43. Перехід (III) від ранньосередньоукраїнської до середньоукраїнської доби

1. Історичні рамці

2. Головні лінії еволюції фонематичної системи впродовж ранньосередньоукраїнського періоду

3. Писемна мова середньоукраїнської доби як джерело даних про фонологічний розвиток української мови

4. Головніші пам’ятки середньоукраїнської доби

ВИБРАНА БІБЛІОГРАФІЯ

1. Історичні рамці

Безпосереднім наслідком Люблинської унії 1569 р. було об’єднання практично всіх українських земель під польською зверхністю. Лише невеликі прикордонні терени лишалися у складі інших державних утворень: Буковина належала Молдавії, Закарпаття — Угорщині, Чернігів і Путивль з околом — Московщині. Покуття відійшло до Польщі після краху останньої молдавської спроби захопити цей реґіон. З 1618 р. Польща запанувала також і над територією від Чернігова до Глухова, залишивши в московських руках самий Путивль. Формальна приналежність Берестейщини до Литви, звичайно, не відігравала на практиці жодної ролі.

Люблинська унія відкрила двері заселенню України ляхами (та жидами). Татарські наїзди тривали, й декотрі з них призводили до страшного плюндрування. Однак відтепер татари й собі зазнавали відплатних нападів з боку козацької військової потуги, що завдяки її швидкому зміцненню збройна боротьба часто переносилася в Крим (та Туреччину). Це створювало передумови для повторного освоєння орних земель, які впродовж століть ніким не використовувалися. У цьому повторному осадженні брали участь три головні сили: великі маґнати, переважно поляки, яким даровано величезні маєтки в незаселеному або рідконаселеному Дикому полі і які приваблювали селян, надаючи їм слободи (звільнення від податків і чиншів на певний проміжок часу); селяни, що шукали вільних цілинних земель, та козаки як військові осадники. Південна Київщина та землі на схід від Дніпра були освоєні першим способом; по той бік польсько-московського кордону, куди ні польським магнатам, ні козакам дороги не було, осадники складалися з селян та з тих козаків, які за нових обставин перейшли до рільництва. Недарма ця територія, де перші поселення засновано в середині XVII ст. (Чугуїв — 1638 р., Охтирку — 1641 р., Острогозьк — 1652 р., Харків — 1653 р., Суми, Ізюм та ін. — приблизно в той самий час), дістала назву Слобожанщина, буквально — край слобід. Нарешті, військовий тип осадництва переважав у степах: від південної околиці Києва й до Січі.

З мовного погляду, на відзисканих землях спостерігалася велика строкатість, оскільки серед поселенців були носії всіх можливих українських говірок, як південно-західних, так і північних ¹, а поза тим — білоруської, польської та (нехай на меншу міру) багатьох інших мов, від татарської до німецької чи литовської. З узаємодії цих діалектів і мов, серед яких, утім, український елемент мав величезну перевагу, постали південно-східні говірки, що їхні прикмети, викшталтувані в другій половині XVI ст. та в XVII ст., зазнали тільки незначних змін у XVIII-XIX ст.

 ¹ У випадку багатьох сіл і міст тогочасні документи подають склад осадників. Наприклад, в околиці Меджибожа (на захід від Хмельницького) 1717 р. з Волині було 763 осадники, з Галичини — 143, з-під Белза — 69, з Брацлавського та Київського воєводств — 41, з інших місцевостей Поділля — 51, з-над Дністра — 21, з Лівобережжя — 42, з Польщі — 106, з Білорусі — 43, з Молдавії — 26 та з Московщини — 26 (Крикун). "Перенесені" географічні назви часто вказують на батьківщину осадників, наприклад Білопілля у Вінницькій обл. та під Сумами (рік заснування — 1672), Снятин в Івано-Франківській обл. та Снітин (із західноукраїнським переходом ’а > ’і!) під Лубнями, Золочів у Львівській обл. та в Харківській обл. тощо.

Такий процес зумовлювався вже самим бурхливим перебігом заселення. Однак мовному помішанню та відносній однорідності діалектного типу на всій цій розлогій території сприяли й інші важливі чинники. Суперечності між землевласницьким Drang nach Osten, з одного боку, та селянсько-козацьким прагненням волі, з другого, не могли не спричинити конфліктів: національного (між українцями та поляками), релігійного (між православними та католиками) й соціального (між вищими та нижчими верствами суспільства). За мінливих обставин життя поблизу нового кордону, в яких на закон часто-густо не зважали, ці конфлікти переходили в повстання, які, починаючи з 1591 р., раз у раз сколихували країну, а 1648 р. переросли у визвольну війну. Ці повстання теж, були важливою причиною помішання людності. Через них рух на схід і південь доповнився новими напрямками: назад на північ і захід.

Війна, що вибухнула 1648 р. й тривала шість літ, призвела до виснаження обох сторін і втручання третьої сили — Московщини, яка 1654 р. визнала автономію молодої козацької держави й узяла її під свою руку. Проте війна тривала до 1667 р., коли Польща та Росія уклали мир в Андрусові, поділивши між собою Україну. Внаслідок цього другого поділу України новим кордоном став Дніпро, а Київ фактично долучився до Лівобережжя. На схід від Дніпра тепер розташовувалася автономна козацька держава (Гетьманщина), до якої, втім, не входила Слобожанщина, а Польща мала в неподільному володарюванні землі на захід від Дніпра, крім Буковини та Закарпаття, що належали відповідно Молдавії та Угорщині.

Однак новий кордон уреальнився щойно на початку XVIII ст. Гетьмани козацької держави не бажали відмовлятися від правобережних земель. Країна постійно перебувала у стані війни, про яку важко сказати, чи то була війна громадянська, чи національно-визвольна — проти москалів, ляхів, турків (які володіли Чигирином у 1678 р. та Кам’янцем-Подільським у 1672-1699 рр.), — а в 1708-1709 рр. на Україні були ще й шведи. Ця війна, як і всяка інша, мала за наслідок масові міґрації людності. Їх кульмінацією було цілковите переміщення всього населення великих реґіонів, коли ті мали бути віддані ворогові, тобто т. зв. згони, що з-поміж них найжорстокішими були два, в ході яких усе населення Південної Київщини перегнано на схід від Дніпра, — гетьманом Самойловичем 1678 р. і царем Петром І у 1711-1714 рр.

Щойно після вирішальної поразки, завданої Росією шведському та українському війську під Полтавою 1709 р., на цих землях почала відновлюватися якась стабільність. Фактично, це був і кінець української автономії на Лівобережжі, хоча його юридичне оформлення здійснилося дещо пізніше. Того самого 1709 р. козаків силоміць вигнано з Січі й переселено під Олешки, поблизу гирла Дніпра. На захід від Дніпра польське панування також набуло певної стабільності, і польсько-російський кордон посеред України, що був існував лише на папері, перетворився на реальність.

Молдавію, а в її складі й Буковину, тогочасні заворушення теж не оминули. Починаючи з 1541 р., вона періодично зазнавала наїздів і плюндрування з боку козаків. Тут відносна стабільність запанувала з 1711 р., коли країну підкорили турки.

Закарпаття не брало участі в бурхливих подіях, що стрясали решту країни, але на його долю не забракло власного розруху. Поразка Угорщини від турків під Могачем (1526 р.) відкрила закарпатські долини для турецько-татарських наїздів. Починаючи з 1604 р., цей край, поділений між Семигородом (східна частина) та проавстрійськими силами (західна частина), став ареною кривавих повстань і нескінченної спустошливої війни, що тривала до 1711 р. Сплюндровані землі частково були заселені вихідцями з другого боку Карпатських гір.

Попри свій руйнівний характер, події XVI-XVII ст. справили далекосяжний і благодійний вплив на розвиток мови, й у цьому зв’язку насамперед слід підкреслити її небачене доти поширення. Етнічна територія сягала тепер від Берестя до Олешок у гирлі Дніпра й від Бардієва до Острогозька та Ізюма. Порівняно з її скороченням у XV ст. то була разюча переміна. Не менш важливим було постання південно-східного наріччя на розлогих новозаселених землях. До того ж і на інших теренах, безсумнівно, відбувалося змішання говірок і занепад діалектних особливостей, що вже не підлягали відновленню. Мовна єдність народу збереглася й посилилася скорше не всупереч драматичним історичним подіям, а завдяки їм. Політична незалежність (чи боротьба за неї) зазнала краху, й культурний розвій загальмувався, проте мовна єдність зміцнилася.

Отже, в 1709-1711 рр. закінчився один період і почався другий. Оскільки вплив історичних подій, як звичайно, оприявнився з невеликим запізненням, то за умовну межу періодів взято 1720 р. Таким чином, середньоукраїнська доба у вузькому розумінні датуватиметься 1575-1720 рр.