Розділ V. Оформлення концепції давньоруської народності та початок її теоретичного обґрунтування

(1942 – 1945 рр.)¹²³¹

Війна з фашистською Німеччиною прискорила необхідність зміцнення основ нової ідеології загальнорадянського патріотизму на базі національно-патріотичних цінностей народів СРСР (передусім – російського) і інтернаціоналістсько-соціалістичних цінностей¹²³². В той же час нацистська теорія та практика спричинила актуалізацію ідей слов’янської єдності¹²³³, зокрема єдності та спільності історичної долі українців, росіян і білорусів. На розширеному засіданні Президії АН СРСР в кінці вересня – на початку жовтня 1941 р. були затверджені плани ВІФ АН СРСР із створення досліджень з історії слов’янських народів і їх боротьби за свободу і національну незалежність¹²³⁴. Першою лекцією створеного в 1941 р. Бюро наукової пропаганди АН СРСР стала лекція Б. Грекова „Роль і місце слов’ян в середньовічній історії”¹²³⁵. Масове пропагування ідей слов’янської єдності та спільності логічно призводило до певного відродження елементів ідеології панславізму¹²³⁶. В цьому відношенні неабияку роль відіграла діяльність Всеслав’янського комітету¹²³⁷. Одним з перших ініціаторів повного відновлення класичного варіанта панславізму виступив академік М. Державін, який разом з Е. Волковим подав 29 липня 1941 р. доповідну записку до Державного комітету оборони, в якій відтворив свої дореволюційні погляди з цього питання¹²³⁸. Панславістська ідеологія (у східнослов’янському варіанті свого застосування) ще більше сприяла відновленню парадигми про „великий руський народ” у складі білорусів, росіян і українців¹²³⁹. Парадигма „триєдності” тією чи іншою мірою проявилася в працях більшості радянських істориків, причетних до формування концепції давньоруської народності.

У працях радянських істориків воєнного періоду обов’язковим було згадувати про єдність походження білорусів, українців і росіян, про їх спільну державу – Київську Русь, про їх спільну боротьбу проти іноземних загарбників протягом усієї історії; акцентувати увагу на історичних фактах, що свідчили б про “братній союз” народів, проводячи при цьому паралелі на сучасність. Коли йшлося про боротьбу “руського народу” періоду Київської Русі проти спільних зовнішніх ворогів, то особливо підкреслювалося, що цей фактор був одним із найбільш важливих у справі згуртування східних слов’ян в єдине ціле, власне в народ або народність¹²⁴⁰.

Війна викликала нове пожвавлення етногенетичних досліджень в СРСР¹²⁴¹, адже знову стає актуальним протистояння нацистським расовим доктринам походження народів. Боротьба радянських істориків з фашистською фальсифікацією історії, за висловом головного речника істориків-марксистів Г. Панкратової, набула значення “священного обов’язку і зобов’язаності любої чесної і об’єктивної, прогресивної науки”¹²⁴². Однак на практиці такого роду дослідження призводили до далеко не об’єктивного висвітлення походження слов’янських і східнослов’янських народів. У етногенетичних дослідженнях радянських істориків підкреслювалося високий рівень розвитку і згуртованості давньослов’янських племен і народностей порівняно з давньогерманськими, причому у випадку з східними слов’янами це призводило до удревніння їх етнічної єдності. Міркування істориків-етногенетиків про консолідованість і, відповідно, високий культурний і соціально-економічний рівень східних слов’ян давнини призводило до висунення положень про наявність у них єдиного народу або ж народності. Цьому ж сприяла ідейна боротьба з „норманізмом”, адже, якщо „руські слов’яни”, які були на стадії переходу від родового ладу до феодального, самі створили свою державу, то вони це могли зробити лише при високому рівні етнічної згуртованості, тобто будучи або народом або народністю.

Для етногенетиків й надалі методологічним підґрунтям, на яке вони опираються, є теорія М. Марра. Наприкінці війни творчість цього вченого навіть ще більше звеличується. Так, наприклад, у грудні 1944 р. історик-славіст М. Тиханова виступила з доповіддю „Питання етногенезу слов’ян в працях М. Марра” на спільному засіданні ІІМК, Інституту мови і мислення, Інституту сходознавства та двох факультетів ЛДУ¹²⁴³.

З визволенням від німецько-фашистських загарбників територій Західної України та Західної Білорусії, а також Закарпаття знову поновлюється довоєнна пропагандистська кампанія „возз’єднання”, під час якої, як й тоді, так і у 1943 – 1945 рр. пропагується ідея „возз’єднання” українців і білорусів з росіянами. Вона припускала наявність у давнину єдиного етнічного східнослов’янського цілого. Але з іншого боку, ідея „возз’єднання” найбільш тісно була пов’язана з ідеєю „триєдиного руського народу”. Найбільшу роль у цій кампанії відіграють теж історики.

Всі ці фактори (різною мірою) вплинули на прискорення формування концепції про єдину етноспільноту східних слов’ян давньоруського періоду. Нарешті, під час війни була розроблена понятійно-термінологічна частина етногенетики, зокрема в етногенетичному таксономічному ряді були легалізовані проміжні між етнокатегоріями „плем’я” і ранньомодерна „народність” ланки: це – етнокатегорії „народ” і доранньомодерна „народність”. Названі терміни іноді вживалися синонімічно (Б. Греков) або ж вказані поняття розрізнялися (О. Удальцов). Ця таксономія була, насамперед, розроблена головою Комісії з етногенезу та етнографії при ВІФ АН СРСР О. Удальцовим. Він перший в теоретичній площині поставив питання про давньоруську народність (у нього – „загальноруська народність” або „давньоруський народ”). Втім, незалежно від теоретичних розробок етногенетики і незалежно від досліджень східнослов’янського етногенезу, першим на початку 1942 р. виклав основні риси концепції давньоруської народності (у науковця – „єдиний народ Київської Русі і феодальних князівств”) український медієвіст М. Петровський.

Під час війни розвинув свої погляди на „руський народ” Київської Русі академік Б. Греков. Для нього найбільш характерним було звеличення культури і державності давніх східних слов’ян у контексті спростування положень „норманізму”. Погляди ж В. Пічети на „руський народ” у цілому майже не відрізнялися від його довоєнних візій, але під кінець війни під впливом О. Удальцова він починає усвідомлювати „руський народ” Київської Русі згідно теоретичних розробок голови Комісії з етногенезу. В. Пічета, О. Удальцов, Б. Греков поділяли парадигму „триєдності”. Щоправда, у Б. Грекова вона не завжди чітко проявлялася.

Незалежно від усіх щойно названих вчених, продовжуючи свої довоєнні розробки з давньоруської проблематики в контексті походження давньоруської держави і етногенезу східних слов’ян, у 1945 р. в монографії „Утворення давньоруської держави” ленінградський історик В. Мавродін виклав розгорнуту концепцію про давньоруську народність. Вчений першим вказав на проблемний характер цієї наукової побудови та надав нову назву „руському народу” або „руській народності” Київської Русі. Назву, що згодом стала найменуванням вчення – „давньоруська народність”. Цією монографією слід закінчувати процес генезису концепції.