29. Перехід (II) від давньоукраїнської до ранньосередньоукраїнської доби

1. Історичне тло

2. Головні напрямки еволюції фонологічної системи під давньоукраїнську добу

3. Формування української мовної єдності та приналежних до неї діалектів: ретроспектива

4. Писемна мова ранньосередньоукраїнської доби як свідчення фонологічної еволюції української мови

5. Відмежування ранньосередньоукраїнських пам’яток

6. Основні писемні пам’ятки ранньосередньоукраїнської доби

ВИБРАНА БІБЛІОГРАФІЯ

1. Історичне тло

Поділ українських земель між Литвою, яка поглинула більшу їх частину, Польщею (Галичина з Белзчиною та Холмщиною), Молдавією (Буковина) та Угорщиною (Закарпаття) окреслився — після кількох десятиріч запеклої боротьби між загарбниками — бл. 1387 р. Це стояло на заваді цілісному розвиткові української мови, хоча й не виключало певної єдності, що їй і надалі сприяли численні історичні обставини.

По-перше, польсько-литовський кордон був несталий. Хоча з часу Кревської унії 1385 р. Литва та Польща de iure складали одну державу, de facto Литва все ж не поступилася своєю незалежністю, демонструючи за князювання Витовта, Свидригайла та їхніх наступників потужну життєздатність. Наслідком цього були періодичні польсько-литовські війни, в яких українські землі (найчастіше — Поділля) раз по раз переходили з рук у руки. Війни та пересування кордонів уможливлювали міґрацію, ба навіть змушували до неї людність. До цього долучалися ще й соціальні утиски. Молдавія, набувши від 1359 р. статусу окремого політичного утворення (її першою столицею була Сучава), перебувала в 1387-1497 рр. під польським протекторатом, а з 1538 р. — під турецьким, і це зумовлювало відносну відкритість кордону. Молдавські зазіхання на Покуття та війни задля його загарбання також сприяли переходам людності через кордон. Навіть більш відрубному Закарпаттю (ізольованому політично через угорське панування, накинуте приблизно з 1015 р., а географічно — через наявність природного бар’єру у вигляді гір), колонізованому з півдня угорцями, із заходу німцями й словаками, з півдня "волохами", тобто, у ґрунті речі, зрумунізованими болгарами та румунами з домішкою українських скотарів (із Семигороду), довелося прийняти нові хвилі українських переселенців, утікачів з плюндрованої війною материкової України, що переходили через Карпати, — і найбільшу з таких хвиль очолював подільський князь Федір Корятович, що привів своїх подолян на Мукачівщину, коли його власне князівство захопила Литва (1393-1414 рр.).

Проте наймасовіші міґрації людності були спричинені контактуванням із татарами та турками. У цих переселеннях було кілька основних потоків. Перший із них почався за давньоукраїнської доби, коли татарська навала, що її кульмінацією стало падіння та зруйнування Києва 1240 р., призвела до майже поголівної втечі людності з Лівобережжя та Подніпров’я на північ і на захід. У XIV ст., завдяки перетворенню Литви на нову потугу, втрачені терени були частково повернуті. Просуваючися на південь Дніпра, українське осадництво — мабуть, не надто густе — досягло гирла Дунаю та Чорного моря, де до 1442 р. уже з’явилося декілька городів. На схід від Дніпра Литва почала зазіхати на територію між гирлом Сули та Дінцем. Одначе, коли в середині XV ст. Хаджі-Ґірей об’єднав кримських татар, а відтак його спадкоємець Менґлі-Ґірей розбудував військову міць своєї держави, відзискані землі знову швидко були втрачені. З 1480 р. почалися регулярні наїзди кримських татар на Україну, що супроводжувалися безжальним плюндруванням маєтків, захопленням багатотисячного ясиру та втечею позосталої людності. Ці набіги сягали в глиб Галичини, Польщі та Білорусі, але особливі спустошення несли на безлісі рівнини Східної та Центральної України. Осаджені українцями терени катастрофічно змаліли, і на початку XVI ст. передній фронт оборони, як не рахувати кількох висунутих уперед, але відрізаних від основної території фортець, відтягся до лінії Житомир — Київ — Остер (усі під Литвою) — Путивль (з 1503 р., разом із Черніговом і Новгородом-Сіверським, під російською зверхністю). На Поділлі населення було здесятковане, й українська етнічна територія в межах Польщі та Литви фактично скоротилася до Галичини, частини Волині та Полісся.

Однак дія спричинила протидію, що поклала початок "Реконкісті". Напіввійськовий-напіврозбійницький устрій, заведений у Криму, знайшов послідовників і серед українців. Ватаги людей ішли в степ і, живучи напівкочівницьким життям, сполучали використання родючих земель, штучно обернених на пустелю, з нападами та грабунками татар. Так розпочалася козаччина, вдокументована під цією назвою з 1492 р. За якихось п’ятдесят років козаки зорганізувалися в особливу, досить міцну військову одиницю, з якою треба було рахуватися. У 40-х рр. XVI ст. закладено їхню першу більш-менш сталу осаду на дніпровському острові Хортиця, звідки пізніше розвинулася Січ — тверджа в боротьбі з татарами, висунута в самісіньке осердя відкритих степів, здавалося б — рідної стиXIї кримців.

Без урахування цих масових міґрацій людності то в одному, то в іншому напрямку годі зрозуміти як слід фонологічну еволюцію української мови. Як не дивно, повсякчасна небезпека, безлад і розрух випродукували мовну єдність в умовах роз’єднання, позірного браку суспільних зв’язків та занепаду культурного життя.

Тогочасні пертурбації до певної міри віддзеркалені в писемних пам’ятках означеного періоду. Непевність щоденного життя, руйнація або занепад культурних осередків не сприяли чистоті літературної мови й не ґарантували ні тяглості традиції, успадкованої від давньоукраїнської доби, ні навіть фізичного збереження багатьох текстів. У наявних пам’ятках спостерігається піддатливість на діалектні впливи, і так само — на білоруські й почасти на польські; щойно з другої половини XVI ст. знову оприявнюється прагнення до певного внормування мови.

Події 1569 -1573 рр. створили передумови для зміни історично-культурного тла. Люблинська унія Литви з Польщею 1569 р. уреальнила те, що було існувало лише на папері, тобто об’єднання двох держав, і всі українські землі, що належали були Литві (за винятком Берестейщини), відтоді перейшли під польську зверхність. Уже через один рік, а саме 1570 р., польська держава (в особі коронного гетьмана Єжи Язловецького) вперше офіційно визнала козацтво як організаційну структуру, військове формування та соціальну групу. Обидві ці події означали початок нової доби — середньоукраїнського періоду у власному сенсі слова. Книгодрукування було запроваджене 1569 р. в Заблудові поблизу українського кордону російським вигнанцем Іваном Федоровим (Федоровичем), який уже 1573 р. переїхав до Львова. Саме там 1574 р. з’явилися його перші друковані видання, здійснені в Україні, — «Апостол» і «Буквар». Отже, 1575 р. ми умовно беремо за кінцеву межу ранньосередньоукраїнського періоду.