28. Корпоративне право єс

Корпоративное право ЕС – совокупность правовых норм, содержащихся в учредительных договорах ЕС, актах вторичного права ЕС, принятых институтами ЕС в целях реализации основных свобод ЕС и регулирующих отдельные аспекты финансовоправовых, административноправовых, трудовых, гражданскоправовых и информационных отношений в организации, основанной на объединении лиц и капиталов.

Основным источником корпоративного права ЕС являются учредительные договоры ЕС. В соответствии с положениями данных документов всем гражданам ЕС гарантированы четыре основные свободы, необходимые для создания единого внутреннего рынка: свобода передвижения товаров, лиц, услуг и капиталов. В рамках свободы передвижения лиц рассматривают свободу передвижения рабочей силы (трудящихся) и свободу учреждения и экономической деятельности.

Основную роль в выработке и осуществлении политики ЕС в области корпоративного права играют политические институты: Совет Европейского Союза, Европейский парламент и Европейская комиссия. Первоначально для принятия директив в соответствии с § 2 ст. 44 ДЕС применялась консультативная процедура, которая в настоящее время заменена процедурой совместного принятия решения. Важно отметить, что для принятия директивы в области корпоративного права достаточно квалифицированного большинства в Совете (§ 3 ст. 47 ДЕС). Для принятия решения необходимо также получить заключение Экономического и Социального комитета. В структуре Европейской комиссии проблематика корпоративного права, бухгалтерской отчетности и аудита отнесена к ведению Генерального директората по вопросам внутреннего рынка. Суд Европейских сообществ неоднократно обращался в своих решениях к проблематике юридических лиц, хотя судебная практика по данному вопросу весьма фрагментарна.

29. Право єс у сфері інтелектуальної власності

Право інтелектуальної власності поширюється в країнах–членах ЄС, безпосередньо впливаючи на національні системи правової охорони. Про його позитивний вплив свідчить приклад наших сусідів – країн Східної Європи, які вже набули членство в ЄС (Польща, Чехія, Словаччина, країни Балтії, Угорщина) або є офіційними кандидатами (Болгарія, Румунія). Для цих держав орієнтація на право ЄС була важливим чинником розвитку національного законодавства, враховуючи той факт, що з багатьох аспектів право інтелектуальної власності ЄС випереджає відповідні норми на рівні регулювання Всесвітньої організації інтелектуальної власності, а в деяких випадках – і розвиток права інтелектуальної власності США. Стандарти охорони інтелектуальної власності Євросоюзу нині в Європі відіграють вирішальну роль і під час вдосконалення національних систем охорони, і під час оцінювання ефективності реалізації прав.

Право інтелектуальної власності ЄС формувалося довго, складно і досить важко4. Основна проблема полягала в тому, що це право є територіальним за своїм характером, тобто правова охорона об'єктів інтелектуальної власності, надана на території однієї держави, не діє на території інших держав. Крім того, в різних країнах є відмінності в рівнях охорони, особливості правозастосовчої практики.

Кожна держава прагне передусім забезпечити права національних правовласників, що загалом суперечить цілям і принципам створення єдиного ринку. Тому тривалий час регулювання суспільних відносин у сфері інтелектуальної власності залишалось у компетенції держав–членів ЄС, а співпраця у сфері інтелектуальної власності не входила до низки пріоритетних завдань Євросоюзу. Понад те, в єдиній статті Римського договору (Договір 1957 року, що заснував Європейське економічне співтовариство), яка присвячена інтелектуальній власності, остання виключається з принципу вільного руху товарів у співтоваристві5. Це положення не було переглянуто прийнятими в подальшому Єдиним європейським актом (1987 р.) і Маастрихтським договором про Євросоюз (1992 р.)