План заняття

1. Діагностування рівня розвитку фонаційного дихання, гнучкості го­лосу.

2. Обговорення головних теоретичних положень.

Виконання вправ на розвиток фонаційного дихання.

4. Виконання вправ на розвиток уміння виразного мовлення як засобу педагогічного впливу.

5.Виконання вправ на розвиток голосу.

6. Виконання вправ на розвиток дикції.

7. Мікровикладання. Моделювання педагогічної ситуації: проведення початкового та завершального етапів педагогічної розповіді.

Завдання для студентів

1. Опрацювавши рекомендовану літературу, підготуватися до обговорення пи­тань.

2. Ознайомитися з системою вправ на розвиток фонаційного дихання й голосо­творення, підготуватися до їх демонстрації у групі.

3. Підготуватися до демонстрації початкового етапу розповіді. Обдумати прийо­ми виходу на контакт з учнем.

Питання для самостійної роботи та обговорення

1. Техніка мовлення та її роль у діяльності вчителя.

2. Поняття фонаційного дихання. Типи дихання.

3. Вимоги до професійного голосу педагога, основні причини його порушень.

3. Шляхи вдосконалення мовленнєвого дихання, гігієна голосу вчителя.

5. Поняття виразності мовлення. Виразність як елемент словесної дії вчителя.

6. Засоби створення словесних картин; техніка інтонаційної виразності роз­повіді.

7. Дикція. Значення її в педагогічній діяльності.

8. Будова мовного апарату. Органи артикуляції.

9. Основні недоліки в дикції педагога та шляхи їх усунення.

10. Прийоми емоційної звершеності розповіді вчителя.

Список рекомендованої літератури

1. Основи педагогического мастерства / Под ред. И. А. Зязюна. — М., 1989

2. Бабич Н. Д. Практична стилістика і культура української мови. — Л., 2003.

3. Браун Д. Имидж — путь к успеху. — СПб., 1996

4. Брус Льюїс Диктор телебачення // Все для вчителя. — 1997.

5. Василенко Ю. С. О голосе педагога // Сов. педагогика.— 1972. — № 7 — С. 86—92.

6. Ладиженская Т. А. Живое слово. Устная речь как средство и предмет обуче-ния. - М., 1986.

7. Никольская С. Т. Техника речи. — М., 1978.

8. Станиславський К. С. Робота актора над собою. — К., 1953.

Томан Іржі Мистецтво говорити. - К., 1989.

Чихачев В.П. Культура и техника речи учителя // Учителю о педагогичес-кой технике. — М., 1987.

Словник термінології з педагогічної майстерності. — Полтава, 1995. — 64 с.

Теоретичний блок

Техніка мовлення — комплекс навичок у мовленнєвому диханні, голосотворенні й дикції, що дає вчителеві можливість донести до учня все багатство змісту свого слова.

Техніка мовлення — складова зовнішньої техніки вчителя. До неї відносяться: голос, дикція, дихання, інтонація (тон), темп, жест, міміка.

Роль техніки мовлення: забезпечує правильне сприйняття навчаль­ного матеріалу, дає змогу ефективно впливати на учнів, сприяє гідній самопрезентації вчителя (віддзеркалюючи його фізичний та емоційний стан).

Дихання — енергетична база мовлення. Його види: фізіологічне (су­купність процесів, що забезпечують газообмін в організмі) і фонаційне (мовленнєве дихання, що дає можливість раціонально використовува­ти повітряний потік під час мовлення).

Виокремлюють такі типи мовленнєвого дихання:

ключичне (верхнє) — здійснюється за допомогою м'язів, що беруть участь у підніманні та опусканні плечей — верхньої частини грудної клітки;

діафрагмальне — зміна об'єму грудної клітки у повздовжньому напрямку внаслідок скорочення діафрагми;

діафрагмально-реберне — зміна об'єму грудної клітки у повздовж­ньому і поперечному напрямках внаслідок скорочення діафрагми, міжре­берних м'язів, черевних м'язів живота.

Механізм діафрагмально-реберного дихання:

1. Діафрагма скорочується, опускається донизу; грудна порожнина розширюється у повздовжньому напрямку; наповнюється нижня час­тина легень; випинається верхня частина живота.

2. Внаслідок активної дії міжреберних м'язів розширюється грудна клітка; об'єм грудної порожнини збільшується у горизонтальному на­прямку.

3. За рахунок підтягування нижніх стінок живота (скісних м'язів) утворюється опора для діафрагми; повітря частково переміщується із середньої і нижньої частин легень у верхню, що сприяє заповненню повітрям усього об'єму легень.

Крім енергетичної мовний апарат має ще дві системи: генераторну (голосові зв'язки, артикуляційний апарат) і резонаторну (порожнини, що забезпечують статику й динаміку мовлення). Розрізняють два го­ловні типи резонаторів: верхній (головний) і нижній (грудний).

Голос – це результат складної фізіологічної та психічної діяльності людського організму. До голосу педагога висуваються особливі вимоги. Він має характе­ризуватися силою голосу (напруженість, інтенсивність); злетністю (здат­ність виділятися на фоні інших звуків, зберігати звучність у великому приміщенні); багатством тембрального забарвлення; широким діапа­зоном; гнучкістю (здатність легко й швидко змінюватися за висотою, силою, тривалістю звучання й тембром).

Порушення голосу вчителя може бути спричинене надмірним що­денним мовленнєвим навантаженням, невмінням користуватися голосо­вим апаратом, недотриманням правил гігієни голосу, вродженою слаб­кістю голосового апарату.

Техніка дихання вдосконалюється внаслідок тренування діафрагмально-реберного дихання, зокрема м'язів «мовленнєвого» поясу, органі­зованого видиху. Гігієна голосу полягає в дотриманні педагогом певних умов роботи в школі: забезпеченні режиму мовчання, часу для голосового спокою (через 3 — 4 години роботи), уникненні монотонного мовлення, використанні засобів виразності, збереженні голосу від за­студи, проведенні вологого прибирання у класах, дотриманні режиму харчування тощо.

Характеризуючи критерії й показники зовнішньої техніки вчителя, Г. Переухенско визначає такі рівні розвитку голосу педагога:

низький — інтонація одноманітна;

середній. — інтонація штучна;

високий — інтонація змінюється під впливом думок і почуттів;

творчий — гнучкий, приємний, інтонація відтворює ідейний зміст мовлення й почуття.

Мовлення вчителя може по-різному впливати на учнів. Значною мірою це залежить від його комунікативних якостей, зокрема такого важливо­го показника, як виразність. Аналіз шкільної практики дає змогу пере­конатися в цьому. Так, на жаль, ще можна спостерігати приклади мов­лення безбарвного, монотонного. Воно не викликає в учнів емоційного ставлення до того, про що або про кого говорить учитель, не збуджує їхньої думки. Педагог просто інформує про ті чи інші явища, предмети. Учні залишаються пасивними слухачами, які мусять механічно спри­ймати і відтворювати цю інформацію. Та й сам учитель, посідаючи по­зицію інформатора, як суб'єкт не має активної взаємодії з учнями.

На противагу цьому — приклади виразного мовлення, що активізує увагу учнів, їхню відтворювальну і творчу уяву, викликає співроздуми і співпереживання. Образне, емоційне, естетично привабливе мовлення на­зивають виразним. Для виразного мовлення характерні безпосередність, конкретність, здатність викликати у слухачів візуальні картини, яскраві бачення і відчуття. Зазначені особливості виразного мовлення позитивно впливають на механізм мислення учнів, загострюють чуттєвість слухо­вого аналізатора; учень налаштовується на сприймання звукової інформа­ції. Вчитель, який володіє засобами виразного мовлення, має ефективний інструмент виховного впливу на дітей. Не забуваймо і того, що за допомо­гою виразного мовлення вчителя формується виразне мовлення в учнів.

Різні ситуації педагогічного спілкування потребують використання відповідних типів мовленнєвої виразності. Певну специфіку має мовлен­ня вчителя в ситуаціях розповіді. Розповідь, як відомо, відрізняється від інших видів мовлення вчителя (наприклад, пояснення, коментарів) тим, що вона має викликати в учнів активність образного мислення, почуттів. Учитель повинен розповідати так, щоб учні бачили те, що бачить він, відчували те, що він відчуває, коли говорить. Мета вчителя — допомогти учням не тільки зрозуміти, а й побачити, відчути те, про що йдеться. Майстерність виразної педагогічної розповіді й полягає в умінні збуджу­вати в учнів реальні життєві відчуття, активізувати діяльність уяви, па­м'яті. Розповідаючи, вчитель не просто пояснює, інформує, а ніби пере­кладає суху мову наукових понять емоційною мовою чуттєвих образів.

В техніці виразного мовлення виокремлюють дві групи засобів — вира­жальні засоби художнього мовлення і виражальні засоби звукового мовлення. До першої групи належать виражально-зображальні засоби мови — тропи (епітети, метафори, порівняння, гіперболи, але­горії тощо). Підсилювати образно-емоційну виразність мовлення мож­на також введенням у розповідь віршованих цитат, крилатих висловів, використанням прийомів стилістичного синтаксису (введення в опові­дання діалогу, антитези, емоційних окликів).

У другій групі засобів виразності мовлення слід наголосити насампе­ред на мовленнєвій інтонації. Важливо знати, що інтонаційного за­барвлення мовленню надають певні особливості звучання голосу: сила звука (посилення й послаблення), що зумовлює динаміку мовлення і відби­вається в наголосі; висота звука (підвищення і зниження), що передає мелодику мовлення; швидкість вимовляння звука, що визначає темп і ритм мовлення; тембр мовлення, що надає йому емоційного забарвлення. Сукупність цих компонентів, які визначаються змістом і метою висловлю­вання, і дає можливість знайти точну мовленнєву інтонацію.

Техніки створення в процесі розповіді словесних картин різні. Най­цікавіші розробки містять теорія і практика театрального мистецтва, риторика. Під час підготовки до практичного заняття радимо ознайомитися з деякими з них: введенням у розповідь описів, що поси­люють звукове і зорове зображення; використанням замість загальних слів конкретних фактів, деталей, що мають великий емоційний вплив, полегшують сприйняття (так звана образна конкретність); використан­ням прийому персоніфікації, введенням у розповідь власних спогадів, спостережень, емоційних суджень; розробкою партитури тексту розпо­віді.

Виразність мовлення потребує спеціальної роботи над собою. Вона за­безпечується дотриманням певних умов. Звернімо увагу тільки на де­які з них:

а) учитель, який щось розказує дітям, повинен сам уявляти ті пред­мети, явища, події, про які він розповідає. У нього мають бути розвинені творча і відтворювальна уява, здатність до емоційного відгуку, асоціативна та образна пам'ять. Звідси постає вимога до педагога: вчитися бачити, чути, відчувати світ у всій розмаїтості кольорів, звуків, образів;

б) учитель має бути зацікавлений тим, про що розповідає. Демонст­рація особистісного ставлення надає розповіді щирості, дає можливість знайти потрібну інтонацію, а отже, й запобігти монотонності. Зацікав­леність учителя породжує в учнів емоційний та інтелектуальний відгук, сприяє встановленню психологічного контакту між ними;

в) учитель мусить добре володіти мовою, її виражальними можли­востями, систематично поліпшувати техніку й культуру мовлення. Важ­ливо формувати в себе психологічну установку на виразність мовлен­ня, здійснювати самоконтроль вербального і невербального спілкуван­ня, удосконалювати комунікативні якості свого мовлення.

Щоб говорити добре, необхідно добре володіти собою, своїм голосом, мати відпрацьовану дикцію. Дикція як чітка вимова звуків, слів, фраз. Вона є фундаментом професій­ного звучання мовлення вчителя.

Роль дикції: допомагати учням правильно сприйняти мовлення педагога, слугувати прикладом мовлення для учнів, забезпечувати створення позитивного іміджу вчителя (вади дикції можуть бути об'єктом нега­тивного ставлення дітей).

У роботі з удосконалення дикції важливо знати будову мовного апарату й особливості функціонування окремих його органів. До органів артикуляції належать: губи, язик, щелепи, зуби, тверде й м'яке піднебін­ня, маленький язичок, гортань, задня стінка глотки (зів), голосові зв'яз­ки. З них тренуванню піддаються язик, губи, м'яке піднебіння, маленький язичок і нижня щелепа.

Удосконалення дикції пов'язане передусім із відпрацюванням арти­куляції — руху органів мовлення. Артикуляція — дія мовного апарату, внаслідок якої утворюються членороздільні звуки. Узгоджена й енер­гійна робота всіх м'язів, що беруть участь у мовленнєвому процесі, за­безпечує ясність і чистоту мовлення. Існує спеціальна система вправ для розминки мовного апарату і для відпрацювання артикуляції кож­ного голосного та приголосного. Її називають артикуляційною гімнасти­кою або артикуляційною зарядкою. Артикуляційна гімнастика — удоско­налення дикції шляхом відпрацювання артикуляції.

Недоліки дикції можуть бути органічного походження: вади язика (коротка вуздечка — перетинка під язиком, — яка не дає можливості чітко вимовляти звук [р]), надто високе піднебіння (утруднення під час вимовляння приголосних), великі щілини між зубами (що усклад­нює вимову шиплячих і свистячих приголосних). При недоліках органіч­ного походження навчально-тренувальні вправи зазвичай неефективні, потрібне медичне втручання (операція вуздечки, використання спеціального приладу для виправлення зубів, зондів для надання правиль­ного положення язику при вимовлянні певних звуків).

Недоліки неорганічного походження — наслідок неуважності до­рослих до мовлення дитини вдома і в школі. До таких недоліків нале­жать гаркавість, сюсюкання, шепелявість, млявість або неясність мов­лення, скоромовка, вимова «крізь зуби», «з'їдання» окремих приголос­них, закінчень слова.

Таким чином, на дикцію впливають різні фактори, у зв’язку з цим необхідно:

1. контролювати мовлення щодо темпу (“скоромомвлення” не допускається, воно спотворює вимову, чіткозвучність);

2. уникати монотонного мовлення;

3. не ковтати в словах останніх складів і не допускати інтонаційного згасання останніх слів у речення;

4. пам’ятати про залежність дикції від дихання і голосу, дбати про правільність дихання і володіння голосом;

5. залишатись у мовленні самим собою, а не копіювать когось;

6. дбати про фізичне здоров’я артикуляційного мовного апарату.