4. Поняття обов’язкової частки у спадщині.

Свобода заповіту була обмежена законом на користь так званих «необхідних спадкоємців». Такі спадкоємці, виходячи з їх тісних родинних зв’язків зі спадкодавцем, успадковували певну частину майна навіть проти волі спадкодавця. Спочатку необхідні спадкоємці (перш за все, повнорідні та єдинокровні брати та сестри) мали отримати свою portio (з лат. – порція), яка не могла бути меншою ніж ¼ законної частки у «чистому вигляді», тобто без боргових зобов’язань спадкодавця. Ця частка називалася обов’язковою часткою спадщини.

У Новелах Юстиніана правила щодо обов’язкової частки у спадщині були визначені наступним чином. По-перше, зазначені підстави, за яких заповідач міг позбавити необхідних спадкоємців права на спадщину, зокрема, створення загрози для життя заповідача, тяжка образа заповідача, відмова викупити спадкодавця з полону, укладення дочкою, яка не досягла 25 років, шлюбу проти волі батьків тощо. По-друге, особами, які мали право на обов’язкову частку в спадщині, визнавалися низхідні та висхідні родичі заповідача (безумовно). Єдинокровні брати та сестри спадкодавця мали право на обов’язкову частку лише у разі, якщо спадкоємцем у заповіті призначено особу, яка є опороченою. Спочатку розмір обов’язкової частки визначався як ¼ тієї частки, яку отримала б ця особа при спадкуванні за законом. У праві Юстиніана розмір обов’язкової частки визначався диференційовано. Якщо б при спадкуванні за законом особа отримала не менше ¼ спадщини, то розмір її обов’язкової частки був 1/3 від цієї законної частки. Якщо ж особа при спадкуванні за законом отримала б менше ¼ , то обов’язкова частка дорівнювалася ½ від того, що вона отримала б за законом.

5. Прийняття спадщини.

З моменту відкриття спадщини і до моменту її прийняття спадщина називалася «лежачою». Речі, що входили до складу спадщини були нічиїми. Однак, ніхто не міг заволодіти ними шляхом захвату, тому що для них був встановлений особливий режим та був потенційний їх наступник. В епоху принципату заволодіння «лежачою» спадщиною вважалося злочином.

Право на спадкування стає правовою вимогою (набутим правом) тільки з моменту відкриття спадщини та закликання спадкоємця до спадкування. Відкриття спадщини – це юридичний факт, на підставі якого у спадкоємця виникає можливість прийняти спадщину. Закликання до спадкування – це умова, необхідна для реалізації спадкоємцем права на прийняття спадщини.

Прийняття спадщини – це дія спадкоємця, що свідчить про його бажання стати наступником спадкодавця.

Якщо особа, на користь якої відкрилася спадщина, помирає до її прийняття, спадщина стає як би вакантною. Порядок прийняття спадщини у цьому випадку був різним у певні періоди римської держави. У найдавніші часи вакантна частка розподілялася між іншими спадкоємцями. У післякласичний період визначено виключення із цього правила, а саме – якщо спадкоємець, який не встиг прийняти спадщину, помирає до досягнення ним річного віку, то право прийняти спадщину переходить до батька немовля (transmissio ex capit infantiae – спадкова трансмісія). При Феодосії ІІ спадкові права особи, яка призначена спадкоємцем у заповіті, переходили до її висхідних спадкоємців, а якщо вона померла до того, як було відкрито заповіт, то й до низхідних спадкоємців. Для таких спадкоємців закликання перетворюється у набуття спадщини. В юстиніанівський період було встановлено загальне правило про спадкову трансмісію. Якщо спадкоємець за законом або за заповітом помер, не встигнувши прийняти спадщину, то право на прийняття цієї спадщини переходить до його спадкоємців. Вони могли реалізувати це право протягом одного року з моменту, коли вони дізналися про відкриття спадщини на користь померлого спадкоємця.

Необхідні спадкоємці за законом і за заповітом не здійснювали якого-небудь спеціального акту для прийняття спадщини. Це було пасивним прийняттям спадщини. Інші спадкоємці приймали спадщину шляхом урочистої заяви про прийняття (cretio) або шляхом такої поведінки, що свідчила про намір спадкоємця прийняти спадщину (pro herede). У другому випадку прийняття спадщини могло здійснюватися шляхом певних дій, що засвідчували рішення прийняти спадщину. Такими діями могли бути, зокрема, виплата кредиторам спадкодавця боргів. Наприкінці класичної епохи форма прийняття спадщини шляхом урочистої заяви виходить з використання та в 407 р. відміняється.