51. Зміна механізмів макроекономічного регулювання

У розвитку сучасної макроекономіки існують два фундаментальних процеси. Один процес має суто науковий характер та охоплює висування нових макроекономічних теорій і гіпотез. Другий процес спрямований на вирішення практичних проблем, що пов’язані з державним регулюванням економіки. Як вважає професор Гарвардського університету Г. Манків «…стосовно самої сфери макроекономіки, то її постійно повторюваною темою є взаємодія часом продуктивна, часом ні між вченими та інженерами». Такий підхід дозволяє у концентрованому вигляді виявити аналітичні особливості розвитку макроекономічних теорій, а з другого боку, оскільки розвиток будь-якої макроекономічної теорії виходить на проблеми практичного «інженерного» характеру, тобто на цілі, масштаби, методи, механізми державного регулювання економіки, то схожі або навпаки протилежні висновки можуть бути представлені у більш узагальненому вигляді.

Втручання держави у процес встановлення макроекономічної рівноваги може здійснюватися за допомогою інструментів фіскальної і монетарної політики, які впливають на рівень сукупних витрат. Сукупні витрати дають поштовх до росту зайнятості, випуску і доходів; з цих доходів знову фінансуються витрати економічних агентів, які знову повертаються у виді доходу до власників факторів виробництва і т. д. Якщо сукупні витрати, що визначають сукупний попит, знижуються то і сукупний обсяг виробництва і зайнятості падає, це знижує сукупні доходи, що визначають сукупний попит. Звідси виникає необхідність стабілізувати рівень сукупних витрат.

У кейнсіанській теорії фіскальна політика розглядається як найбільш ефективний спосіб макроекономічної стабілізації, тому що державні витрати впливають на величину сукупного попиту і мають сильний мультиплікативний вплив на споживчі витрати. Одночасно податки досить ефективно впливають на споживання й інвестиції. Монетарна політика розглядається як вторинна стосовно фіскальної, тому що у монетарної політики складний трансмісійний механізм: зміна грошової маси приводить до зміни ВВП через зміну інвестиційних витрат, що реагують на динаміку процентної ставки.

Глобалізація, що пов'язана з лібералізацією й усе більшою відкритістю економік значної кількості країн, змінила уявлення про механізми макроекономічного регулювання, спочатку розробленого під впливом кейнсіанської теорії. Таке макроекономічне регулювання було ефективним за умов мінімально відкритої економіки, фіксованих валютних курсів і жорстких обмежень міжнародного руху капіталу. П. Кругман відзначав, що «фіксуючи валютний курс, центральний банк відмовляється від здатності впливати на економіку за допомогою грошово-кредитної політики. Однак податково-бюджетна політика при цьому стає більш могутнім засобом впливати на випуск і зайнятість».

Скасування фіксованих валютних курсів, бюджетні обмеження, скорочення темпів зростання державних витрат, проведення податкових реформ із метою зменшення податкового тиску на економіку, скорочення державної заборгованості – усе це знизило можливості використання бюджетної політики як найважливішого інструмента макроекономічного регулювання.

Зріс вплив неокласичних макроекономічних теорій, зокрема монетаризму, теорії раціональних очікувань. Монетаристи вважають зміну грошової маси універсальним засобом стабілізації економіки. У неокласичній моделі раціональних очікувань ціни й заробітна плата швидко реагують на зміни ринкової кон'юнктури й тому економіка швидко стабілізується в обстановці довіри економічних агентів до політики уряду й Центрального банку.

Головна роль у макроекономічному регулюванні перейшла до грошово-кредитної політики та центрального банку. У якості цілей монетарної політики висуваються різні показники. Так монетаристи запропонували використовувати темп зростання грошей в обігу. Пізніше об’єктом таргетування стала відсоткова ставка, зараз це цінова стабільність і темп інфляції. Прихильники монетарної політики особливу увагу приділяють ступені незалежності центрального банку, яка дозволяє концентрувати дії центрального банку саме на досягненні головних цілей.

Але використання монетарних інструментів має обмеження, що пов'язані з глобалізацією і некерованим рухом спекулятивного капіталу: реакцією на зниження процентних ставок чи збільшення державних витрат понад доходами може стати відтік спекулятивного капіталу з наступним падінням обмінного курсу і підвищенням імпортних цін.

Сьогодні більшість макроекономістів визнають, що стосовно двох головних напрямів макроекономічного регулювання пріоритет повинен надаватися грошово-кредитному (монетарному) регулюванню. Це обумовлено, з одному боку, зміною зовнішніх умов, розвитком глобалізаційних процесів, посиленням відкритості економік більшості країн, а з іншого боку, бюджетними обмеженнями, що спрямовані на зниження бюджетних дефіцитів, проведення податкових реформ для зменшення податкового тиску на економіку, заходів по скороченню державного боргу. Бюджетні обмеження скорочують можливості застосування бюджетно-податкової політики як основного напряму макроекономічного регулювання.

Але якщо відносно провідної ролі грошово-кредитного регулювання розходжень серед макроекономістів майже не залишилося, то дискусії з приводу того, що ефективніше – політика, що заснована на жорстких правилах, нормах, законах, або політика, що проводиться в залежності від конкретних обставин, тільки посилюються. Прихильники першого підходу (наприклад, нобелівські лауреати 2004 р. Ф. Кюдланд і Е. Прескотт) бачать його переваги в тому, що жорсткі правила здатні виправити помилки в діяльності демократично обраних органів державної влади, які під тиском електорату схильні здійснювати державні видатки, що перевищують доходи і таким чином збільшувати державний борг й обмежувати можливості економічного зростання. Прихильники другого підходу, зокрема Г. Манків, вважають, що опора на жорсткі правила унеможливлює здатність економічної політики оперативно реагувати на порушення економічної стабільності.

Початок нового тисячоліття обернувся для багатьох країн економічної кризою, для боротьби з якою урядам провідних країн довелося використовувати усі напрями макроекономічного регулювання, як бюджетно-податкову так й грошово-кредитну політику.