2. Головні напрямки еволюції фонологічної системи під давньоукраїнську добу

Як відзначено в 14.2, протягом протоукраїнського періоду значно зменшилася кількість голосних фонем. Ця тенденція тривала й під давньоукраїнську добу, виявившися в занепаді єрів і злитті і та у, але чинність її обмежувалася такими вторинними наслідками занепаду єрів, як постання o· (згодом, у деяких діалектах, — u₂). Таким чином, поверхове порівняння найпізнішого протоукраїнського набору голосних (13.7) із тим, що існував наприкінці давньоукраїнської доби (28.5), виявляє лише скорочення кількості голосних з дев’яти до семи, хоча насправді ситуація була складніша. Суперечність між старою тенденцією до кількісного зменшення системи голосних та новою тенденцією, що реаґувала на занепад єрів постанням нових голосних (з-поміж яких тільки o· став новою фонемою), тобто 9-2 + 1, розбалансувала систему, що її рівновага в подальшому була додатково послаблена втратою фонемного статусу у (тобто 9-2 + 1-1). Власне, дисбаланс і був найважливішим результатом фонематичної еволюції під давньоукраїнську добу, маючи значно далекосягліші наслідки для майбутніх процесів, ніж самé лише скорочення числа голосних. Такі дисбаланси часто спостерігаються під час історичних заворушень і переміщень людності (хоч не конче мусять бути спричинені тільки ними); а саме це й було характерним для України починаючи з середини XII ст., до того ж у щоразу радикальнішій формі. Питання про можливий внутрішній зв’язок між обома згаданими умовами залишається відкритим.

Скороченню набору голосних зазвичай сприяє збільшення числа приголосних. Під протоукраїнську добу це виявилося навіч. Натомість упродовж давньоукраїнського періоду система приголосних не зазнала кількісних змін; у ній сталося заледве одне невеличке зміщення в групі задньопіднебінних (пов’язане з переходом g> у). Цей чинник відіграв свою роль у суперечливих процесах, що відбувалися з голосними: триваючи за власною інерцією, успадкована тенденція до скорочення кількості голосних не мала повної свободи для розгортання, й сáме так уперше спливла протилежна тенденція: були запроваджені нові голосні, що один із них посідав статус фонеми.

Найбільш разюче перекшталтування зачепило не фонемну систему, тобто парадигматичні підвалини мови, а синтагматичні правила вживання фонем, бо змін зазнали будова складу та правила групування приголосних — і перше, й друге через занепад єрів. Із занепадом слабких єрів похитнулася проста модель складу, використовувана доти; теоретично стали можливими будь-які типи складів, включно з такими, що мають криву з двома верхів’ями звучності, і з’явилися розмаїті типи скупчень приголосних. Самé слово "дисбаланс" виглядає в цьому разі надто делікатним, бо таку ситуацію — можливо, не без перебільшення — кортить назвати анархічною. Невдовзі після занепаду слабких єрів у мові розпочалася відновлювальна робота, спрямована на усунення деяких найскладніших скупчень приголосних, а також кривих із двома верхів’ями звучності у складах певних типів. Однак до закінчення цього періоду поступ був відносно незначний і головне — не вироблено жодної нової засади (чи засад), а від часткового латання, робленого навмання, годі було чекати відчутного загального проґресу. Ефективному принципові судилося бути знайденим під середньоукраїнську добу.

Знову неодноразово оприявнила себе засада внутріскладової гармонії, що з нею можна пов’язати перехід у > і після задньопіднебінних на його прикінцевому етапі, а також поляризацію е· та у·. Проте в цілому ця засада ледве чи відігравала хоч якусь відчутну роль. Та обставина, що дві звукозміни (з-поміж багатьох) начебто відповідали їй, може бути випадковою. Показовим є те, що численні розвоєві процеси були від неї геть незалежні — наприклад, перехід -е > -а після подвоєного j, ствердіння губних наприкінці слова, запровадження щілинної артикуляції g й такі надзвичайно важливі зміни, як занепад єрів і постання е· та o· (з діалектним варіюванням). Марґіналізація засади внутріскладової гармонії цілком узгоджувалася з переворотом у складобудові. На велику міру, склад став неістотною одиницею у фонетичних і фонологічних процесах.

Із засади двоскладової гармонії остаточно не зрезиґновано. Нею обумовлювалися початкова стадія переходу у в і після задньопіднебінних і реаґування о та е на занепад єра в наступному складі. Цей останній процес розпочався, можливо, ще за протоукраїнських часів, але увиразнився щойно після занепаду єрів, коли постали "новий ять" і o· (з діалектним варіюванням). Але двоскладова гармонія, не бувши всеохопною засадою організації звукової структури слова під протоукраїнську добу, не набула додаткової вагомості й за часів давньоукраїнських. Вона залишалася однією з багатьох тенденцій, не перетворюючися на загальне правило. Були й інші процеси, що виходили за межі одного складу, наприклад, вибір u або v чи і або j залежно від того, на приголосний чи на голосний закінчувався попередній склад; і так само спрощення скупчень приголосних у частині випадків зачіпало два сусідні склади. Вони свідчать про зменшення ролі, що її відігравав склад, але добачати тут якийсь зв’язок із двоскладовою гармонією не варто ¹.

 ¹ Датований ранішими часами перехід у > і після задньопіднебінних на сході країни може вказувати на більше тяжіння до двоскладової гармонії в цій частині України, де відбувалося інтенсивніше контактування з тюркськими мовами. Проте водночас західні терени були піддатливіші, коли йдеться про вплив голосного ь на потрактування е в попередньому складі (зах. укр. *m’üd i *t’ütka проти сx. укр. *t’ütka, але med).

Як і раніше, наголос не відігравав жодної ролі в звукозмінах (окрім хіба що збереження недоторканості і- в словах на кшталт íскра), і всі вони однаковою мірою поширювалися як на наголошені склади, так і на ненаголошені. Єдиний виняток — двоїсте потрактування е перед складом, що первісно містив ъ, у східній частині південної діалектної зони (мед з незміненим е проти t[’ü]tka ’тітка’ з давніших *тédъ — *tetъ́kа) — засновувався не на розрізненні наголошених та ненаголошених позицій, а на відтягненні наголосу, явищі іншого ґатунку.