4.5 Соціально - економічний розвиток українських земель

в XIV-XVI ст.

В цей період в Україні продовжувало розвиватися землеробство, ре­месла, торгівля, відроджувалися старі і будувалися нові міста. Якщо в XIV ст. переважали прості методи господарювання, то починаючи з XV ст. в Західний Європі збільшується попит на сільськогосподарську продукцію у великих розмірах. Торгівель ні шляхи після падіння Константинополя змі­нилися. Головним торговим центром стає місто Гданськ на Балтійському морі.

За цих умов, намагаючись своєчасно реагувати на потреби внутріш­нього і зовнішнього ринку, феодали перетворювали свої земельні воло­діння на фільварки - багатогалузеві господарчі комплекси, що базувалися на постійній щотижневій панщині залежних селян, були орієнтовані на товарно - грошові відносини, хоча і зберігали значні риси натурального господарства. Значні зрушення відбувалися у містах якщо в Київський Ру­сі нараховували близько 60 ремісничих спеціальностей, то в XV ст. в кінці XVI - поч. XVII ст. - 270. Найбільшого розвитку ремесло досягло східний Галичині і на Волині. На селі було поширене ткацтво, гончарст обробка дерева - виготовлення возів, саней, меблів, кравецьке ремесло кушнірство (обробка овечих шкур та хутра), гарбарство (виготовлення і ошов, юхти та інших шкіряних виробів), лимарство (обробка шкіри для осподарських потреб).

При маєтках і фільварках діяли промислові підприємства з перероб-сільськогосподарської продукції та корисних копалин - млини - водяні вітряні, ґуральні, броварні, рудні (виплавка заліза з болотної руди), по­їнні (для виробництва скла, мила, відбілюванні і фарбуванні тканини і т. .), селітряні варниці (для вироблення пороху), соляні жупи, воскобійні, и (скляні заводи) та інші.

Поступово з простого товарного виробництва виростала мануфакту­ра. До числа мануфактур в Україні належали ливарні, зокрема ті, що ви­робляли гармати і дзвони (у Львові, Черкасах, Білій Церкві, Острі), підп­риємства для карбування монет (у Львові) папірні (у Янові біля Львова 1552 р) та ін. Розвиток ремесла тягнув за собою зростання міст і містечок. Так в кінці XVI - поч. XVII ст. в Україні існувало близько 1000 міст біль­шість з яких мало відрізнялось від сіл. Найбільшими містами були Львів -Ц тас. чол., Київ - 13 тис. чол., Кам'янець - Подільський, Луцьк, Черні-нв, Ніжин, Полтава, Перемишль, Переяслав, та ін. За польсько - литовської доби в містах України поширилося Магдебурзьке право, яке виникло ще у ХІП ст. в німецькому місті Магдебурзі. За цим правом міста виводи­лись з під юрисдикції королівських чи князівських намісників і діставали право на самоврядування. На чолі міста ставав призначуваний урядом війт, який очолював магістрат. В окремих випадках він міг складатися з двох колегій - лави (суд у кримінальних справах) і ради (управлінський орган і суд у цивільних справах). Ці органи існували за рахунок податків з ремесла і торгівлі. У 1339 р. Болеслав Юрій П надав місту Сянок перше магдебурзьке право в Україні у 1356 таке право одержало м. Львів, 1374 -Кам'янець, 1432 р. - Луцьк, 1444 р. - Житомир, 1494 - 1497 - Київ,1518 -Ковель, 1541 - Брацлав, Вінниця, 1585 р. - Острог, 1589 - Біла Церква та ін. Магдебурзьке право сприяло розвитку промисловості та торгівлі, фор­муванню нових рис поведінки місцевого населення. Магдебурзькому пра­ву були притаманні демократизм, менша орієнтація на центральну владу, бажання будувати своє життя, на основі правових норм. Безумовно, були і негативні наслідки його впровадження. Передусім це те, що з органів міс­цевого самоврядування витісняли корінних жителів, а їх місце займали німці, поляки, євреї та вірмени.

За польсько-литовської доби відбулися помітні якісні зрушення, вилися нові явища в економічній сфері. Ці нові явища в економіці були сно пов'язані з соціальними процесами. В соціальній сфері активно фо­рмується станова організація суспільства на підставі юридично визнаних прав, привілеїв та обов'язків:

І. На самому вищому щаблі соціальної ієрархії була шляхта. На укра­їнських землях, що входили до Великого князівства Литовського було майже ЗО княжих родів литовської та давньоруської династії (Корецькі, Збаразькі, Острозькі, Вишневецькі). З-поміж інших вони вирізнялися ве­ликою земельноку власністю і знатністю походження. Другою ланкою в шляхетській ієрархії були пани. До них належали члени великокнязівської ради пани радні) та найзаможніші феодали, які йшли в походи окремо зі своїми загонами і прапорами. Князі і пани служили основою для форму­вання державного апарату. їх міг судити тільки Великий князь.

Третьою ланкою в ієрархії була дрібна шляхта - зем'яни. Свій родо­від вони вели від колишніх вихідців із селян та міщан, які за військову службу одержали статус шляхтича та земельно-володіння.

Остаточне соціальне розмежування й виділення шляхти в окремий стан відбулося після появи «Устави на волоки» (1557), яка віднесла до шляхти лише «бояр стародавніх», а решту витіснила на нижчі соціальні сходинки - до станів селянства і міщанства.

II. Особливе місце в українському суспільстві належало духовенству, яке становило окрему суспільну верству населення. Після Люблінської (1569) та Берестейської (1596) уній становище православного духовенства кардинально змінюється:

1) після падіння 1453р. Константинополя втрачається підтримка ззовні;

2) світська влада дедалі активніше втручається в церковні справи;

3) у православ'ї поглиблюється інтелектуальний та культурний застій;

4) посилюється наступ католицизму;

5) поява уніатської церкви поглиблює розкол українського суспільства. Ці зміни призвели до того, що православне духовенство втратило

свої позиції, а католицьке стало панівною ідеологічною силою, яка несла народу з одного боку європейську культуру та цивілізацію, а з іншого окатоличення, полонізацію українців.

ІІІ. В XIV - XV ст. в окрему верству населення виділився третій стан - міщани. Цей стан також був неоднорідний. На вершині міської пірамід знаходився - патриціат - найбагатші та найвпливовіпті купці та промисл вці. Середньою ланкою міщанства було бюргерство - цехові майстри, торговці середньої заможності. Нижчий щабель міського населення займали ремісники, дрібні торговці та селяни - плебс.

Характерною ознакою українських міст було те, що деякі з них, як зазначалося вище, володіли магдебурзьким правом, а населення об'єднувалося в цехи: зброярів, шевців, аптекарів, будівельників. Кожен цех мав свій статут, виборні органи управління. Перший цех шевців в українських землях виник у 1386 р. в Перемишлі.

IV. Четвертим станом соціальної піраміди було селянство. Залежно від форм феодальної експлуатації та характеру повинностей його поділя­ють на три групи.

До першої групи належали чиншові селяни або данники. Вони спла­чували феодалам натуральну і грошову ренту (чинш) і були особисто ві­льними та економічно незалежними.

Другу групу складали тяглі селяни, які вели господарство на земель­них ділянках, що належали феодалам. За користування земель вони відбу­вали панщину, будували мости, дороги.

До третьої групи належали службові селяни, які обслуговували двір феодала: ремісники, рибалки, бортники, конюхи. Крім виконання основної служби, вони також відбували панщину та сплачували податки. Для за­снування і розширення фільварків шляхтичам і магнатам потрібно було багато землі і робочих рук. Тому одночасно зі зростанням фільварків йшли два процеси: обезземелення селян і збільшення панщини, посилення і юридичне оформлення кріпацтва. В українських землях у складі Польщі цей процес відбувався трохи швидше. Польські сейми 1505 і 1520 рр за­боронили селянам покидати свій наділ без згоди пана та узаконили дво­денну панщину. Литовські статути (1529,1566) обмежили право власності селян на землю. «Устава на волоки» (1557) встановила дводенну панщину в Литві, значно обмежила права селян щодо зміни місця проживання. Во­на юридично закріпила належність селян феодалові. Остаточно юридичне оформлення кріпосного права в українських землях відбулося у 1573 («ар­тикули» польського короля Генріха Валуа) і за третім Литовським Стату­том (1588). За артикулами 1573 р. кожен пан дістав право за непокору по­карати селянина на свій розсуд на горло. За третім Литовським Статутом 1588 р. селяни уже не мали права самостійно виступати на суді і свідчити ні за панів, ні проти панів.

Відхід селянина від пана був обумовлений такими обмеженнями, що фактично і («похожий» - особисто вільний) селянин не міг змінити місце зживання, перетворюючись на кріпака. Якщо особисто вільний, «похо-•кий» селянин прожив 10 років у маєтку пана і захотів би відійти, то вія мусив заплатити 10 кіп грошей, що становило половину вартості селянсь­кого господарства із землею, а також повернути позику, одержану при по­селенні. Пан дістав право розшукувати селянина, що втік від нього протя­гом 20 років. Отже, селяни юридично остаточно закріпачувалися. їхні зе­млі і вони самі ставали власністю феодалів.