4. 2. Початок формування концепції про давньоруську народність

4. 2. 1. Версії радянських істориків щодо походження і формування „руського народу”

4. 2. 2. Вплив події приєднання Західної України і Західної Білорусії на процес формування концепції давньоруської народності

4. 2. 3. В. Пічета та генезис концепції давньоруської народності

4. 2. 4. Роль В. Мавродіна у формуванні концепції в контексті його досліджень з історії утворення російської держави і народності

Розділ V.

ОФОРМЛЕННЯ КОНЦЕПЦІЇ ДАВНЬОРУСЬККОЇ НАРОДНОСТІ ТА ЇЇ ТЕОРЕТИЧНЕ ОБГРУНТУВАННЯ (1942 – 1945 рр.)

5. 1. Формування теоретичних засад концепції давньоруської народності у контексті розвитку етногенетичної теорії

5. 1. 1. Основні засади етногенетики та постановка питання про „руську народність” у теоретичній площині у працях О. Удальцова

5. 1. 2. Загальні закономірності виникнення народності згідно поглядів С. Юшкова

5. 2. Розвиток ідеї „єдиного руського народу” часів Київської Русі у працях радянських істориків першої половини 1940-х рр.

5. 2. 1. Висунення концепції „єдиного народу Київської Русі й феодальних князівств” М. Петровським

5. 2. 2. Розвиток поглядів на „руський народ” у працях Б. Грекова

5. 2. 3. Концепція східнослов’янського етногенезу у творчому доробку В. Пічети

5. 3. Розгорнута постановка проблеми давньоруської народності і завершення в основних рисах генезису концепції

5. 3. 1. Виникнення ідеї про давньоруську народність у В. Мавродіна

5. 3. 2. Концепція давньоруської народності: варіант В. Мавродіна

ВИСНОВКИ

СПИСОК ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ

ДОДАТКИ

Перелік умовних скорочень

АН – Академія наук;

А РАН – Архів Російської Академії наук (м. Москва);

А РАН – Архив Российской Академии наук (г. Москва);

БРСР – Білоруська радянська соціалістична республіка;

ВДИ – Вестник древней истории;

ВІФ – Відділення історії і філософії;

ВИ – Вопросы истории;

ВКЛ – Велике князівство Литовське;

ВКП(б) – Всесоюзна комуністична партія (більшовиків);

ВПД ДІМ – Відділ письмових джерел Державного історичного музею (м. Москва);

ВПШ – Вища партійна школа;

ВР РНБ – Відділ Рукопису Російської національної бібліотеки (м. Санкт-Петербург);

ВСН – Відділення суспільних наук;

ВУАМЛІН – Всеукраїнська асоціація марксо-ленінських інститутів;

ВУАН – Всеукраїнська академія наук;

ВУЦВК – Всеукраїнський Центральний Виконавчий Комітет;

ВЦВК – Всесоюзний Центральний Виконавчий Комітет;

ГАИМК – Государственная академия истории материальной культуры (г. Санкт-Петербург);

ГАРФ – Государственный архив Российской Федерации (г. Москва);

ДАІМК – Державна академія історії матеріальної культури (м. Санкт-Петербург);

ДАРФ – Державний архів Російської Федерації (м. Москва);

Ед. хр. – Единица хранения;

ІА НАНУ – Інститут археології Національної академії наук України;

ІА НБУВ – Інститут Архівознавства Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського (м. Київ);

ІА РАН – Інститут археології Російської академії наук (м. Москва);

ИА РАН – Институт археологии Российской академии наук (г. Москва);

ІЕ – Інститут етнографії;

ИЖ – Исторический журнал;

ИЗ – Исторические записки;

ІІМК – Інститут історії матеріальної культури;

ИИМК – Институт истории материальной культуры;

ІІ РАН – Інститут історії Російської Академії наук (м. Санкт-Петербург);

ИИ РАН – Институт истории Российской Академии наук (г. Санкт-Петербург);

ІІУ – Інститут історії України;

ІІФС – Інститут історії феодальних суспільств;

ІМЕЛ – Інститут Маркса-Енгельса-Леніна;

ІММ – Інститут мови та мислення;

ІРІ РАН – Інститут Російської історії Російської академії наук (м. Москва);

ИРИ РАН – Институт Российской истории Российской Академии наук (г. Москва);

ІР НБУВ – Інституту Рукопису Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського (м. Київ);

К. – Картон;

КП(б)У – Комуністична партія (більшовиків) України;

КСИИМК – Краткие сообщения Института истории материальной культуры;

ЛВІІ – Ленінградське відділення Інституту історії (АН СРСР);

ЛДУ – Ленінградський державний університет;

ЛНВ – Літературно-науковий вістник;

МДУ – Московський державний університет;

МІФЛІ – Московський інститут філософії, літератури та історії;

НА – Науковий архів;

НАНУ – Національна академія наук України;

НАО – Научно-отраслевой архив;

НГА – Науково-галузевий архів;

НА ІА НАНУ – Науковий архів Інституту археології Національної академії наук України (м. Київ);

НА ІІУ НАНУ – Науковий архів Інституту історії України Національної академії наук України (м. Київ);

НА ІІМК РАН – Науковий архів Інституту історії матеріальної культури Російської академії наук (м. Санкт-Петербург);

НА ИИМК РАН – Научный архив Института истории материальной культуры российской Академии наук (г. Санкт-Петербург);

НА СПб ИИ РАН – Научный архив Санкт-Петербургского Института истории Российской Академии наук;

НА ІРІ РАН – Науковий архів Інституту Російської історії Російської Академії наук (м. Москва);

НА ИРИ РАН – Научный архив Института Российской истории Российской Академии наук (г. Москва);

НАО ИА РАН – Научно-отраслевой архив Института археологии Российской Академии наук (г. Москва);

НДВР РДБ – Науково-дослідний відділ Рукопису Російської державної бібліотеки (м. Москва);

НИОР РГБ – Научно-исследовательский отдел Рукописи Российской государственной библиотеки (г. Москва);

Од. зб. – Одиниця збереження;

ОИ – Отечественная история;

Оп. – Опис(-ь);

ОПИ ГИМ – Отдел письменных источников Государственного Исторического музея (г. Москва);

ОР РНБ – Отдел Рукописи Российской национальной библиотеки (г. Санкт-Петербург);

ОУН-УПА – Організація українських націоналістів – Українська повстанська армія;

ПВЛ – Повість временних літ;

РАН – Российская Академия наук

РГА СПИ – Российский государственный архив социально-политической истории (г. Москва);

РДА СПІ – Російський державний архів соціально-політичної історії (м. Москва);

РНК – Рада народних комісарів;

РФ – Російська Федерація;

СПбФА РАН – Санкт-Петербургский филиал Архива Российской Академии наук;

СРСР – Союз Радянських Соціалістичних Республік;

СЭ – Советская этнография;

УІЖ – Український історичний журнал;

УВУ – Український Вільний університет (м. Мюнхен, Німеччина);

УРСР – Українська Радянська Соціалістична Республіка;

УСРР – Українська Соціалістична Радянська Республіка;

ЦВК – Центральний виконавчий комітет;

ЦГА СПб – Центральный государственный архив г. Санкт-Петербурга;

ЦДАВОВУ – Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (м. Київ);

ЦДАГОУ – Центральний державний архів громадських об’єднань України;

ЦДАМЛМУ – Центральний державний архів-музей літератури і мистецтв України (м. Київ);

ЦДА СПб – Центральний державний архів м. Санкт-Петербург;

ЦДІАУК – Центральний державний історичний архів України в м. Києві;

ЦК – Центральний комітет;

ЦМАМ – Центральний муніципальний архів м. Москви;

ЭО – Этнографическое обозрение.

ВСТУП

Предметна сфера історичної науки є, як відомо, ареною інтелектуальних баталій між речниками національних історіографій, відчайдушних ідейних дуелей представників різних наукових шкіл і напрямків. На цій арені відбуваються лобові зіткнення протилежних концепцій і парадигм, дискурсів й інтенцій, світоглядних уявлень і догматичних установок.

Означене вище вповні стосується проблематики походження східного слов’янства та його подальшого етнічного розвитку. Численні реконструкції та інтерпретації питання в цілому не позбавлені тенденційності, адже дана проблематика надає широких можливостей для ідеологічних маневрів і відповідної ідеологічно-закомплексованої міфотворчості. Політ фантазії на цю тему деяких публіцистів та навіть і науковців іноді викликає щире захоплення, а часом – певні сумніви щодо адекватності сприйняття ними реальності. Втім, слід визнати, що зазначена проблематика є інтелектуально привабливою для дослідників, хоча її політична гострота заглушує врівноважений, але водночас делікатний голос науки.

Зрозуміло, що спроби об’єктивістського наукового вирішення цих питань не можуть обійтися без врахування доробку попередніх поколінь дослідників. З огляду на те, що студії переважної більшості істориків не позбавлені політичної заангажованості, з необхідністю повстає запит про вивчення впливу і ролі політико-ідеологічних чинників у формуванні тих чи інших концепцій в галузі етногенезу східних слов’ян. Розгляд даного питання вповні підпадає до предметної сфери історіографії, адже історіографічний аналіз містить два аспекти: соціальну та інтелектуальну історію науки¹. Водночас варто наголосити на думці: вплив ідеології на розвиток науки не завжди повинен розглядатися як виключно негативний. Так, навіть в умовах тоталітарного ладу сталінської моделі ідеологія подекуди відігравала роль каталізатора фундаментальних досліджень, наукову вартість яких не слід знецінювати лише з огляду на зазначену причину. Зауважимо, що політична та ідеологічна основа в історичних працях була і є повсюди, а не тільки в працях радянських істориків².

Саме в сталінську добу радянської історії в історичній науці виникла концепція давньоруської народності, яка згодом (на початку 1950-х рр.) оформилася в теорію. Годиться дещо зупинитися на загальноприйнятому розумінні цих структурних одиниць (концепції і теорії) наукового пізнання. Існує безліч визначень понять концепції і теорії та їх відмінностей між собою (іноді ототожнення)³. Дуже коротко їх сутність та відмінності зведемо до наступного. Концепція – це динамічне знання, що знаходиться в процесі становлення; для нього характерна наявність значного компонента суб’єктивності, оскільки, більшою мірою, є авторським творінням. Теорія, умовно кажучи, є більш статичною одиницею; знанням, яке сформувалося у відносно завершену концептуальну систему; воно характеризується як об’єктивований безособистісний кінцевий результат інтелектуальної діяльності.

Згідно концепції (- теорії) давньоруської народності, на відміну від традиційної російської історіографії з її поглядами на Київську Русь як один з перших періодів розвитку “триєдиного руського народу” або ж лише – великоруського, радянська історична наука трактувала “руський народ” давньокиєвського часу як певну проміжну етноспільноту, відмінну від попередніх та майбутніх етнічних утворень східних слов’ян, як спільного предка українців, білорусів і росіян. На узагальнену думку радянських істориків дана етнічна спільнота сформувалася (або ж тільки знаходилася на стадії формування) в процесі злиття східнослов’янських племен, каталізатором чого стало їх об’єднання в єдиній давньоруській державі. В силу зовнішніх і/або внутрішніх причин вона розпалася (чи зупинила свою подальшу консолідацію). Внаслідок цих процесів протягом певного часу виникли три нові народності східних слов’ян. Теорія давньоруської народності з часом (приблизно з середини 1950-х рр.) набула статусу домінуючої у радянській історіографії з проблем історії Київської Русі.

Зауважимо, що на початковому етапі формування теорії давньоруської народності (кінець 1930-х – початок 1940-х рр.), який власне і розглядається в монографії, більшість радянських дослідників (переважно російських) більш-менш виразно висловлювали положення про „руський народ” Київської Русі та періоду феодальної роздробленості, знаходячись під впливом концепції „триєдиноруськості”.

Після розпаду СРСР теорія була піддана критиці з боку представників наукових кіл всіх трьох східнослов’янських народів (а в діаспорній українській історичній науці вона зазнала критики, починаючи ще з 1950-х рр.). Поступовий та складний історіографічний процес вироблення даної теорії (- концепції) деякими з її критиків зводиться до одномоментного акту виникнення в одній праці й одного історика (ленінградського вченого В. Мавродіна) як ідеологічне замовлення “кремлівської верхівки”. Згідно ж запропонованої в монографії версії, концепція давньоруської народності сформувалася в історичній науці СРСР у першій половині 40-х рр. внаслідок внутрішньої логіки попереднього наукового розвитку, опираючись, як на ідейно та концептуально-теоретичні положення минулих поколінь істориків дорадянського часу, так і на кількісне накопичення нових матеріалів та концептуально-теоретичних розробок у гуманітарних галузях періоду 1920-х – 1930-х – початку 1940-х рр. (в історії, археології, етногенетиці, мовознавстві тощо), узагальнених у колективних й індивідуальних працях радянських істориків. Втім, особливої ваги в процесі генезису концепції давньоруської народності відіграли позанаукові чинники, насамперед – політико-ідеологічного характеру, але їх роль була в цілому опосередкованою. Зауважимо, що до позанаукових факторів ще можуть відноситися, такі наприклад, як – чинники соціокультурні, економічні, суб’єктивно-особистісні тощо. Ці чинники-агенти розглядаються в монографії лише принагідно.

При з’ясуванні ролі й ступеня впливу політико-ідеологічних факторів на процес генезису концепції автор намагалася більш-менш виважено підійти до вирішення цього питання, спираючись на власний аналіз джерельного матеріалу та враховуючи різні погляди дослідників, які торкалися цієї проблеми. Оцінку ж того, чи вдалося автору в запропонованій монографії прокласти „вірний курс” між Сциллою огульного шельмування розвитку історичної науки СРСР зазначеного в хронологічних рамках роботи періоду, як такого, що відбувався „з наказу партії” та Харибдою відкидання втручання „кремлівської верхівки” в історіографічний процес взагалі, залишаємо наразі прискіпливому і спостережливому читачеві-критикові.

Під генезисом зазначеної концепції в монографії мається на увазі вузьке значення терміну „генезис” як „зародження” і „визрівання”. Тому, досліджуючи генезис концепції, зупиняємося на з’ясуванні наукових і політико-ідеологічних передумов її виникнення, чинників (також, як наукових, так і політико-ідеологічних), що вплинули на її започаткування, виокремленні та аналізі перших наукових розвідок з проблеми. Для повноцінного розкриття теми необхідно також простежити ідейні та історіографічні витоки концепції. Останні, як і деякі передумови її виникнення, розглядаються поза нижніми хронологічними рамками монографії. Постає питання і про верхні хронологічні межі дослідження. Принагідно висловимо думку стосовно того, що будь-яка історична періодизація, а, тим паче, історіографічна – є справою умовною. Періодизація, хронологічні межі дослідження є своєрідним інструментарієм історика. А інструментарій, як та біблійна субота, повинна служити історику, а не навпаки.

Початок процесу виникнення та формування концепції в радянській історичній науці на підставі здійсненого історіографічного аналізу вважаємо за доцільне розпочинати з моменту виходу книги М. Рубінштейна „Нарис історії Київської Русі” (1930), де вперше в радянській історіографії висунуті положення про Київську Русь як „спільну колиску”. Заключною ланкою постання концепції вважаємо друковане оприлюднення першого розгорнутого її викладу із застосуванням до етноспільноти східних слов’ян давньоруської доби нового терміну в розумінні етнокатегорії – „давньоруська народність”, що згодом став узагальненим найменуванням даного вчення. Вочевидь, найменування свідчить про „народження” чогось. Взагалі ж ім’я або назва є, згідно з міркуваннями російського філософа О. Лосєва, – “знаряддям спілкування з предметами і ареною ... свідомої зустрічі з їх внутрішнім життям”, знати ім’я або назву предмета – “означає бути в стані спілкування й інших приводити до спілкування з предметом, бо ім’я і є сам предмет в аспекті своєї зрозумілості до інших, у аспекті своєї спілкувальності з усім іншим”⁴. У цьому відношенні концепція отримала своє оформлення в монографії В. Мавродіна „Утворення давньоруської держави” (1945).

Питання про верхні хронологічні межі монографії є досить складним. Адже в радянській історіографії 1950-х рр. загальноприйнятою була думка (до якої іноді приєднуються і в наш час), що початок розвитку концепції слід пов’язувати з виходом статті В. Мавродіна „Основні етапи етнічного розвитку російського народу” (1950 р.)⁵, де, зокрема, викладено (підкреслимо – в черговий, починаючи з 1945 р., раз) основні риси замислу про давньоруську народність. Названа стаття стала основою доповіді історика на теоретичній конференції в Інституті історії СРСР, що відбулася на початку лютого 1951 р.⁶ На цьому науковому заході була нарешті приділена належна увага концепції давньоруської народності: вона викликала жваве обговорення серед присутніх істориків і мовознавців. Проте, коли учасники теоретичної конференції робили вигляд, що запропоновані В. Мавродіним тези, в яких йдеться про давньоруську народність, це щось нове, вони, напевно, знаходилися у психологічному стані „де-жа-вю”. Оскільки всім їм була добре відома видана у 1945 р. монографія В. Мавродіна „Утворення давньоруської держави”, де і були викладені основні риси концепції. Також їм були відомі праці воєнних років О. Удальцова, в яких пропонувалися „марксистсько-ленінські” теоретичні основи етногенетики. В тому числі, О. Удальцов досить ґрунтувно умотивував можливість застосування етнокатегорії „народність” до ранніх формаційних етапів розвитку людства. Декому, можливо, була відома і стаття 1942 р. М. Петровського (адже сам В. Мавродін посилається на цю студію в книзі „Утворення давньоруської держави”), де вперше концентровано викладалися характерні моменти концепту „єдиного народу Київської Русі і феодальних князівств”, розвинутого В. Мавродіним у концепцію давньоруської народності.

Чому ж концепція В. Мавродіна в 1950 – 1951 рр. сприймалася як нова? Відповідь на це питання полягає у розумінні закономірностей легітимізації тих чи інших наукових теорій, концепцій, парадигм тощо в умовах одержавлення науки тієї доби. В перші повоєнні роки концепція давньоруської народності не отримала політичної санкції на її наукове поширення. Більше того, вказана монографія В. Мавродіна впродовж 1946 – 1947 рр. була піддана різкій критиці в історичній періодиці, зокрема, в журналі „Більшовик” – головному ідеологічному часопису. Монографія В. Мавродіна, як свідчать архівні матеріали⁷, зазнала критики від працівників пропагіту ЦК ВКП(б), а також „пророблялася” з наказу ленінградського обкому компартії на спеціальних зборах в Науково-дослідному інституті історії при Ленінградському державному університеті. В числі хиб монографії інкримінувався „норманізм”, що в умовах ідеологічних кампаній повоєнного часу призводив до репресій стосовно вчених (В. Мавродін був звільнений з посади декана історичного факультету ЛДУ⁸) та відповідного штучного „забуття” їх творів. Згадаємо також, що праці М. Петровського воєнних років були засудженні серпневою 1947 р. постановою ЦК КП(б)У⁹, а сам вчений був згодом звільнений з посади директора Інституту історії України.

Після виходу в 1950 р. книги Й. Сталіна „Марксизм і питання мовознавства” та інспірованої „згори” дискусії з приводу теорії М. Марра, розпочалася нова ідеологічна кампанія, що захопила гуманітарні галузі науки. За причетність до марризму були піддані критиці етногенетики і археологи, історики і мовознавці тощо. Зокрема, остракізму зазнали О. Удальцов, М. Артамонов, М. Державін, П. Третьяков (щоправда, меншою мірою) та інші науковці. Тому їхній попередній доробок, якщо і згадувався, то лише в негативному контексті. Адже етногенетичні концепції в галузі походження східного слов’янства П. Третьякова – М. Артамонова, М. Державіна, О. Удальцова, врешті, й В. Мавродіна (до 1951 р.), в методологічному відношенні спиралися на глотогонічну теорію М. Марра. Тому, очевидно, їхні роботи були „забуті”. Нову еру в галузі мовознавства і етногенетики „відкрив” Й. Сталін. В його книзі, зокрема, була обґрунтована можливість застосування етнокатегорії „народність” до ранніх формаційних етапів розвитку людства, що, власне, ще 1942 р. зробив О. Удальцов. Тому в новій ідеологічній ситуації концепція давньоруської народності стала суголосною положенням праць Й. Сталіна. Іншим головним фактором легітимізації наукової конструкції стала її суголосність парадигмі „возз’єднання”, яка, у зв’язку з наближенням 300-ї річниці Переяславської Ради, витиснула з наукового обігу парадигму „приєднання” та формулу „найменшого зла”¹⁰.

Отже, з 1951 р. концепція давньоруської народності, отримавши політичне „добро”, була взята на озброєння історичною наукою СРСР. Вчення зазнало „вибухового” розвитку, воно поглиблювалося і теоретично удосконалювалося. Загалом вже до 1954 р. концепція підвищилася до статусу теорії. Але в основі концепції був авторський варіант В. Мавродіна зразка 1945 р. Тому, вважаємо, що її генезис, у заявленому нами вузькому значенні терміну, відбувся станом на 1945 р., коли вона була оприлюднена в монографії „Утворення давньоруської держави”.

Актуальність обраної теми обумовлюється тим, що історіографічний процес виникнення і початкового етапу формування зазначеної концепції, роль у цьому процесі політико-ідеологічних чинників, аспекти взаємодії історичної думки та політико-громадського середовища, особистий внесок окремих істориків (зокрема, – українських), врешті, аналіз перших візій проблеми про давньоруську народність – досі не стали об’єктом і предметом комплексного наукового студіювання. Дослідження генезису концепції давньоруської народності, як науково-ідеологічного процесу, дає змогу розширити наше знання про історіографічний процес в СРСР 1930-х – першої половини 1940-х рр. і його дискретні форми у вигляді відповідних на певний часовий проміжок історіографічних ситуацій. Виокремлення компоненту політико-ідеологічних чинників дозволяє поглибити наші уявлення про загальну ідеологічну та інтелектуальну атмосферу сталінської доби. Відтворення цього сприяє подальшому осягненню процесів взаємодії владних інституцій та історичної науки в тоталітарному суспільстві, а також зв’язку ідеології сталінської доби з російською імперською ідеологією.

Отже, об’єктом вивчення у монографії став генезис концепції давньоруської народності у 1930-ті – першої половини 1940-х рр. в контексті історіографічного процесу, що відбувався в СРСР у вказаний період; а предметом дослідження – зміст інтелектуальних інтенцій радянських істориків з тематики етногенетичних процесів у східнослов’янському суспільстві давньоруської доби. Метою дослідження став комплексний аналіз всіх компонентів історіографічного процесу, які відображають генезис концепції про давньоруську народність в контексті розвитку історичної науки в СРСР. Для досягнення поставленої мети постала потреба в опрацюванні та вирішенні наступних наукових завдань:

0. насамперед, проведення відповідної евристичної роботи з виявлення та включення до наукового обігу матеріалів та документів, пов’язаних з історіографічним процесом становлення концепції;

0. простеження історіографічних витоків концепції;

0. з’ясування наукових та політико-ідеологічних передумов виникнення концепції;

0. виокремлення та історіографічний аналіз персонального внеску східнослов’янських дослідників, в тому числі й українських, у процес виникнення та формування концепції;

0. відображення наукового компоненту, що склав ідейну, теоретичну та фактологічну базу концепції раннього періоду її розвитку;

0. нарешті, виокремлення та з’ясування ролі політико-ідеологічних чинників, що вплинули на розвиток концепції.

Про історіософію та методологію. Історик (як й історіограф) певним чином причетний до створення образу історії, адже від нього залежить та чи інша реконструкція історичного процесу. Очевидно, що претензія на об’єктивне висвітлення історії є нонсенсом. Всю правду ніхто не знає і знати не може. А тому історик (як й історіограф) завжди є суб’єктивним. Суб’єктивність дослідника, насамперед випливає з його світоглядних уявлень про сенс історії, хід історичного процесу, тих чи інших особистих уподобань подій і персоналій¹¹. Суб’єктивність позиції історика визначається вже на рівні знайдених джерел, їх підбору та інтерпретації. Навіть ідентифікація джерел є справою досить суб’єктивною. Дослідник також залежить (хоча б підсвідомо) від поглядів попередників і сучасників. Його дослідницьку роботу суб’єктивізує інструментарій, предмет, хронологічні рамки, структура дослідження тощо. Висвітлення історії історичної науки належить до рефлексивних рівнів пізнання. Однією з форм цього рівня пізнання є внутрішня рефлексія, тобто, власна рефлексія дослідника. Вона, природно, носить суб’єктивний характер.

Отже, дослідник лише може намагатися бути об’єктивним. Інакше кажучи, він, виходячи з принципів науковості, мусить бути об’єктивістськи налаштованим. Тому й автор даного дослідження декларує лише обіцянку бути неупередженим і щиро спробувати по-об’єктивістськи відтворити всі складові, що допомагають цілісному розкриттю історіографічного процесу зародження та визрівання концепції давньоруської народності. Це відтворення не можливо було б здійснити без опори на факти, які, самі по собі, є об’єктивними предметами. Будь-яка ж їх інтерпретація є справою суб’єктивною. Втім, автор намагалася не стільки інтерпретувати факти, скільки їх викладати, що, деякою мірою, мусило посприяти в спробі досягнення недосяжного, а саме: об’єктивності в реконструкції історіографічного процесу.

Щодо методів, то в монографії у комбінаційному поєднанні використано подальші: один з провідних методів дослідження інтелектуальної історії – принцип ієрархізації епістемологічно і ціннісно значущих ідей; соціокультурний метод, згідно якому перипетії історіографічного процесу розглядаються в контексті змін відповідного йому в часі соціокультурного середовища; сцієнтистський метод, що передбачає усвідомлення внутрішньої логіки розвитку науки, механізмів виникнення та зміни історичних ідей і концепцій; проблемний метод, що вимагає проведення узагальнюючого аналізу на основі попереднього синтезу матеріалу; хронологічний метод для відтворення послідовності подій; порівняльно-історичний метод зіставлення ідей, думок, положень, які знайшли своє місце в працях східнослов’янських дослідників проблеми; методи дедукції та індукції; археографічні методи ідентифікації та датування історіографічних джерел.

Наголосимо, що у даній монографії не розглядаються аргументи pro et contra з приводу існування чи не існування давньоруської народності, оскільки, ця проблема не є об’єктом і предметом нашого дослідження. Взагалі, виходячи з принципів компетентності й професіоналізму наукового дослідження, вважаємо: висловлювати власне розуміння з цієї проблематики, що претендувало б на певний кваліфікований рівень, мають право лише фахівці, які поглиблено займаються історією давньоруської доби. Оскільки серед спеціалістів існує поляризація поглядів на проблему існування давньоруської народності, то автор не бере на себе відповідальність вирішувати зазначену проблему в історико-теоретичному аспекті. Зазначимо також, що хронологічні рамки монографії не охоплюють весь історіографічний процес розвитку концепції (-теорії) в радянській історичній науці. Увага зосереджена лише на етапі її генезису. Тому автор вважає науково не коректним висловлювати власне ставлення до теорії „давньоруської народності” в цілому за весь період її історіографічного існування в радянській історичній науці.

Окремо зауважимо і звертаємо увагу на те, що в російськомовних працях багатьох дослідників, які розглядаються на сторінках монографії, зустрічається вживання прикметника „русский” у значенні східнослов’янський, а не російський чи великоруський. Тому в репрезентованому дослідженні у всіх випадках без застереження цей прикметник перекладено, як „руський” (тобто – східнослов’янський).

Структура монографії, як випливає зі змісту, виглядає дещо громіздкою і мозаїчною. Це викликано необхідністю розкриття широкого кола різноманітних питань, які відображують поставлену мету і завдання. Автор зіштовхнулася в конструкційній площині з складним питанням комплексного поєднання принципів проблемності та послідовного викладу історіографічних подій і явищ, а також з узгодженням розгляду персонального внеску та колективних аспектів у розвиток історичної науки. Намагання ж все це поєднати в структурі роботи й обумовило її згадану громіздкість і мозаїчність. Чи це є недоліком роботи, чи її набутком – вирішувати небайдужому читачеві-критикові.

В основу даної монографії покладено кандидатське дисертаційне дослідження, захищене 28 січня 2005 р. на засіданні спеціалізованої вченої ради при Інституті історії України НАН України. З рукописом дисертації можна ознайомитися в бібліотеці названого Інституту. Наголошуємо, що дисертаційний варіант суттєво відрізняється від монографії, а тому, певною мірою, його можна розглядати як окрему роботу. Запропонований до вашої уваги монографічний варіант дослідження є значно розширеним і переробленим. Так, майже повністю перероблено вступну частину; повніше висвітлюється історіографія питання та джерельна база у першому розділі. Головне – коло питань, що розглядаються в монографії – збільшено. Це потребувало введення ще одного розділу. Загалом всі розділи розширено й збагачено за рахунок введення нових підрозділів та параграфів.

Автор свідома того, що в роботі деякі положення, сюжети потребують глибшої проробленості. Проте ніхто не застрахований від тих чи інших недоліків. Навіть такі визначні та авторитетні професіонали, як, скажімо, О. Пресняков і В. Мавродін, випускаючи свої наукові твори в світ, визнавали за ними „крупні недоліки”¹². В. Мавродін, викладаючи аргументи з приводу доцільності видання „Утворення давньоруської держави”, писав: „Пройде ще рік, два, три і я, звичайно, буду, треба гадати, еволюціонувати. Буде еволюціонувати і моя книжка, мої погляди. Коли ж зупинитися ?”¹³. Так, і в нашому випадку: через деякий час, ймовірно, з’явиться нова інформація, вийдуть нові студії (дотичні до досліджуваної тематики) тих чи інших фахівців, сама автор, за словами ленінградського історика, „еволюціонуватиме”. Очевидно, що цей процес є безкінечним. Викладена ж на сторінках монографії версія, яка базується на аналізі переважно вперше залучених джерел, може посприяти перегляду певних заскорузлих штампів чи кліше, які склалися в історіографії; і тим самим, спровокувати предметну дискусію з окресленого у виданні кола питань, яка протікатиме, щиро сподіваємося, суто в науковій площині.

З вдячністю буде сприйнята й конструктивна критика та побажання, що їх врахується при ймовірній другій редакції даного дослідження та написанні наступної книги з цієї тематики, де планується викласти особливості утвердження концепції /- теорії в радянській історичній науці впродовж другої половини 1940-х  – 1950-ті рр.

Видаючи в світ книгу, висловлюємо щиру й глибоку подяку наставникам, друзям, колегам, рідним, які своєю увагою та зацікавленістю підтримували бажання займатися зазначеною проблематикою. Окрема подяка висловлюється керівництву Інституту історії України НАН України (в чиїх стінах виконувалася репрезентована праця), при сприянні якого, стало можливим неодноразове опрацювання фондів провідних архівів міст Москви та Санкт-Петербургу.