Розділ iі. Погляди дослідників хix – першої третини хх ст. На проблему походження східнослов’янських народів

З другої половини 30-х рр. ХХ ст. в історичній науці СРСР оформлюється нова концепція про місце Київської Русі в історії українців, білорусів і росіян. Радянські дослідники починають розглядати Київську державу в якості спільної держави для предків сучасних східнослов’янських народів. Майже одночасно висувається ідея про одного спільного предка – давньоруську народність. Нові візії істориків СРСР виникли не на беззмістовному місці, а спиралися (і одночасно розвивали їх) на міркування східнослов’янських дослідників, як минулих століть, так і, безпосередньо, найближчого до 30-х рр. ХХ ст. часу.

Питання давньоруської етномовної спільності вперше на науковому рівні підняли мовознавці; вони фактично створили теоретичні передумови для виникнення в майбутньому вчення про давньоруську народність. Серед них найбільш важливими історико-лінгвістичними побудовами, що мали вагомий вплив на радянське мовознавство та історичну науку, були розробки визначного російського філолога О. Шахматова.

З’єднуючою ланкою між дореволюційною і радянською історіографією слугували теоретичні побудови і міркування видатного російського історика О. Преснякова, якого слід вважати одним із засновників концепту радянської історіографії щодо рівноправності сучасних східнослов’янських народів на києво-руську спадщину та концепції давньоруської народності.

В окремих параграфах розглянемо і проаналізуємо також погляди деяких східнослов’янських дослідників, які відрізнялися певними особливостями та оригінальним підходом до вирішення проблеми, що стосується етнічних процесів києво-руської доби історії східних слов’ян.

2. 1. Парадигма „єдиної руської народності” та питання походження східнослов’янських народностей в дореволюційній східнослов’янській історіографії

2. 1. 1. Витоки парадигми „єдиної руської народності” та її розвиток

Історична наука СРСР відновила на якісно новому рівні й теоретично обґрунтувала усталене в східнослов’янській історичній думці ще з ХІІ ст. уявлення про етнічну єдність „руського народу” та Київську Русь як державу всіх східних слов’ян. Проте історіографічні витоки парадигми „єдиної руської народності” слід розпочинати з часів після Люблінської (1569 р.), а ше більше Брестської (1596 р.) унії. Вперше ця парадигма була сформульована саме в українській історичній думці. Виникнення українського погляду на давньоруську добу пов’язано з інтелектуальним рухом у православному середовищі Речі Посполитої⁸³. Загрожені католицькою експансією православні полемісти від початку ХVІІ ст. „намагаються визначити межі своєї спільності в категоріях історичних”⁸⁴. Саме часи Київської держави стають першою історичною добою, від якої православні русини Речі Посполитої ведуть свою безперервну історію.

Особливе значення для показу такої безперевної історії „православного руського народу” мав Густинський літопис (1627 р.)⁸⁵. В ньому якраз слово „Русь” вживається як спільна назва східнослов’янських племен і народів, які розглядаються автором літопису як етнічна єдність, хоча з визнанням етнонімічної багатоваріантності. Цей погляд автора поширюється як на минулі, так і на сучасні йому реалії Східної Європи⁸⁶.

Після 1654 р. православна еліта Гетьманщини намагається довести „руське” походження і православну ідентичність „малоросів” вже російському керівництву. Як слушно відмічає О. Толочко, більшість зусиль цього часу виявилася спрямованою на ствердження концепції двох Русей – Великої і Малої, які, на думку тогочасних українських книжників, були колись єдині, згодом розділилися внаслідок історичних катаклізмів, а тепер знову об’єднуються разом в єдиному православному царстві⁸⁷. Подібні думки висловлюються в знаменитому історичному підручнику другої половини ХVІІ ст. – київському „Синопсисі”, що його авторство приписується архімандриту І. Гізелю. У цьому творі, зокрема, проводиться думка про давню Русь як спільну державу всіх „руських” („паче російських”) народів⁸⁸. У викладі автора „Синопсису” ці народи, як у минулому, так і в сучасному, складають „єдиний руський народ”⁸⁹.

Дана парадигма наклала відбиток на подальший розвиток східнослов’янської історичної думки⁹⁰. Однак, на початку 50-х рр. ХІХ ст. парадигма „єдиної руської народності” була заперечена російським істориком М. Погодіним, який започаткував погляди про осібність історичного процесу східнослов’янських народностей. Він висунув гіпотезу про Київську Русь як утвір лише великоросійської народності⁹¹. Спростовуючи дане припущення, М. Максимович визнавав право „малоруської народності” на києво-руську спадшину, але в той же час відстоював позиції „єдиної руської народності” у складі „малоросів” і „великоросів”, від чого відійшов М. Погодін⁹².

Частина російських істориків, хоча і не визнавала українців і білорусів за окремі народи чи народності, але засвідчувала їх етномовну диференціацію в межах єдиного „руського” народу, починаючи або з удільного періоду, або з часу монголо-татарського погрому Русі. Зазвичай, для іменування трьох складових частин „общеруського” народу використовувався термін „гілка”, „галузь”, іноді – „плем’я”. Таких поглядів, наприклад, дотримувався В. Ключевський. Згідно його думки, „малоруське плем’я” як „гілка руського народу” починає утворюватися з відливом частини руського населення Придніпров’я на захід в ХІІ ст., а особливо, з середини ХІІІ ст.⁹³ Вчений визнає діалектні особливості „малоруського наріччя”, що відрізняють останнє, як від давньоруського, так і від великоруського⁹⁴. В окремому параграфі історик висловлює тезу про „розрив народності”, що стався в названі століття: „руський народ, який зародився в перший період (тобто – в добу Київської Русі – Н. Ю.), впродовж другого розірвався навпіл”⁹⁵. Згодом виникає ще і третя „гілка” – білоруська⁹⁶. Отже, за В. Ключевським, у давньоруську добу зародився „руський” народ, який породив три „гілки” „загальноруського” народу сучасного періоду.

Історики, що більш чітко відстоювали позиції „триєдності” руського народу, в своїх працях тяжіли до ідеї рівноправності східнослов’янських народів стосовно спадщини Київської Русі; висловлювали думку про „спільноруську народність” або етнічну єдність східнослов’янських племен давньоруської доби. Наприклад, у своїх дореволюційних працях український історик Д. Багалій теж поділяв усталені погляди про існування, як у минулому, так і в сучасному „єдиного руського народу”⁹⁷. Тому цю єдність він, відповідно, вбачав і в давньоруську добу. Зокрема, аналізуючи “Повість временних літ”, Д. Багалій стверджує ось яке спостереження: в уяві літописця “народність і мова” поняття тотожні. Отже, говорячи про єдність слов’янської і руської мови, “він встановлює єдність слов’янської і руської народності”⁹⁸. Іншими словами, тоді існувала руська народність, під якою в контексті праці вченого слід розуміти саме „спільноруську” народність. Напередодні І-ї світової війни Д. Багалій задумав створити трьохтомник (посібник для вузів) з „Російської історії” як своєрідний синтез російської та української історії. Перший том, що називався „Княжа Русь (до Івана ІІІ)” вийшов 1914 р., другий – „Історія Московської держави” – залишився у рукопису, а третій том мав бути присвячений історії українського народу⁹⁹. Такий історіографічний план сам Д. Багалій у листі до В. Вернадського (від 8 листопада 1919 р.) пояснював тим, що російська та українська історії „складають дві галузі, які вийшли з одного спільного кореня (київського періоду) (виділено – Н. Ю.)”¹⁰⁰. Як бачимо, в 1919 р. харківський вчений вже відійшов від концепції „спільноруської народності”, але продовжував визнавати „спільноруськість” Київської Русі. Останнього погляду, з деяким застереженням, він дотримувався до кінця життя, про що йтиметься нижче.

Інший відомий історик та філолог-славіст, професор Київського університету Т. Флоринський, декларуючи тезу про „єдиний руський народ” у складі „трьох його головних племінних різновидів”, зазначав: цей народ склався з східнослов’янських племен, які „здавна були об’єднані спільним ім’ям Русі, руських, а заселена ними земля носила спільну назву руської землі”¹⁰¹. Вже тоді в них була міцна свідомість „племінної” або „етнічної єдності”¹⁰². Для Т. Флоринського безсумнівним є те, що утворення трьох руських народностей відбулося в історичну добу. Зародки сучасної етнографічної диференціації цих народностей, на його думку, можна побачити вже в певній діалектичній і взагалі етнографічній різноманітності давньоруських племен. Склалися ж ці народності в ХІV – ХVІ ст. під впливом „своєрідних історичних умов, в яких опинилися різні частини руського народу після татарської навали”¹⁰³. Відповідно – росіяни в Московській державі, білоруси в Литовському князівстві, а українці – в Польщі і Литві. Зауважимо, що подібні твердження, як-от, про час формування східнослов’янських народностей, згодом стали усталеними в історичній науці СРСР.

Вираз Т. Флоринського про „різні частини руського народу” свідчить про те, що вчений все ж таки визнає, хоча і не дуже виразно на рахунок цього висловлюється, існування в давньоруську добу єдиного руського народу, який складався з окремих племен. Подібні уявлення щодо тогочасного етнічного утворення східних слов’ян були характерні й для деяких радянських істориків (А. Насонова, М. Державіна, В. Пічети та ін.). Т. Флоринський підводить до думки, що давньоруські племена фактично були консолідовані в певну етнічну єдність, адже вони мали таку важливу її ознаку як (етнічна) самосвідомість.

Учень В. Антоновича, професор Новоросійського університету (м. Одеса) І. Линниченко в 1897 р. у своїй вступній лекції (під час роботи в Московському університеті) наголошував на необхідності „паралельного вивчення північної і західної руської історії”, оскільки „історія західної і південно-західної Русі ... історія загальноруська, з тими ж правами (виділено – Н Ю.), що і історія північно-руська”¹⁰⁴. Подібним чином дещо пізніше висловлювався і О. Пресняков (наукова платформа російського вченого висвітлюється нижче). Виходячи з цієї позиції, І. Линниченко не погоджувався з М. Грушевським з приводу заперечення останнім „общерусской” історії та „обшерусской” народності, а зокрема і „спільноруськості” Київської Русі¹⁰⁵. Всі ці питання були пов’язані з проблемами етногенезу як у теоретичному так і в конкретно-історичному аспектах. У 1917 р. І. Линниченко піддав критиці основні контраверсійні (стосовно традиційної („звичайної”) схеми „руської” історії) положення концепції М. Грушевського у відкритому листі до провідного українського історика. Хоча подібні публіцистичні виступи І. Линниченка проти українства не зробили ніякого впливу (як вважає автор його некролога)¹⁰⁶, але ця полеміка може слугувати в якості взірця, який ілюструє непримиренність позицій між малоруською і українською самоіндентифікаціями, або ж, за виразом А. Малашевича, в якості прикладу „конфлікту взаємовиключних лояльностей”¹⁰⁷.

У цій публікації І. Линниченко найбільш повно висловив власні міркування і з етнонаціологічних проблем. Вчений робить спробу визначитися з дефініціями, але вони в нього наявні в обмеженій кількості через нерозробленість у науці чіткого понятійного лексикону етногенетичної типології. Так, плем’я і народ у І. Линниченка синонімічні поняття, які складають першу ланку названої ієрархії. Відразу за ними йде поняття нації. Ці поняття є родовими, а, народність, яка є складовою частиною нації, згідно з логікою І. Линниченка, є видовим поняттям. Хоча, на думку історика, плем’я або, що теж саме, народ є союзом кровним чи фізичним. Утім, вчений виступає проти расової антропології, вносячи заувагу: „чистих, без домішок, народів не існує”¹⁰⁸. Відштовхуючись від цього, він вказує, що окрім південної частини східнослов’янських племен (полян, древлян, сіверян, бужан, уличів, тиверців та хорватів) до складу „південноруського” (тобто – „малоруського”) племені увійшла також велика кількість інших народів. Подібні процеси відбувалися і при етногенезі білорусів та росіян¹⁰⁹.

У трактуванні поняття „нації” І. Линниченко йде за французьким культурологом Е. Ренаном та німецьким вченим Е. Мейєром, які вважали націю явищем духовного порядку, що виникає на вищому щаблі культурного розвитку певної людності. Згідно з міркуваннями цих вчених, до яких приєднується І. Линниченко, для утворення нації необхідно насамперед вольове зусилля, наявність якого відрізняє націю від племені. Далі І. Линниченко підводить до думки, що головною ознакою нації є національна самосвідомість як усвідомлення спільності різноманітних інтересів¹¹⁰. Через це він стверджує існування російської нації, яка складається як з споріднених народів (великоросів, малоросів та білорусів) так і з „елементів чужинського походження”. Все-таки, насамперед, російську націю складають названі споріднені народи, що „виросли з одного спільного кореню ... гілки одного прадерева – східних слов’ян (виділено – Н. Ю.)”¹¹¹. Зазначимо, що остання теза І. Линниченка подібна до багаліївської. З другої половини 30-х рр. ХХ ст. вона поступово стає загальноприйнятою в радянській історіографії та партійно-державних документах. Однак, як бачимо, у міркуваннях І. Линниченка відсутнє поняття „народності” в розумінні її як окремої проміжної етноспільноти між плем’ям і нацією. Російська нація складається, зокрема, з трьох споріднених народів або народностей, які мають „спільний корінь” – східнослов’янські племена.

Зауважимо, що погляди представників „триєдиноруської” течії в імперській історіографії найбільш вплинули на історіографічний процес початкового формування радянської концепції давньоруської народності.