7. Джерела фінансування дефіциту бюджету та їх класифікація.

У сучасній теорії і практиці фінансів у зв'язку з бюджетними дефіцитами вживають такі поняття: фінансування бюджету, джерела фінансування (покриття) бюджетного дефіциту, дефіцитне фінансування. Два останніх поняття були відомі в Україні, а перше – запозичене на Заході та введене в українську фінансову практику з прийняттям Бюджетного кодексу. За Кодексом фінансування бюджету – надходження та витрати у зв'язку зі зміною обсягу боргу, а також залишку готівкових коштів за бюджетом, які використовуються для покриття різниці між доходами і видатками бюджету.

На практиці фінансуванням бюджету вважають групу певних фінансових операцій, джерелами фінансування бюджетного дефіциту – види фінансових ресурсів, а дефіцитним фінансуванням – тип фінансової політики.

Фінансування бюджету характеризується такими ознаками:

– операції з фінансування бюджету включають як надходження, так і витрачання бюджетних ресурсів;

– у бюджеті фінансування відображається окремо, оскільки не належить ні до доходів, ні до видатків;

– на відміну від брутто-основи відображення показників доходів і видатків бюджету, фінансування має чисту основу;

– так само як бюджетне сальдо може набувати форми не тільки дефіциту, а й надлишку, так і фінансування бюджету може бути як "позитивним", так і "від'ємним";

– операції з фінансування бюджету мають на меті: профінансувати бюджетний дефіцит, погасити державний борг, покрити тимчасові касові розриви при виконанні бюджету, забезпечити ліквідність бюджетного фонду;

– розмір бюджетного дефіциту (або надлишку) дорівнює розміру нетто-фінансування (перевищення позитивного фінансування над від'ємним – дефіциту, а інакше – профіциту).

Перераховані ознаки свідчать, що фінансування бюджету є ширшим і складнішим поняттям, ніж джерела фінансування бюджетного дефіциту. У фінансуванні бюджету враховуються не тільки залишки готівки, що використовуються для покриття бюджетного дефіциту, а й операції з іншими активами, призначені для управління ліквідністю бюджетного фонду.

Стосовно джерел фінансування бюджетного дефіциту, то їх розрізняють за кредиторами, інструментами залучення, економічним впливом (інфляційнії неінфляційні, виходячи з впливу на чисту вартість уряду, з огляду на мультиплікаційний ефект тощо).

Міжнародний валютний фонд пропонує для використання дві класифікації фінансування: за типом кредитора і за типом боргового зобов'язання (табл. 3.1). Аналогічні класифікаційні ознаки встановлені також Бюджетним кодексом України. Для фінансування дефіциту в Україні призначені внутрішні і зовнішні запозичення. При цьому емісійні кошти НБУ не можуть бути джерелом фінансування дефіциту.

Таблиця 3.1

Класифікація фінансування бюджету: підхід МВФ

Фінансування за типом кредитора	Фінансування за типом боргового зобов'язання
1. Внутрішнє фінансування: від інших суб'єктів сектору державного управління; від органів грошово-кредитного регулювання; від депозитних банків; інше внутрішнє фінансування; коригування. 2. Зовнішнє фінансування: від міжнародних інститутів розвитку; від іноземних урядів; інші запозичення за кордоном; зміни готівки, депозитів і цінних паперів, які утримуються з метою управління ліквідністю	1. Довгострокові облігації. 2. Короткострокові облігації та векселі. 3. Інші довгострокові позики. 4. Інші довгострокові позики й аванси. 5. Інші зобов'язання. Зміни залишків готівки, депозитів і цінних паперів, які уряд утримує з метою управління ліквідністю

За результатами співпраці з МВФ Україна уклала Технічний меморандум із взаєморозуміння, у якому визначено, що фінансування дефіциту консолідованого уряду включає:

– чисту суму казначейських векселів;

– чисту суму позик уряду, наданих національною банківською системою;

– загальну суму приватизаційних надходжень;

– різницю між надходженнями від розміщення і погашення будь-яких облігацій, емітованих урядом або НБУ для нерезидентів з метою фінансування дефіциту;

– різницю між отриманням і погашенням урядом іноземних кредитів (включаючи проектні кредити і кредити, отримані з метою подальшого кредитування підприємств);

– чисту зміну депозитів уряду в банках-нерезидентах та інших інститутах-нерезидентах;

– чисті надходження від розміщення інших боргових зобов'язань або інших фінансових інструментів, емітованих урядом.

У цілому операції з фінансування бюджету мають на меті забезпечити не лише покриття дефіциту, а й управління ліквідністю бюджету, про що свідчать дані табл. 3.2.

Таблиця 3.2

Призначення фінансування бюджету

Управління ліквідністю бюджету	Покриття бюджетного дефіциту
Мета
Подолання тимчасових касових труднощів, які за оцінкою мають ліквідуватися до закінчення бюджетного періоду	Покриття розриву між річною сумою бюджетних доходів і видатків
Джерела покриття (за інструментами)
1. Короткострокові (до 1 року) боргові інструменти (векселі та облігації). 2. Короткострокові (до 1 року) позики. 3. Використання депозитів, грошових резервів, інших ліквідних активів, зменшення залишків готівки на бюджетних рахунках	1. Довгострокові (більше 1 року) боргові інструменти (облігації)* 2. Довгострокові позики (кредитні угоди строком більше 1 року). 3. Реалізація акцій, утримувачем яких є Уряд. 4. Використання депозитів, грошових резервів, інших ліквідних активів, зменшення залишків готівки на бюджетних рахунках

Наведені у табл. 3.2 завдання мають різну специфіку, яка вимагає адекватного підходу до них у ході бюджетного планування і виконання бюджету.

Основний обсяг операцій, пов'язаний із залученням джерел фінансування бюджетного дефіциту в ринкових економіках здійснюється на фінансових ринках. Емітуючи ринкові боргові інструменти, держава виступає великим позичальником фінансових ресурсів. Необхідність фінансування бюджетного дефіциту і використання з цією метою фінансових інструментів започаткували один із важливих механізмів існування фінансового ринку. Державні цінні папери дають змогу трансформувати державний борг у фінансовий актив кредиторів, який приносить їм прибутки.

Таким чином, розкриваючи зміст фінансування бюджету як групу фінансових операцій, пов'язаних з покриттям дефіциту бюджету, ми охарактеризували це економічне явище, зосереджуючи увагу на його класифікації за двома ознаками: типом кредитора, що характеризує категорію кредитора або власника боргового зобов'язання; типом боргового зобов'язання, що характеризує вид фінансового інструмента запозичення коштів.

Класифікаційна ознака фінансування бюджету за типом кредитора передбачає, що джерела покриття дефіциту (фінансування) поділяються на внутрішні і зовнішні. Внутрішні джерела – це надходження від сектору державного управління, тобто обсяг запозичень за рахунок емісії цінних паперів, що здійснює Міністерство фінансів України, надходження від органів грошово-кредитного регулювання і банківських установ та інші внутрішні джерела. Зовнішні джерела включають позики, отримані від міжнародних організацій та іноземних комерційних банків та ін.

Класифікація фінансування бюджету за типом боргового зобов'язання передбачає, що фінансові зобов'язання держави включають такі види.' облігації внутрішньої та зовнішньої державної позики та інші державні цінні папери, довго-, середньо- і короткострокові позики та кредити, зміна обсягів готівкових коштів, депозитів і цінних паперів, що використовуються для управління ліквідністю у розрізі внутрішніх і зовнішніх джерел фінансування.

Такі ознаки безпосередньо стосуються класифікації джерел фінансування бюджетного дефіциту як виду фінансових ресурсів. Ці джерела класифікують за способом залучення, за характером впливу на інфляційні процеси і за рівнем управління.

Так, за способом залучення джерела фінансування бюджетного дефіциту поділяють на емісійні та неемісійні. Емісійні джерела пов'язані з додатковим залученням грошової маси для покриття державних видатків і супроводжуються емісією грошей. Неемісійні джерела відображають взаємовідносини між державою як позичальником і юридичними та фізичними особами, урядами інших країн та міжнародними фінансовими організаціями як кредиторами і не мають безпосереднього відношення до емісії грошей.

За характером впливу на інфляційні процеси джерела фінансування дефіциту бюджету бувають інфляційні і неінфляційні. Інфляційним джерелом виступає монетизація дефіциту, яка відбувається за надання урядові позик центрального банку, купівля центральним банком державних цінних паперів, а також завдяки додатковій емісії грошей. Кредитна емісія використовувалася в Україні з 1991 до 1995 р. і була практично єдиним джерелом покриття бюджетного дефіциту. Внаслідок використання інфляційних джерел розвивається неконтрольована інфляція, знецінюються гроші, відбувається зубожіння населення. Неінфляційні джерела суттєво не впливають на інфляційні процеси і включають запозичення на внутрішніх і зовнішніх фінансових ринках, залишки бюджетних коштів, трансферти (у вигляді безоплатної і безповоротної фінансової допомоги), накопичення заборгованості (прострочення платежів за борги або куплені товари, підвищення податків тощо).

За рівнями управління розрізняють центральні і місцеві джерела фінансування бюджетного дефіциту. Центральні джерела – це емісійні і неемісійні джерела, які використовуються урядом для покриття дефіциту державного бюджету. Місцевими вважаються неемісійні джерела, які використовуються органами місцевого самоврядування для фінансування дефіцитів місцевих бюджетів. Як правило, до останніх належать внутрішні місцеві запозичення, кредити комерційних банків, вільні залишки коштів місцевих бюджетів тощо.

У цілому теоретично можливі три основних варіанти фінансування бюджетного дефіциту: продаж державних активів, державні запозичення та монетизація дефіциту.

Продаж державних активів для покриття дефіциту вважається досить рідкісним явищем. Воно характерне для перехідних економік. Враховуючи обмеженість, цей метод не є універсальним, а разовим.

Державні запозичення є найпоширенішим методом покриття бюджетного дефіциту, оскільки Не має інфляційного характеру, та здійснюється у вигляді зовнішнього та внутрішнього фінансування.

Зовнішнє фінансування може забезпечуватися на загальних або пільгових умовах. Держави – позичальники найбільш зацікавлені у пільговому зовнішньому кредитуванні (отримання безповоротних субсидій із-за кордону, безвідсоткових позик, пільгових позик з низькими ставками та тривалими строками погашення), оскільки завдяки йому дефіцит не тільки не впливатиме негативно на економіку, а й може бути позитивним, якщо фінансування буде пов'язане з продуктивним використанням ресурсів. Загалом зовнішнє фінансування є найменш інфляційним.

Внутрішнє боргове фінансування бюджетного дефіциту часто розглядають як антиінфляційну альтернативу монетизації. Однак за його допомогою інфляцію можливо тільки віддалити, а не уникнути. У випадку розміщення облігацій державних позик серед населення, інфляційне напруження слабшатиме. Якщо центральний банк скупить такі облігації, то зможе розширити свої квазіфіскальні операції, що сприятиме зростанню інфляційного тиску. За обов'язкового розміщення позик внутрішнє боргове фінансування перетворюється у додатковий податковий тягар. Зростання внутрішнього боргу зумовлює збільшення видатків на його обслуговування, що сприяє збільшенню бюджетного дефіциту і державної заборгованості.

Отже, державні запозичення, з одного боку, розширюють фінансові можливості держави, є ефективним інструментом вилучення зайвих коштів з обігу, на відміну від підвищення податків психологічно не викликають опору. З іншого боку, вони перетворюють взяті урядом позики у національний борг, витісняють частину приватних інвестицій, державний бюджет обтяжується видатками на обслуговування боргу, а критичні його розміри загрожують державі дефолтом.