4. Украïна на початку хх століття.

В кінці XIX – на початку ХХ ст. в світовій економіці відбулися важливі зміни: капіталістичні відносини стадіï вільноï конкуренціï переросли в стадію монополістичного капіталізму. Англійський інтелектуал Дж.Хобсон в своïй книзі “Iмперіалізм”, яка вийшла в 1902 р., називав ïï імперіалістичною. Російський соціал-демократ, теоретик і практик більшовизму В.Ульянов-Ленін (1870 – 1924) використав його термінологію та дефініціï, і в 1916 році опублікував працю “Империализм как высшая стадия капитализма”, в якій глибоко і коректно проаналізував ознаки монополістичного капіталізму, але, на відміну від Дж. Хобсона зробив хибні і, як довела історія, згубні для народів Російськоï імперіï, висновки. (Див. Пол Джонсон. Современность. Мир с двадцатых по девяностые годы. В 2-х т. – т. 1. – М., 1995). В. Ленін помилково вважав, що монополістичний капіталізм є вищою і останньою стадією капіталістичних відносин, стадією загнивання і вмирання, передднем соціалістичноï революціï, яка, в умовах нерівномірного розвитку різних краïн, може перемогти в одній, а не в більшості, як доводив К.Маркс, краïні. І такою краïною, що була найслабшою ланкою в імперіалістичній системі, на думку Леніна, була Росія. Леніну і його партіï більшовиків в 1917 році вдалося захопити державну владу і почати грандіозний соціальний експеримент по збудуванню комуністичного суспільства, що закінчився великою трагедією. Але цей негативний досвід народів колишньоï Російськоï імперіï, виявився корисним, бо показав шлях, яким не можна йти. Ігнорування приватноï власності, індивідуального підприємництва, заповзятливості та ініціативи, товарно-грошових відносин неодмінно приводить до порушень прав людини, підкорення ïï державою і закінчується втратою свободи як людиною, так і суспільством. Історія довела , що вільне суспільство може знайти рішенння і вийти з глухого кута монополізаціï. Після “великоï кризи” 1929 – 1933 років, спочатку США, а потім і інші індустріальні краïни, де не було встановлено тоталітарних режимів, знайшли антимонопольні конструкціï, які забезпечили перехід до постіндустріальноï стадіï капіталізму, а потім і до “народного капіталізму”, або до соціально орієнтованоï ринковоï системи, тобто реального, а не утопічного соціалізму. (Див. С.В. Кульчицький. Нотатки про украïнські революціï. – К., 2001).

Однак на початку ХХ ст., в період гостроï економічноï кризи 1900 – 1903 років, в Росіï дійсно почався процес створення монополістичних об’єднань – синдикатів, таких як “Продамет”, “Продвугілля”, “Продвагон” і інших, які монополізували виробництво і продаж певноï продукціï, що блокувало конкуренцію і забезпечувало монопольно високі прибутки ïх власникам. Вони не повинні були дбати про боротьбу за покупця, тому вдосконалення техніки і технологіï, підвищення якості продукціï ïх не турбувало. Зрозуміло, що таке явище гальмувало технічний і суспільний прогрес та загострювало соціальні суперечності. До того ж, концентрація і монополізація промисловості супроводжувалася концентрацією капіталу, злиттям банкового капіталу з промисловим, створенням фінансового капіталу й фінансовоï олігархіï. Монополізація стала універсальною, всесвітньою і привела до критичного загострення суперечностей між монополіями різних краïн, які почали смертельну боротьбу за джерела сировини, ринки збуту і територіальний переділ світу. Прикладом можуть служити англо-бурська війна в Південній Африці у 1899 – 1902 роках, американо-іспанська війна 1898 – 1902 рр., та русько-японська війна 1904 – 1905 років.

Украïна, як складова частина Російськоï імперіï, втягувалася у ці процеси та конфлікти і відчувала усі соціально-економічні, політичні та духовні наслідки. Стають характерними масові робітничі і селянські рухи (1900 – 1903), наростає національно-визвольна боротьба. Вона набуває більшоï організованості і цілеспрямованості в зв’язку з оформленням украïнських політичних партій. В січні 1900 року у Харкові була заснована перша в Східній Украïні політична організація – Революційна украïнська партія (РУП). Оскільки вона об’єднувала різних за політичними поглядами людей, то дуже скоро постала гостра проблема розмежування: в 1902 році відкололася націоналістична частина членів на чолі з Миколою Міхновським, які проголосили створення Украïнськоï народноï партіï; в 1904 р. група членів, очолюваних М.Меленевським створила Украïнську соціал-демократичну спілку. В 1905 році решта членів РУП перейменувала себе на Українську соціал-демократичну робітничу партію, лідерами якоï стали Володимир Винниченко та Симон Петлюра. Окрім цих партій, в 1905 році виникли також Украïнська радикально-демократична партія та Украïнська партія соціалістів-революціонерів. Хоча всі вони були нечисленними і ідейно між собою ворогували, ïхня діяльність сприяла піднесенню національно-визвольноï боротьби, особливо в умовах першоï російськоï революціï 1905 – 1907 років. “Кривава неділя” 9 січня 1905 року стали претекстом (приводом) до революціï, яка набула буржуазно-демократичного характеру і привела, незважаючи на поразку, до певноï лібералізаціï царського режиму. В період ïï кульмінаціï, 17 жовтня 1905 року цар Микола II (1894 – 1917) видав “Маніфест”, який став фактично першою Конституцією Росіï. Згідно з ним, піддані отримували громадянські і національні права, скликався парламент (Государственная Дума), обмежувалося самодержавство. З’явилися численні украïнські видавництва (18), товариства “Просвіта”, творчі об’єднання, кооперативи. В I Державній Думі украïнські депутати створили украïнську думську громаду, яка вперше офіційно висунула вимогу національноï автономіï Украïни. В 1906 році почалося здійснення аграрноï (столипінськоï) реформи, метою якоï було знищення общинного землеволодіння і запровадження фермерського (хуторського, відрубного) господарства. Держава також ініціювала масове переселення селян на Схід імперіï, але залишила недоторканим поміщицьке землеволодіння, що стало головною причиною наступних революційних потрясінь. 3 червня 1907 р. царський уряд розігнав II Думу, чим фактично здійснив державний переворот, що означав поразку революціï. Вона не досягла своєï мети: не було знищено самодержавство і поміщицьке землеволодіння. Постреволюційна реакція знову започаткувала антиукраïнську політику.

Імперіалістичні суперечності, які загострювалися, привели на початку ХХ ст. до розколу світу на два ворожих блоки: Антанту ( Франція, Англія та Росія) та Четверний союз (Німеччина, Австро-Угорщина, Туречччина і Болгарія), між якими 1 серпня 1914 року спалахнула перша світова війна. Оскільки Украïна була ще з XVIII ст. поділена між Австрією та Росією, то тепер вона опинилася у двох ворожих таборах, і украïнці, які були мобілізовані у російську (біля 3 млн.) і австрійську (250 тис.) арміï, примушені були вбивати один одного за интереси імперіï, які пригнічували ïх. До того ж, західноукраïнські землі стали одним з головних театрів воєнних дій, які вщент руйнували ïх економіку і екологію. Ця трагедія украïнського народу стане важливим фактором украïнськоï націънальноï революціï 1917 – 1920 років.