мовою в її Мелетієвій редакції, загалом мало що дають для відтворення тогочасних українських фонологічних процесів, натомість писані простою мовою, здавалося б, мають бути справжнім скарбом. Однак у дійсності, як уже зазначалося, ні освітній рівень більшості авторів, ні панівний під ту добу бароковий стиль у літературі та в житті (бароковий медієвалізм — згідно з формулою Павіча) не сприяли появі чистих узірців, писаних виключно однією з обох цих полярних мов (винятки були нечисленні). Фактично справу доводиться мати з неозорою кількістю комбінацій їх обох у різних пропорціях. Якоюсь мірою кожен текст є змішаний і переходовий. Перед його використанням дуже важливо спочатку встановити тип мови та авторські нахили.

Повище стосується всього середньоукраїнського періоду. Одначе національно-визвольна війна 1648 р. внесла певні зміни в мовну ситуацію, нехай не такі масштабні, як можна було б очікувати. Ці зміни оминули ті частини України, що безперечно залишалися під польським, угорським і молдавським пануванням. Проте на Гетьманщині та Слобожанщині розвинулися деякі особливості; й те саме можна сказати про спірні землі на підпольській Україні, що прилягали до правого берега Дніпра, тобто про Південну Київщину та Східне Поділля.

Престиж польської мови на тих землях, де порушилися політичні зв’язки з Польщею, не був підірваний. Польська мова постійно вживалася як писемна, часто навіть представниками вищого православного духівництва (наприклад, Лазарем Барановичем); крім того, полонізми не виходили з моди в писемній та усній мові освічених верств. Новим було, по-перше, те, що простая мова знову почала широко вживатися в діловодстві місцевими та центральними владними установами, часто вбираючи в себе риси місцевих говірок. То є багатюще джерело відомостей про українську мову, як її вживано (головно) на Лівобережжі. До Гетьманщини належали також деякі білоруські терени (приміром, Стародубщина). Як не дивно, в тамтешніх пам’ятках по суті вживається мова того самого типу. Вочевидь, тоді вироблялося щось на кшталт офіційно-ділового койне.

По-друге, новим було те, що посилилися контакти з російською мовою. Зовсім неістотні за ранньосередньоукраїнських часів, вони трохи пожвавилися протягом першої половини середньоукраїнського періоду, головно через присутність на Україні втікачів із Московщини (Феодосія Косого, Ігнатія, князя А. Курбського та деяких інших), а також через контакти українського духівництва з Москвою. На фонологічний розвиток української мови ці контакти не вплинули нітрохи. Однак вони могли залишити якийсь відбиток на нормах Мелетієвого та післямелетіївського варіанту церковнослов’янської мови. Втім, запровадження російської редакції церковнослов’янської мови на Україні не планувалося, й поготів не замислювалося вироблення якогось особливого різновиду церковнослов’янської мови для України, хоча практично вживана українцями в XVII ст. церковнослов’янська мова становила окрему її редакцію, навіть після реформи, здійсненої патріархом Никоном у Московському царстві (1653-1656 рр.), коли там були запозичені деякі риси Мелетієвого варіанту церковнослов’янської мови.

Становище змінилося по Переяславській угоді 1654 р. Торговельні та культурні зв’язки зміцніли. Україну обсіли московські урядовці, а відтак Московщина загарбала її. Показово, що перепис 1666 р. проводили московські чиновники (а тому його матеріали не містять практично нічого цікавого для історика української мови). Українських козаків раз у раз висилано до Московщини на важкі роботи. Московські військові залоги стояли в багатьох місцях Гетьманщини, не кажучи вже про Слобожанщину. З 1708 р. окупація України стала цілком відвертою. Московські спроби підпорядкувати Українську Церкву московському патріархові наразилися на спротив з боку київського духівництва. Щоправда, Москва досягла того, що 1684 р. автономія Української Церкви все ж була формально скасована, хоча фактично вона навіть розширилася завдяки підтримці гетьмана Івана Мазепи. Щойно після його поразки та втечі 1709 р. Українською Церквою почали керувати з Москви, й початок пізньосередньоукраїнського періоду, наче символічно, був позначений указом Петра І (від 5 жовтня 1720 р.) щодо правлення мови церковних книг, друкованих на Україні. Фактично ж російщення церковної мови, включно з вимовою, почалося трохи раніше, власною охотою деяких українських діячів (наприклад, Івана Максимовича).

Усе це готувало ґрунт для масованого наступу російської мови, здійсненого трохи згодом.

З повищого випливає, що на писемні пам’ятки середньоукраїнської доби не можна беззастережно покладатися як на певне джерело відомостей у галузі історичної фонології української мови. До кожної потрібен індивідуальний підхід, щоб виокремити чужорідні елементи: церковнослов’янські та польські для цілого періоду, російські для його останніх десятиріч, меншою мірою білоруські на самому його початку. Навіть пам’ятки, писані простою мовою, слід уважно розглядати на предмет віддзеркалення ними простонародного койне, якогось окремого діалекту чи умисної (інколи — спотвореної через брак міри) мішанки діалектів. За тих часів на Україні вживано дві літературні мови власного виробництва в різних комбінаціях, і писемні свідчення не вільно брати за просте віддзеркалення фактів розмовної мови.