4. Писемна мова давньоукраїнської доби як свідчення фонологічного розвитку української мови

Коли йдеться про доісторичну добу, головний матеріал дослідникові постачають українські діалекти та факти інших слов’янських мов, що досліджуються за допомогою порівняльного методу, а також аналіз запозичених українською мовою чужомовних слів. Щодо можливості використання текстів давньоукраїнської доби для реконструкції протоукраїнської мови — див. завваги в 14.7.

З розвитком письма й появою писемних пам’яток, починаючи з середини XI ст. і без значних перерв до кінця періоду, можна б гадати, що основне джерело відомостей відтепер становитимуть тексти, де буде відображено стан і розвиток фонетичної та фонематичної систем. Таке сподівання справджується, одначе, тільки частково — з огляду на специфіку літературної мови, на орфографічні традиції та на тогочасну правописну систему в цілому.

Літературну мову запроваджено в Україні вкупі з християнською культурою. Ця мова не була свідомо створена на певному національному ґрунті; йшлося про мову слов’янської християнської Церкви, а також культури й освіти, що їх несла з собою ця Церква. Староцерковнослов’янська, пізніше церковнослов’янська, мова призначалася для всіх слов’ян християнського віросповідання. Хоча первісне підґрунтя цієї мови було македонське, її створено — й допасовано — для вжитку моравами, згодом — болгарами та сербами. Якщо й припускалися якісь місцеві відхилення, то лише в її загальних рамцях; цих відхилень, зрештою, годі було уникнути, але це був наслідок чи то надмірного завзяття тубільних проповідників (у широкому розумінні цього слова), що прагнули якнайдієвіше впливати на свою паству, чи то невігластва частини мовців. Однак ніхто не мав заміру зазіхати на єдність літературної надмови, культивуючи лише місцевий варіант. Фактично церковнослов’янська мова прийшла на Україну в її болгарському різновиді. Моравська традиція на той час зійшла нанівець, а зв’язки з Македонією та Сербією були відносно слабкі. Про болгарських церковників в Україні майже нічого не відомо: літопис, як правило, замовчував їхню присутність; якщо й згадувалися чужоземні підвалини Руської Церкви, то престижніше було посилатися безпосередньо на Візантію. Проте в країні мусило-таки бути чимало болгарських священиків та дрібнішого духівництва, а також значна кількість привезених книг. Говорити про історію в умовному способі — марна річ, однак на той час дійсно-таки існували передумови поширення єдиного східного варіанту церковнослов’янської мови від Ладоги до Преслава й Охриду з залежними від них землями. Утрата політичної незалежності Болгарією 972 р. та занепад македонської державності після 1018 р., за умов фактичного припинення культурного життя в цих країнах під візантійським пануванням, поклали край зв’язкам Русі з задунайськими теренами. Новозапроваджена літературна мова швидко опинилася в руках місцевого духівництва й новоспечених писарів. Не дивина, що вони попервах були приголомшені багатством, яке припало їм у спадок. Ніхто з них не мав бажання піднести власну говірку до рівня писемної мови, для всіх них церковна мова була священною. Але вони не могли впоратися з надміром правописних можливостей, наявних у церковнослов’янській мові ¹¹, якщо

 ¹¹ Відмінності стосувалися не тільки правописних можливостей, вони заторкували також морфологію, синтаксу та словництво. Проте в контексті цієї книги нас цікавлять ті ознаки мови, що мають безпосереднє відношення до фонології.

порівнювати її з їхньою рідною. Церковнослов’янська мова болгарської редакції передавала носові голосні й у багатьох текстах африкату дз, чужі київському або галицькому мовцеві. Низка спеціальних літер для грецьких звуків (ф, θ) або для наслідування грецьких правописних особливостей (ω, ψ, ξ, v, и, і) мали рацію буття в практично двомовній Македонії та для двомовної, у цілому, інтелектуальної еліти в Болгарії, але аж ніяк не в умовах Русі. До того ж церковнослов’янська мова мала деякі особливості, що були або геть чужі для киян і галичан (сполуки приголосних žd i št, складотворчі сонанти r і l), або ж виступали у словах чи словоформах, непридатних, з тубільного погляду, для вияву таких рис (брак повноголосу там, де він мав бути; нерозрізнення, принаймні на письмі, первинних сполук типу СъrС і СrъС; вживання є замість Ђ у закінченнях м’якої відміни — ґен. одн. жін. роду, ном. мн. жін. роду, ак. чол. і жін. роду тощо).

У найдавніших пам’ятках, що дійшли до наших днів, можна помітити, до чого призводили ці особливості. Їхній ефект був двоїстий. Або переписувач, спантеличений цими начебто зайвими вишуканостями, безпорадно плутав їх із рефлексами власної говірної мови й утрачав контроль не лише над правописом, а й над самим змістом копійованого тексту (як наслідок, безладного, місцями часто незрозумілого, поки його не порівняти з грецьким першовзором), або ж він сліпо й по-рабському наслідував первопис, прозраджуючи свою рідну мову лише поодинокими похибками письма. Перший варіант цілком ясно представлений у Гр. Бог. XI ст., за ілюстрацію другого до певної міри може правити Ізб. 1073, де досить поправно відтворено жд і шт, нестягнені прикметникові форми на -аıєго, -оуоумоу, -ыихъ, -Ђємь, а також сполуки СrěС і (друга рука) сполуки СrъС на місці тубільних сполук СъrС. Усе це — типові ознаки початкового, досистемного періоду писемної культури.

Однак уже в Ізб. 1073 — за умови порушених зв’язків із Болгарією — чи не вперше знаходить вияв прагнення якось удосконалити громіздкий правопис запозиченої мови, передусім у тих морфологічних категоріях, де така потреба була найочевидніша (інстр. одн. чол./сер. роду на -ъмь проти ст. ц. сл. -омь, 3 ос. одн. і мн. на -ть або Ø проти ст. ц. сл. -тъ), а також безвідносно до морфології, вживаючи юс малий (А) у позиції після приголосного і ıа в позиції на початку складу, обидва зі звучанням (j)a. До цього типу пам’яток — щоразу з багатьма власними відмінностями — належать також Кир. Єрус. XI ст., Син. Патер. XI ст., Панд. XI ст. та ін.

Тенденція до вдосконалення письма тривала. В Ізб. 1076 обмежено вжиток юса великого (ж) і жд. Тільки в Гр. Бог. XI ст. і Панд. XI ст. відтворюється характерне для болгарської мови поплутання ě та (j)а; Ізб. 1073 також містить деякі сліди цього явища, але в пізніших пам’ятках його вже немає (за винятком коренів ěd-, ěx- і слова нынЂ). Арх. Єв. 1092, Мст. Єв. 1117 і частково Юр. Єв. 1128 виявляють схильність до сполук типу СъrС і ž замість СrъС і žd. У Єв. Гал. 1144 зрезиґновано з ужитку ж, поширено використання -ьıє замість -иıє в іменниках сер. роду, а також сполук типу СъrС, хоча розрізнення А і ıа, як і перехід від сполук типу СrěС до сполук типу СreС чи від жд до ж у цій пам’ятці реалізується тільки принагідно й аж ніяк не систематично. Добр. Єв. 1164 вже не містить юса великого, а А і ıа постійно розрізнюються в залежності від їх позиції в складі; тут-таки водиостайнено на місцевий зразок закінчення відзайменникових прикметників, утворених від tъ і *jь (-ого, -ому, -ыхъ, -ымь й т. ін.). Якщо у Хр. Ап. XII ст. ще переважають сполуки СrěС, то в Златостр. XII ст. вони трапляються тільки залишково ¹².

 ¹² Навіть у Панд. XI ст. і Єв. Гал. 1144 переважають форми типу СreС, хоча напис тубільного, а не болгарського походження на хресті Євфросинії Полоцької має дрЂво! У XIV ст. відновилося написання через СrěС, можливо, під новим болгарським впливом (наприклад, Лавриш. Єв. 1329, Фл. Пс. 1384, Бер. Hank. XIV ст., Библ. Ап. XIV ст.).

У цілому, в середині XII ст. правопис і писемна мова, в основних своїх фонетичних і граматичних рисах, на півдні Русі були вже добре усталені й унормовані, наскільки це вможливлювали тогочасні умови й рівень освіченості. Деякі риси церковнослов’янського письма відкинуто (Ж, СrěС, жд), інші частково або повністю пристосовано до місцевої вимови (написання СъrС), решту підпорядковано досить довільним правилам уживання (А, частково шт < tj, повноголос). Виґолекс. і Hank. XII / XIII ст., Іп. сказ. 1212, Єв. Євс. 1283 віддзеркалюють, зокрема, цей етап відносної систематизації, який настав після часів анарXIї та рабського копіювання церковнослов’янської мови болгарської редакції. Згодом з’явилися й інші місцеві зміни, як-от "новий ять" (див. 20.1).

Оцінюючи цю еволюцію, треба мати на увазі, що вона не була спричинена націоналістичними устремліннями чи прагненням звільнитися від традиції, побудувавши літературну мову на місцевих особливостях. Наскільки відомо, не було програмових намагань писати говірною мовою чи закріпити на письмі місцеву вимову (щодо можливого застереження — див. 14.6.8). Уся еволюція відбувалася в рамцях традиції, заради підтримання її життєвості, завдяки поступовому (й неквапному) усуненню тільки тих рис, які справляли враження "неприродних" та/або мали невмотивовану — на позір — дистрибуцію. Що сáме видавалося "неприродним" та невмотивованим, залежало від того, до якої суспільної верстви належав писар та яким був його культурний рівень. Під кінець цього періоду еволюції ніхто вже не писав жд та Ж, хоча, судячи з усього, дехто кохався в уживанні неповноголосих сполук або шт < tj, убачаючи, мабуть, у цьому прояв найвищої вишуканості. Місцевий процес постання "нового ятя" мав достатню силу, щоб знайти віддзеркалення в пам’ятках, натомість деяким іншим звукозмінам, вочевидь, бракувало суспільного престижу, через що їх було не заведено вживати на письмі (наприклад, це значною мірою стосується переходу о > o· > u в новозакритих складах — див. 21.2).

Тепер уже не відтворити тогочасної соціальної оцінки місцевих звукозмін; ми можемо лише здогадуватися про неї на підставі того, що ввійшло в писемні пам’ятки, а що — ні.