2. Головні лінії еволюції фонематичної системи впродовж ранньосередньоукраїнського періоду

Звукозміни, характерні для початку ранньосередньоукраїнської доби, відбувалися під знаком ще недавнього на той час занепаду єрів. Звужені (реалізовані з вищим піднесенням) o· та e· в новозакритих складах за інерцією ще більше наблизилися до і (у випадку e· : še·st’ > šist’  ²; те саме стосується й e·, посталого з ě) та до u· > ü > і (у випадку о : sto·l > stu·l > stül > stil).

 ² На кожне твердження в цьому параграфі подається один типовий приклад, що внаочнює загальну тезу. Дальші подробиці та приклади можна знайти у відповідних розділах і параграфах.

Унаслідок низки пристосовань певні надмірні зміни, спричинені занепадом єрів, скомпенсовано: склади, що містили самий лише голосний звук, усунено завдяки появі протетичних приголосних (ó-stryj > vó-stryj / hó-stryj); склади з двома верхів’ями звучності розклалися на два склади через появу вставного звука (krvav- > kry-vav-; vitr > ví-ter); відбулося уподібнення за м’якістю/палатальністю (dóška : dóšci > dó[s’c’]i). Деякі з-поміж цих пристосовань були започатковані наприкінці давньоукраїнської доби, але поширилися й розповсюдилися вже за ранньосередньоукраїнських часів.

До того самого типу (за своєю спрямованістю на досягнення більшої однорідності в межах складу) належала низка асимілятивних змін: огублення l після о (volk > vo[w]k); уподібнення j до попереднього м’якого приголосного (hrú[d’j]a > hrú[d’d’]a); у діалектах (південно-західних) пересунення а вгору й перетворення його на е після пом’якшених приголосних ([t’á]myty > [t’é]myty); та й ствердіння середньопіднебінних, зрештою, також являло собою в ґрунті речі зміну асимілятивного характеру ([ž’á]ba > žába). Не всі ці звукозміни припадають на початок зазначеного періоду й не всі вони пов’язані з безпосередніми наслідками занепаду одного чи другого єра, проте всі вони втілюють те саме тяжіння до більш однорідної вимови в межах складу.

Засада асимілятивного пристосування потім була поширена з рамців одного складу на двоскладові сполуки, надто на підлитовській Україні; в декотрих словах перед складом із наголошеним а здійснився перехід о > а (bohátyj > bahátyj); за аналогічним правилом застосовано "укання" (kožúx > k[u]žúx), а в багатьох місцевостях також "икання" (vedé проти v[y]dý).

Усі ці зміни, як зазначено, мали спільний знаменник: взаємне артикуляторне пристосування в межах складу або двоскладових сполук. Жодна з них не внесла нічого нового в набір фонем — якщо не вважати новими фонемами (довгими пом’якшеними) подвоєні приголосні у словах на кшталт hrúd’d’a.

У ході цих процесів на звукові зміни в багатьох випадках впливав морфологічний чинник, не лише усуваючи по якімсь часі їхню евентуальну надмірність (внаслідок дії аналогії, тобто у спосіб цілком тривіальний), але й фактично визначаючи саму суть чи межі певної звукозміни. Спрощення скупчень, що складалися з трьох приголосних, зазвичай відбувалося в межах кореня або на межі кореня та суфікса, але на межі префікса та кореня — значно рідше. Новий статус дзвінкості/глухості приголосних (vesty > veztý) знаходив застосування там, де це стимулювалося самими лише морфологічними чинниками. Подвоєнню приголосних надано статусу познаки морфемної межі (bezakonьnъ > bezzakónnyj; тип hrúdd’a). Запроваджено вставні голосні в прикінцевих складах слів і основ (це розпочалося насамкінець періоду) за взірцем парадигм із чергуванням е/о: Ø (ohn’ > vohón’ : vohnjú, як son : snu). Провідна роль морфологічного чинника в звукових змінах зайвий раз свідчила про їхню адаптаційну природу.

Фактично, протягом усього періоду мала місце лише одна зміна, зумовлена фонетично й не пов’язана з процесами пристосування: ствердіння (розщеплення м’якості) губних у позиції перед голосним ([p’]at’> [pj]at’). Через це скоротився набір фонем, з якого випали p’, b’, m’ i v’. Та навіть і це було лише продовженням давньоукраїнської тенденції, адже губні ще тоді втратили м’якість наприкінці слів і складів (semь > se·m’ > se·m).

Справжнім нововведенням під ранньосередньоукраїнську добу стало набуття наголосом статусу важливого чинника при звукозмінах, чого не спостерігалося ні за прото-, ні за давньоукраїнських часів. Уперше це вочевиднилося в північноукраїнській монофтонгізації ненаголошених дифтонгів (s_іеm, але semnádcjat’); трохи згодом "укання" та "икання" на підмолдавській і підпольській Україні розвинулося лише в ненаголошених складах (vódy проти v[u]dá; védenyj проти v[y]dý); передумовою "двоскладової акомодації" о до а або о·/æ (bahátyj, k[ó]žúx ~ k[u]žúx) є переднаголошена позиція, тобто різновид ненаголошеної. У деяких говірках від наголосу залежало ствердіння середньопіднебінних ([š’]ápka проти šapký). Результатом цих змін став розкол системи голосних на дві підсистеми з більшим чи меншим числом одиниць залежно від позиції (наголошеної чи ненаголошеної — див. 40.7).

Ще одна важлива новина ранньосередньоукраїнської доби — то нові тенденції в географічній спрямованості звукозмін і, як наслідок, кшталтування нових діалектних меж і утворень. Наприкінці давньоукраїнського періоду інновації найчастіше йшли з осереддя, розташованого на південному заході країни. Буковина першою зініціювала такі важливі зміни, як злиття і та у (і > у, потім у > у· : milo, mylo > my·lo) та звуження е та о в новозакритих складах після занепаду єрів (še·st’, sto·l > šíst’, stu·l); звідти ці зміни ступнево поширювалися в північному та східному напрямках. Під ранньосередньоукраїнську добу в цій зоні вперше з’явилася лише одна значна зміна: уподібнення j до попереднього палаталізованого приголосного (груддя). В інших випадках новий кордон між Литвою та Польщею, що ділив українську територію, почав відігравати вирішальну роль у постанні та поширенні звукозмін; при цьому карпатські говірки виокремилися в осібну групу з характерним для неї консерватизмом.

Карпатська група не сприйняла цілої низки інновацій: злиття у та і (крім гуцульських говірок), появи протетичних v і h перед о та и (вухо, діал. гýлиця), появи протетичного і перед скупченнями приголосних (імлá; крім лемківських говірок), вставлення голосних у кореневих складах із двома верхів’ями звучності (кривáвий), нового статусу дзвінкості/ глухості (везтú), уподібнення j до попереднього палаталізованого приголосного (грýддя — до середини XVI ст.), підвищення артикуляції ’а з його перетворенням на ’е (тямити > [t’é]myty; крім гуцульських говірок), ствердіння середньопіднебінних (у лемківських говірках воно сталося, але з опізненням).

Ба більше, навіть інновації в цій групі, якщо вони були наслідком унутрішнього розвитку, мали архаїчний характер: бойківський та закарпатський перехід е > e· і так само о > о· є наслідком приподібнення до наступних вузьких голосних або пом’якшених приголосних незалежно від наголосу.

Така нова реалія, як литовсько-польський кордон через українську територію, була перепоною на шляху просування звукозмін. Декотрі з-поміж них ніколи не подолали цього кордону, інші істотно сповільнили на ньому своє поширення. В особливій говірковій смузі, що сягала від Буковини до Сяну, виникли власні інновації щодо статусу дзвінкості (vestý не перейшло у veztý : did > di[t]), а також в "уканні" та "иканні" (що вони поширилися у східному та північному напрямках із запізненням та на незначну міру), в підвищенні артикуляції ’а з перетворенням його на ’е ([t’é]myty); саме в цій зоні виник протетичний v перед о- (ворати в наддністрянських і надсянських говірках проти укр. літ. орати), а середньопіднебінні стверділи (поблизу Львова) набагато раніше, ніж в інших місцевостях.

Деякі з південно-західних (започаткованих у смузі від Буковини до Сяну) інновацій віднаходяться також і по другий бік кордону, але тут їх поява датується пізнішим часом: і вподібнення j до попереднього палаталізованого приголосного (грýддя), й "икання" (обмежено), і ствердіння середньопіднебінних на підлитовській Україні простежуються десь із кінця ранньосередньоукраїнської доби. Вони, найімовірніше, поволі розпросторилися, подолавши кордон, хоча й можливість спонтанного рівнобіжного процесу на півночі та на сході не може бути виключена a priori, надто коли йдеться про ствердіння середньопіднебінних, бо в цьому випадку, як здається, відстань у часі та просторі була вельми значна.

Решта інновацій взяли початок на підлитовській Україні. До них належать огублення l (во[w]к), вставний голосний після сонорних у кореневих складах (кривавий), новий статус дзвінкості (везтú, ді[d]), протетичний h перед о (Західне Полісся та Волинь) та перед u- (Середнє Полісся), а також частковий перехід переднаголошеного о в а перед наголошеним а (багáтий). Частина з цих інновацій не покинула своєї первісної зони, а інші поширилися на захід, з’явившися там або набагато пізніше (огублення l — XVII ст.), або хоч і хутко, та в меншому обсязі (о > а), або лише на частині земель, розташованих по той бік кордону (протетичний h перед о- на Поділлі та Буковині з Покуттям). Слід підкреслити, що інновації ранньосередньоукраїнської доби, характерні для підлитовської України, як правило, перетинали межі первісної зони північноукраїнського (київсько-поліського) наріччя. Вони могли бути спільними, скажімо, для Волині та Поділля з Поліссям (принаймні частково). Звичайно, Полісся мало свою специфіку, успадковану ще з протоукраїнських та давньоукраїнських часів, насамперед дифтонги на місці о, е та ě, але жодних нових суттєвих особливостей протягом ранньосередньоукраїнської доби на цих теренах не з’явилося. Це означає, що старий поділ діалектів на київсько-поліські та південно-західні втратив чинність. Можна говорити про перерозподіл діалектів і появу нових пучків ізоглос під ранньосередньоукраїнську добу, але водночас — і про національно-мовну єдність. Формування південно-східного наріччя, яке ввібрало в себе й носіїв, і мовні риси обох споконвічних діалектних зон, в якомусь сенсі становить символ цього мовного єднання ³.

 ³ Ще одна зона, де активно взаємодіяли носії та діалектні риси південно-західного (підпольська Україна) та північного (підлитовська Україна) наріч, — це Західне Полісся аж до Ясельди. Втім, тут на поліську основу накладався південний суперстрат, тимчасом як у південно-східному наріччі неможливо виділити якийсь субстрат чи суперстрат.

Як наслідок, співвідношення між українською мовою та сусідніми слов’янськими мовами також набуло нових форм і вимірів. Уже за давньоукраїнських часів можна було говорити про значну подібність фонологічного розвитку лише між українською та білоруською мовами (точніше: між північноукраїнськими та південнобілоруськими говірками — див. 29.3) Ці зв’язки надалі існували впродовж ранньосередньоукраїнської доби. Як і раніше, мали місце спільні процеси, до числа яких належать огублення l, новий статус дзвінкості, вставний у в кореневих складах із двома верхів’ями звучності, уподібнення j до попереднього палаталізованого приголосного. Спільність кількох інших процесів була частковою: у ролі протетичного голосного перед скупченнями приголосних на початку слова, що містять сонорний, в українській мові зазвичай виступає у, а в білоруській i або а; протетичний v перед о- в білоруській мові з’являється лише в наголошених складах (вóзера ’озеро’, але арáць ’орати’) внаслідок білоруського акання; білоруське акання було сприйняте в північноукраїнських говірках лише в рамцях двоскладової гармонії та в обмеженій кількості слів. Узагалі, зі зміцненням української мовної єдності розвоєва подібність північноукраїнських і південнобілоруських говірок меншала. Також варто відзначити, що з-поміж спільних звукозмін більшість датується початком ранньосередньоукраїнської доби. Це поготів упадає в очі, коли зважити на незмінне протягом означеного періоду політичне співіснування усіх дотичних земель у тій самій державі (литовській).

Серед інших слов’янських мов, суміжних з українською, практично жодна не мала ніяких спільних з нею звукових процесів упродовж ранньосередньоукраїнської доби. Лише "укання" віднаходиться також у болгарській мові. Крім того, щоправда, існують подібності в потрактуванні скупчень, що складалися з трьох приголосних, між українською та російською, українською та польською, українською та словацькою мовами, але цілковитої тотожності немає. У польській, словацькій і болгарській мовах (крім південно-східних говірок останньої), а частково й у російській (за винятком ě) також відбулося ствердіння середньопіднебінних, але в інший часовий проміжок і незалежно. Таким чином, ранньосередньоукраїнський період можна окреслити як пору переважно самобутніх звукозмін, притаманних самій лише українській мові.