4.1.2. Система „людина – життєве середовище” та її компоненти.

В системі „людина – життєве середовище” людина розглядається як суб’єкт — носій предметно-практичної діяльності і пізнання, джерело активності, спрямованої на об’єкт — життєве середовище, — частину Всесвіту, де перебуває або може перебувати в даний час людина і можуть функціонувати системи її життєзабезпечення.

Під терміном „людина” в даній системі розуміється не лише одна істота, індивід, а й група людей, колектив, мешканці населеного пункту, регіону, країни, суспільство, людство загалом.

Система „людина – життєве середовище” є складною системою, оскільки в неї входить велика кількість змінних, між якими існує велика кількість зв’язків. Ця системи є багаторівневою, містить у собі позитивні, негативні та гомеостатичні зворотні зв’язки і має багато емерджентних властивостей.

Життєве середовище людини не має постійних у часі і просторі кордонів, його межі визначаються передусім рівнем системи, тобто тим, що в даному разі розуміється під терміном „людина”.

Основні компоненти життєвого середовища людини:

1. природне середовище (земний ґрунт, повітря, водоймища, рослини, твари-ни, Сонце, Місяць, планети);

2. техногенне середовище (житло, транспорт, знаряддя праці, промислові та енергетичні об’єкти, свійські тварини, сільськогосподарські рослини);

3. соціально-політичне середовище (форми спільної діяльності людей, єд-ність способів життя).

Кожен з компонентів життєвого середовища взаємопов’язаний з іншими, а людина чи соціальна спільнота відчуває вже результат їх комплексної дії.

Елементи життєвого середовища, які впливають на організм людини, на-зиваються екологічними чинниками. Виділяють три основні групи екологіч-них чинників:

1. абіотичні чинники — сукупність неорганічних умов середовища. Серед абіотичних чинників виділяють хімічні (склад атмосферного повітря, мінеральний склад води тощо) і фізичні (температура, світло, променева енергія, вологість тощо);

2. біотичні чинники — це форми взаємодії і взаємовідносин живих організмів (жива речовина);

3. антропогенні чинники — форми діяльності людини, які впливають на фізичні і хімічні характеристики оточуючого середовища чи життєдіяльність організмів.

4.2. Природне середовище.

Навколишнє природне середовище в широкому розумінні — космічний простір, а у вужчому — біосфера, — зовнішня оболонка Землі, яка охоплює нижню частину атмосфери (до 30 км), всю гідросферу і верхню частину літос-фери (до глибини 10 км), що взаємозв’язані складними біогеохімічними циклами міграції речовин та енергії.

4.2.1. Атмосфера.

Атмосфера — газова оболонка Землі, яка обертається разом з нею. Маса атмосфери становить приблизно одну мільйонну маси Землі — 5,15·10¹⁵ т.

За характером зміни різних параметрів атмосферу Землі розділяють на такі шари: тропосфера (9÷18 км.), стратосфера (50÷55 км.), мезосфера (80÷90 км.), термосфера (вище 90 км до 800÷1000 км.) і екзосфера (вище 800÷1000 км). За складом повітря виділяють також озоносферу, яка приблизно збігається зі стратосферою і має максимальну концентрацію озону на висотах 20÷25 км.

Склад повітря залишається порівняно постійним на висотах до 100 км. До складу атмосфери входять азот — 78,08 %, кисень — 20,95 %, аргон — 0,93 %, вуглекислий газ — 0,03 %. На частку неону, гелію, озону і всіх інших газів, які присутні у повітрі в мікрокількості, припадає приблизно 0,01 %. Крім того, атмосферне повітря містить водяну пару та домішки так званих аерозолів, тобто дуже дрібних крапель рідин і твердих часток як природного, так і штуч-ного походження: сірчистих, мінеральних (пил із земної поверхні), вуглевод-невих (сажа), морських (частинки морських солей) та ін.

Приблизно до висоти близько 600 км зберігається переважно киснево-азотний склад атмосфери. На висотах від 600 км до 1600 км починає переважати гелій, а далі, вище 2÷3 тис. км, переважає водень. Так поступово газова оболонка Землі перетворюється у міжзоряний газ, який складається на 76 % (за масою) з водню і на 23 % з гелію.

З основних компонентів атмосфери найбільше змінюється вміст у повітрі водяної пари. Вміст водяної пари в атмосфері визначається співвідношенням процесів випарювання, конденсації і горизонтального перенесення.

Водяна пара — це джерело утворення хмар, туманів, опадів. Наявна в атмосфері водяна пара також захищає земну поверхню від надмірного охолодження, приймаючи участь у парниковому ефекті.

Атмосфера регулює теплообмін Землі з космічним простором, впливає на її радіаційний та водяний баланс. Одним з найважливіших факторів, що визначають стан атмосфери, є її взаємодія з океаном, оскільки процеси газообміну і теплообміну між ними суттєво впливають на клімат Землі.

Газова оболонка захищає все, що є на Землі від згубного впливу космічних випромінювань та падіння „зоряних уламків”. Метеорити, що не перевищують розміру горошини, під впливом земного тяжіння з великою швидкістю (від 11 до 64 км/с) потрапляють в атмосферу планети, нагріваються там в результаті тертя об повітря і на висоті 6070 км згоряють. Атмосфера частково захищає Землю і від великих космічних уламків.

Велике значення атмосфери і в розподілі світла. Повітря атмосфери розбиває сонячні промені на мільйони малих променів, розсіює їх і утворює те рівномірне освітлення, до якого ми звикли. Наявність повітряної оболонки дає нашому небосхилу голубий колір.

Атмосфера зумовлює низку складних екзогенних процесів (вивітрювання гірських порід, діяльність природних вод, мерзлоти, льодовиків тощо).