4.6 Колонізація Центральної та Південно - Східної України

До середини XVI ст. в цій частині українських земель не існували фільварки і панщини майже не було. У ці райони массами втікали із Схід­ної Галичини й Волині селяни - кріпаки й міщани. Тут продовжувало зро­стати козацтво. Селяни, міщани і козаки займалися землеробством, ско-тарством, бджільництвом, рибальством, мисливством, ремеслами і торгів­лею.

Після Люблінської унії починається широка роздача землі польським панам на Київщині, Брацлавщині, на Задніпров'ї, що славилися родючими чорноземами. В Україні з'являються величезні латифундії польських маг­натів: Замойськї володіли землями від Тернополя до Паволочі, Тарнавські

Уманщиною, Конецьпольські мали староства Барське, Плоскіровське, Чигиринське, Корсунське, Переяславське, Гадяцьке, Миргородське. Най­більше одержали Вишневенькі - Олександр та Михайло: в 1590 р. все По-сулля, що наприкінці XIX ст.. охоплювало Полтавську та частину Черні­гівської губернії.

Землі ці були слабо заселені і, щоб привабити селян в цих латифун­діях встановлено «слободи» пільгові роки, від 20 до 40, протягом яких во­ни не платили податків і не відбували панщину.

Переселенці з усіх частин України з неймовірною швидкістю стали залюднювати ті землі. Інженер Боплан, який служив у Конецпольських, писав що вони заснували тільки у степах басейну Південного Бугу май&е 170 міст і 740 сіл. У 1620 р. лише у володіннях князів Острозьких налічу­валося 80 міст та містечок і 2760 сіл. У маєтках ополяченого українського магната князя Яреми Вишневенького на Полтавщині було близько 40 тис. селянських та міщанських господарств і 423 млини. Про розмах колоніза­ції центральної та Південно - Східної України свідчить той факт, що на­селення цього краю за неповними даними з середини XVI ст. до 162 зросло в 15 - 20 разів.

Захоплюючи ці землі польська шляхта намагалася завести панщину й закріпачити місцеве населення.

Але відразу досягти цього їм не вдалося. Землі ці були порівняно мало залежні, на них сиділи досі вільні козаки й селяни - втікачі від крі­посного гніту, які не могли примиритися з тим, що повинні знову гнути спину на панів. Вони чинили опір спробам закріпачення, або переселялися далі на південь і схід у степи часто аж за дніпровські пороги, куди ще не досягла влада панів.

4.7 Культура України в XIV- XVI ст.

Татаро - монгольське нашестя загальмувало культурний розвиток українського народу. Істотно зменшилася його чисельність, послабилося почуття національної свідомості й прагнення до національної незалежнос­ті. Але вже з першими перемогами над поневолювачами у народі почав відновлюватися національний дух. Ідея визволення від чужоземного пану­вання стала однією з визначних чинників підвищення національний сві­домості населення українських земель. Толерантне ставлення уряду Вели­кого князівства Литовського до української мови, культури, релігії, запо­зичення кращих їхніх здобутків пробудили в народі почуття власної гід­ності та переконаність у можливості відродити становище й славу Київсь­кої Русі - України, але безумовно з врахуванням нової політичної ситуа­ції. Які ж причини крім вказаної вище гальмували розвиток культури в українських землях?

1. Падіння Візантійської імперії в XV ст., що позбавило христи­янську православну церкву зовнішньої підтримки.

2. Відсутність власної державності.

3. Зростаюча загроза ополячення й окатоличення після укладення

Люблінської (1569) і Берестейської (1596) уній:

Що давало поштовх в розвитку культури України?

1. Технічний та технологічний прогрес.

2. Виникнення та розвиток власного друкарства, що спонукало поширенню інформації та знань.

3. Поява на історичній арені козацтва, яке виступало могутнім за­хисником національної культури.

Поширення ідей гуманізму епохи Відродження, намагання представ­ників різних релігійних конфесій розширити свою соціальну базу зумови­ли якісні зміни в сфері освіти та науки.