4.1. Велика хартія університетів

 

Велика хартія університетів – це результат пропозиції, з якою у 1986 р. Болонський університет звернувся до провідних університетів Європи. Ідея створення співдружності провідних університетів полягає у тому, що університети мають взяти на себе роль потужних методологічних центрів для розвитку національних систем освіти у кожній країні.

Підписання Великої хартії має особливе значення саме тому, що воно було ініційоване університетами, які є основними суб’єктами ринку освітніх послуг і відіграють на ньому вирішальну роль, бо саме університети як освітні установи формують пропозицію, виробляють і продають освітні послуги.

З погляду ринку до функцій освітньої установи належать:

-         надання освітніх послуг, передача бажаних і необхідних знань, умінь і навичок (як за змістом й обсягом, так і за асортиментом і якістю);

-         виробництво і надання супутніх освітніх послуг, а також вплив на формування особистості майбутнього фахівця;

-         надання інформаційно-посередницьких послуг особам, що навчаються, і роботодавцям, включаючи узгодження з ними умов майбутньої роботи, джерел фінансування освітніх послуг тощо.

Велика хартія університетів окреслює фундаментальні принципи, якими мають керуватися університети для забезпечення розвитку освіти та інноваційного руху у світі, який швидко змінюється.

До основних принципів належать:

-         надання університету статусу самостійної установи у суспільстві;

-         викладання та дослідницька робота в університетах мають бути неподільні й відповідати постійно змінюваним потребам і запитам суспільства, науковим досягненням;

-         забезпечення свободи у дослідницькій і викладацькій діяльності;

-         збереження університетами традицій європейського гуманізму.

Метою підписання документа стало відзначення найважливіших цінностей університетських традицій і сприяння розвитку тісних зв’язків між університетами Європи. Однак, оскільки цей документ має універсальну спрямованість, його можуть підписувати також університети з інших регіонів світу.

Необхідно зазначити, що університети, які підписали Хартію, проводять величезну і різнопланову роботу, серед основних напрямків такої роботи слід виділити такі:

1)      отримання та поширення інформації про університети у країнах Європи та за її межами, щодо реформ, які готуються чи впроваджуються, і визначення того, які реформи впливають на суспільні перетворення в окремих країнах та в Європі у цілому;

2)      оцінювання ситуації, коли університети вважають, що можливості діяти, розвивати й поширювати нові ідеї стримуються політичною та економічною владою;

3)      пропонування теми для дискусій щодо прав та обов’язків університетів у соціальному, культурному й економічному розвитку, тобто виконання своїх громадських обов’язків.

 

4.2. Болонська декларація

 

Наступним напрямком інтеграції ринків освітніх послуг є підписання Болонської декларації щодо створення Зони європейської вищої освіти, яка є системою, де національні особливості і спільні інтереси можуть взаємодіяти й підсилювати один одного для вигоди Європи, її учнів (студентів) та, у більш загальному розумінні, її громадян.

Отже, основним документом, що підтверджує поглиблення європейських інтеграційних процесів у сфері освіти, є так звана Болонська декларація. Під такою назвою відома спільна заява міністрів освіти ряду країн, названа “Зона європейської вищої освіти” (19 червня 1999 р.). У цій заяві були сформульовані першочергові цілі створення Зони європейської вищої освіти та подальшого просування європейської системи вищої освіти по всьому світу. На противагу Великій хартії, Болонська декларація, основна мета якої – формування до 2010 року єдиного європейського простору вищої освіти, навпаки, змінює окремі цілі на складові загальної глобальної в процесі зустрічей міністрів освіти, що повторюються кожні 2 роки (1999 р. – Болонья, 2001 р. – Прага, 2003 р. – Берлін, 2005 р. – Берген).

Якщо первинно сформульовано шість цілей, то згодом їх кількість сягає десяти, перелік яких такий:

1)           прозорість системи вищої освіти через спеціальним чином оформлений додаток до диплома про академічну кваліфікацію випускника, що полегшує працевлаштування;

2)           двоступенева система з першим циклом не менше трьох років. Ступінь, отриманий після першого циклу, повинен бути затребуваним на європейському ринку праці як кваліфікація відповідного рівня. Другий цикл повинен вести до здобуття ступеня магістра і/або ступеня доктора, як це прийнято у багатьох європейських країнах;

3)           упровадження системи залікових одиниць за типом ECTS – європейської системи перезарахування залікових одиниць трудомісткості як дієвого засобу великомасштабної студентської мобільності;

4)           сприяння мобільності як студентів, так і викладачів, працівників адміністративного персоналу ВНЗ;

5)           сприяння європейській співпраці у забезпеченні якості освіти з метою розробки самостійних критеріїв і методологій;

6)           сприяння необхідним європейським баченням у вищій освіті, особливо стосовно розвитку навчальних планів, міжінституціональногоспівробітництва, схем мобільності, спільних програм навчання, практичної підготовки і проведення наукових досліджень;

7)           соціальний захист і відповідальність ВНЗ за його підвищення;

8)           посилення інтеграції науки й освіти;

9)           відкритість Європи світу в цілому;

10)      розв’язання проблеми навчання протягом усього життя.

Незважаючи на певну динаміку цілей Болонського процесу щодо реалізації процесу інтеграції вищої школи одночасно на декількох рівнях, все ж таки основним є рівень університетів. Останні змушені йти назустріч зацікавленості студентів у здобутті освіти, яка визнавалася б одночасно у декількох країнах, з тим щоб підвищити ймовірність успішного працевлаштування випускників. Створити єдину загальноєвропейську систему освіти – сильну, конкурентоспроможну, що відповідає вимогам забезпечення економічної могутності Об’єднаної Європи – таке основне завдання Болонського процесу.

Створення Зони європейської вищої освіти несе багато нових перспектив, звичайно ж, з урахуванням розходжень країн, але потребує продовження докладання зусиль з ліквідації бар’єрів і розробки таких рамок для викладання і навчання, які розширили б діяльність і зробили співробітництво на ринку освітніх послуг більш ефективним, ніж це було раніше.

З метою розвитку Болонського процесу на зустрічі представників європейських вищих навчальних закладів у Саламанці (29-30 березня 2001 р.) було визначено основні принципи функціонування Зони європейської вищої освіти, до яких належать:

-         автономія з відповідальністю, освіта як відповідальність перед суспільством;

-         вища освіта має бути заснована на наукових дослідженнях;

-         організація диверсифікованості;

-         якість як фундаментальний камінь формування освіти;

-         формування довіри;

-         сумісність з ринком праці;

-         мобільність;

-         сумісні кваліфікації на доступеневому і післяступеневому рівнях;

-         привабливість.

На сьогодні Болонська декларація підписана більш ніж 40 європейськими державами, в тому числі й Україною – у травні 2005 року.