3. Види спадкування.

Вже Закони ХІІ таблиць визначають два види спадкування: 1) за заповітом (ex testamento); 2) за законом (ab intestate). Ці два види спадкування протиставлялися один одному навіть термінологічно, тому що буквально це перекладається як спадкування «за заповітом» і «від того, хто не залишив заповіту». Головна різниця цих видів спадкування полягала в тому, що у заповіті спадкодавець призначав спадкоємців за власною волею, а у разі відсутності заповіту спадкоємців визначав закон.

У римському праві існувало правило щодо неможливості одночасно спадкування й за законом, й за заповітом після смерті однієї особи.

Спадкування за заповітом.

З найдавніших часів римське право визнавало за суб’єктом можливість визначати долю його майна на випадок смерті за допомогою спеціального акта – заповіту (testamentum). За своєю юридичною сутністю заповіт завжди був одностороннім правочином. Це означає, що на момент складання заповіту юридичне значення мала лише воля спадкодавця, а воля спадкоємців не враховувалася.

Заповіт (testamentum) – це одностороннє, формальне цивільно-правове розпорядження особи на випадок своєї смерті.

Зміст заповіту. У заповіті спадкодавець призначав спадкоємців, а також встановлював інші розпорядження: легати (заповідальні відкази), манумісії (звільнення рабів і визначення їх як спадкоємців), призначення опікунів (для вдови чи дітей), фідеїкоміси тощо. Обов’язковим для дійсності заповіту було призначення в ньому спадкоємця (спадкоємців). Призначення в заповіті спадкоємців здійснювалося шляхом назви їх імені.

Заповіт могла скласти лише особа, яка мала активну заповідальну правоздатність (testamenti factio activa), тобто здатність складати заповіт. Активну заповідальну правоздатність мали особи з повною цивільною правоздатністю. Спадкоємцем за заповітом могла бути особа з пасивною заповідальної правоздатністю (testamenti factio passiva), тобто особа здатна бути призначеною спадкоємцем.

Форма заповіту. У найдавніші часі існувало дві форми заповіту, які мали спільні риси, а саме – здійснювалися урочисто та прилюдно. У першому випадку заповіт проголошувався урочисто шляхом звернення до народних зборів (перед куріатними комісіями), які збиралися для цього двічі на рік. Другий випадок – це урочисте призначення спадкоємців перед військом. У зв’язку з тим, що заповіт укладався публічно його зміст не був таємницею.

У передкласичну та класичну епоху з’явилася нова форма заповіту, яка дозволяла укласти його терміново, не чекаючи народних зборів або зборів війська. Суть цієї форми полягала в тому, що спадкодавець здійснював манціпацію майна своїй довіреній особі, яка повинна була у майбутньому (після смерті спадкодавця) передати його спадкоємцям. Манціпація здійснювалася у присутності п’яти свідків та вагаря. Фактично при цій формі заповіту визначався замісник спадкодавця, якій мав здійснити волю спадкодавця. Згодом ця форма заповіту стала включати дві стадії: 1) визначення замісника та 2) передання заміснику табличок з текстом заповіту.

У післякласичний період спрощується порядок укладення заповіту. Поряд з усною з’являється письмова форма заповіту.

В юстиніанівський період здійснено систематизацію заповідальних форм. По-перше, заповіти поділяються на приватні та публічні. Публічні заповіти складалися за участю органу державної влади шляхом 1) занесення розпорядження заповідача в протокол суду чи муніципального магістрату або 2) передачі в імператорську канцелярію на зберігання письмового заповіту. Приватні заповіти здійснювалися в усній та письмовій формі. Усна форма вчинялась шляхом заяви спадкодавця у присутності семі свідків. Серед письмових форм виділяють холограф – заповіт, якій повністю написаний рукою заповідача та підписаний ним, та аллограф – заповіт, що продиктований заповідачем і тільки підписаний ним. Письмова форма заповіту також здійснювалася у присутності семі свідків.

Спадкування за законом (successio legitima).

Спадкування за законом мало місце, якщо спадкодавець не залишив заповіту, або заповіт визнаний недійсним, або спадкоємець за заповітом з якихось причин не вступив у спадщину. Якщо домовладика не залишав заповіту, то спадкування відкривалося на користь агнатів, а у разі їх відсутності – на користь сородичів. Серед агнатів пріоритетом при спадкуванні користувався той, хто був ближчим до предків. Спершу це був член сім’ї того ж покоління, що й спадкодавець (брат), а згодом – той, хто був ближчим до спадкодавця (син). Якщо найближчий до спадкодавця за ступенем агнатського споріднення член сім’ї був відсутній, то його місце займав більш віддалений агнат (наприклад, замість сина – внук спадкодавця). Такий порядок спадкування називається спадкування за правом представлення. При цьому даному агнату належить лише та частка у спадщині, яку б успадковувала особа, що мала попереднє місце за ступенем споріднення до домовладики. Отже, внук успадковував частку, що належала його батькові.

В період правління Юстиніана встановлюється спадкування за законом на підставі когнатського споріднення. При цьому всі спадкоємці поділяються на чотири класи (черги). Перший клас – це діти (у разі відсутності дітей - їх низхідні). До другого класу належали батьки (у разі їх відсутності - їх висхідні) та рідні брати та сестри (у разі їх відсутності - їх діти). Третій клас включав звідних братів та сестер (у разі їх відсутності – їх діти). Четвертий клас складався із інших кровних родичів по боковій ліній у порядку ступеня їх споріднення. У четвертому класі спадкування за правом представлення не допускалося. Не зважаючи на те, що в Новелах прямо не визначено спадкоємців п’ятого класу, однак зазначено, що у разі відсутності спадкоємців чотирьох класів до спадкування заклякається той з подружжя, який є живим. Між спадкоємцями одного класу спадщина поділялася порівну.