Юрій ШЕВЕЛЬОВ

ІСТОРИЧНА ФОНОЛОГІЯ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

1. Поняття української мови

2. Проблема початків української мови та її назви

3. Джерела й методи дослідження

4. Зовнішні та внутрішні межі. Діалекти української мови

5. Заввага щодо періодизації

6. Підходи до історичної фонології української мови

ВИБРАНА БІБЛІОГРАФІЯ

1. Поняття української мови

Назва, характерні особливості та межі поширення української мови, яка належить до слов’янської групи, з бігом її історичного розвитку не залишалися незмінними. До сталих її рис упродовж багатовікового існування можна віднести тяглість фонологічного розвою ¹ та географічне розташування між ареалом поширення російської мови на північному сході (пізніше також і на сході), білоруської на півночі, польської та словацької на заході, болгарської на південному заході.

 ¹ Те саме стосується її морфологічного, синтаксичного та лексичного розвою, але ці теми виходять за межі розглядуваного нами предмета.

З-поміж неслов’янських мов вона (приблизно від 895 р.) межує на заході з угорською, що належить до фінно-угорської сім’ї; на південному заході з румунською та її молдавськими говірками (романська група), які принаймні від XIII ст. розірвали безпосередній контакт між українською та болгарською мовами; донедавна (тобто до 1945 р.) також із кримськотатарською мовою, що належить до тюркської сім’ї. Раніше контакти української мови з тюркськими були міцніші й різноманітніші: печеніги (Х-XI ст.), половці (XI-XIII ст.) і татари (від XIII ст.) межували з нею на сході та південному сході, а іноді проникали й углиб українських теренів, призводячи до мовної котериторіальності; турки межували з українськими землями на півдні (особливо в XVII-XVIII ст.). Інші важливі мови, що набули статусу котериторіальних, — це ідиш (з XV ст.) та — серед слов’янських — польська (особливо в XVI-XVIII ст., а в Західній Україні до 1945 р.) і російська (що її вплив посилюється з XVIII ст.). Контакти з німецькими, вірменськими, сербськими та ін. колоністами були обмежені часово й територіально.

Сучасна українська мова в її літературній формі ² має чимало фонетичних і морфонологічних рис, що виразно відрізняють її від сусідніх слов’янських мов.

 ² Літературна українська мова тепер існує у двох варіантах: у Радянській Україні літературна норма за урядового сприяння й принуки систематично зазнає перероблення, що наближає її до російської. Ця норма застосовується також до української мови у країнах радянського блоку. Натомість за межами цього блоку зберігає чинність попередня норма.

До них належать чергування о та е з і (бік: бóку, сім : семú), консеквентне відтворення праслов’янського ě як і (дíти); злиття у та і в голосному на кшталт е (середньо-високого піднесення, середньо-переднього ряду), що його можна умовно позначити як у ( вúти [vy·ty·] ’сукати’ і ’скиглити’; пор. рос. вить і выть, пол. wić i wyć, болг. вúя в обох випадках); часткове збереження палаталізації с’ (кінéць, кринúця) тощо; і багато рис, що є спільними тільки з однією з-поміж сусідніх слов’янських мов (у різних дистрибуціях), але водночас відрізняють її від усіх інших, — таких як позиційно зумовлене чергування u : v (фактично [w]; наприклад, у зáлі, але в аудитóрії), що є спільним із білоруською мовою; збереження дзвінкості приголосних наприкінці слова та перед глухими (дід, дíдько), що є спільним із південнобілоруськими говірками; довгі зубні та середньопіднебінні замість скупчень D + j, Pd + j (питáння), що є спільними з білоруською мовою; сполуки ry, ly замість пізньопраслов’янських rъ ~ rь, lъ ~ lь (зі слабкими єрами) в середині коренів між приголосними ( кривавий, глитати), що є спільними з білоруською мовою; v [w] замість l у старих сполуках типу СъlС (вовк), що є спільним із білоруською мовою; елементи укання (коли ненаголошений звук о в певних позиціях перетворюється на o· або u: кожýх [kužúx]), що є спільними з болгарською мовою, тощо.

Щоправда, з усіх цих "українських" рис лише дві, а саме чергування u : v та v < l у давньоукраїнських сполуках типу СъlС, віднаходяться в усіх українських діалектах; та оскільки, як було зазначено, вони є спільними з білоруською мовою, цього недостатньо для виокремлення української мови з-поміж інших слов’янських. Що стосується решти перелічених фонологічних рис, то вони є характерними для більшості українських діалектів, але жодна — для всіх:

— зміна о, е в і в певних позиціях відсутня в кількох українських діалектах. Не вдаючися в деталі (які подано в розділах 32, 33, 45 і 46), досить буде відзначити, що u (а не і) цього походження виступає на півдні Берестейщини, в частині Закарпаття (головно навколо Ужгорода та на Мараморощині) і в деяких підляських говірках; натомість й спостерігається над Боржавою в Закарпатті, в кількох лемківських і кількох північноукраїнських говірках; деякі інші лемківські говірки та частина надсянських мають у цій позиції у або у·. Єдність можна було б шукати в тотожності умов, за яких о та е не припускаються, але навіть і це не стосується всіх без винятку північноукраїнських говірок та суміжної північної смуги південноукраїнських говірок, де умови появи "не-о" та "не-е" (у північних говірках звичайно вимовляється дифтонг типу ио, іе тощо) не ті самі, що на решті території, бо в цій північній частині України вони припускаються лише під наголосом (і в деяких ненаголошених закінченнях);

— звук і, посталий із ě, не фігурує в північних говірках, де найчастіше під наголосом виступає дифтонг типу іе, а в ненаголошених складах — звук е;

— злиття у та і не заторкнуло лемківських, більшості закарпатських і частини бойківських та надсянських говірок; у північному наріччі ці два голосні хоча й злилися, але скорше у звук типу і;

— палаталізацію с’ утрачено в багатьох західних говірках; наприклад, наприкінці слова с’ > c у гуцульських, покутських, лемківських, надсянських, наддністрянських і частині подільських говірок;

— дзвінкість приголосних наприкінці слова та перед глухим приголосним утрачено майже в усіх південно-західних говірках;

— довгота приголосних у словах на кшталт питáння є втраченою практично геть на всій тій самій великій території;

— замість ry, ly, що заступили давньоукраїнські rъ ~ rь, lъ ~ lь, у лемківських, закарпатських, гуцульських і бойківських говірках (а в поодиноких словах — і далі на схід) виступають сполуки уr, уl, тимчасом як у чернігівських говірках може траплятися rо, lo;

— укання є геть невластиве північному наріччю (за винятком Берестейщини) і багатьом південно-східним говіркам.

Існують риси, спільні для всіх українських діалектів, такі як наявність повноголосу (див. визначення в 7.1), однакові рефлекси єрів (в основному ъ > о, ь > е; наприклад, сънъ > сон, дьнь > день), перехід g > h тощо, але їх мають і інші сусідні слов’янські мови (повноголос притаманний також російській і білоруській; так само, у ґрунті речі, стоїть справа і з рефлексами єрів; h характеризує білоруську та словацьку тощо), а тому, підходячи до питання риґористично, вони не можуть правити за критерії, придатні для виокремлення української мови як єдності.

Насправді ця єдність забезпечується тим, що численні фонетичні процеси (а отже й риси), властиві якомусь одному діалектові, спостерігаються так само в інших діалектах — хоч і неоднаковою мірою, — і всі вони достосовуються до спільної норми, за якою мовці визнають вищий статус, навіть якщо в дійсності це не конче змушує їх усіх дотримуватися цього нормативного ідеалу. Звідси випливає, що мовці сприймають також місцеві норми, відмінні від їхньої власної, як законні варіанти (переходи) того, що є в їхніх очах вищою єдністю. Іншими словами, єдність української мови, як вона склалася історично, є частково матеріальною (спільна мовна субстанція) і частково ідеальною (з власної волі усвідомленою мовцями). Така ситуація не є унікальна. Те саме можна сказати фактично про всі діалектно диференційовані мови. Приміром, не раз слушно відзначалося, що з погляду їхньої субстанції багато північнонімецьких діалектів можна віднести до нідерландської мови й навпаки. Загальне твердження, що нація є нацією лише тоді, коли, крім спільних рис, її члени мають волю бути однією нацією, стосується, mutatís mutandis, і фонологічних явищ тієї чи тієї мови.