16.Шляхи і резерви підвищення продуктивності праці

Підвищення продуктивності праці означає економію затрат праці на виготовлення одиниці продукції. Між приростом продуктивності праці і економією трудових затрат існує залежність. ∆В=∆ЗП/100-∆ЗП*100%; ∆ЗП=∆В/100-∆В *100%.

Підприємства самостійно планують продуктивність праці, визначають її рівень забезпеченості при цьому випередження росту продуктивності праці у порівнянні з ростом середньої ЗП і ростом фондоозброєності праці.

Рівень продуктивності праці визначається факторами: матеріально-технічні; організаційні; економічні; соціальні; природні.

Фактори – це умови, за яких можливе підвищення продуктивності праці.

Матеріально-технічні: склад і технічний рівень знарядь праці; якість і види предметів праці; ступінь механізації і автоматизації виробництва; рівень прогресування технологій.

Організаційні: ступінь ритмічності виробництва; удосконалення управління виробництвом; організація робочих місць; створення безпечних умов виробництва.

Економічні: матеріальна зацікавленість колективу і кожного працівника у підвищенні ефективності виробництва; створення фінансових і економічних стимулів росту продуктивності праці.

Соціальні: рівень кваліфікації праці; умови праці.

Природні: стан навколишнього середовища; якість природних, земельних та водних ресурсів.

В економічній літературі розрізняють два шляхи підвищення продуктивності праці:

Екстенсивний – здійснюється тільки за рахунок зниження трудомісткості виробництва продукції, при незмінному або навіть і меншому обсягу продуктивності.

Інтенсивний - супроводжується збільшенням виробництва продукції при цьому витрати праці можуть скорочуватись, залишать незмінними або навіть зростати однак меншими темпами ніж виробництво продукції.

Підприємство виходячи з фактичної підвищеності продуктивності праці випускає відповідні резерви – це не використані можливо, які поділяються на поточні і перспективні.

Поточні – не потребують перебудови, організації та технологічного виробництва і можуть бути використані негайно.

Перспективні – пов’язані з НТП і вимагають значних фінансових втрат.

17.Поняття про інвестиції.Видовий склад інвестицій

Значну частину у складі ресурсів підприємства становлять інвестиційні ресурси. Їх формування і використання регулюється законом України про інвестиційну діяльність.

До складу інвестицій належать: цільові банківські вклади, паї, акції та інші цінні папери; рухоме та нерухоме майно; сукупність технічних, технологічних, комерційних та інших знань оформлені у вигляді технологічної документації, але не ноу-хау; права користування землею, водою, будинки, споруди, обладнання, а також інші майнові права; інші цінності.

Юридичні та фізичні особи, які здійснюють вклад капіталу називаються інвесторами.

Інвестиційна діяльність – це сукупність практичних дій інвесторів та учасників, щодо здійснення інвестицій з метою одержання прибутку.

Основною метою інвестиційної діяльності є: досягнення високих темпів економічного розвитку підприємства; максимізація доходів від інвестиційної діяльності; мінімізація інвестиційних ризиків; забезпечення фінансової стійкості та платоспроможності підприємства.

Інвестиційні класифікаційні ознаки: об’єкт інвестування; х-ер інвестування; період інвестування; форма власності на інвестиційні ресурси.

Сутнісна х-ка деяких видів інвестицій: фінансові інвестиції - це вкладення коштів чи інших активів у цінні папери суб’єктів господарської діяльності з метою отримання прибутку або досягнення соціального ефекту. Реальні інвестиції - це вкладання коштів в реальний (основний та оборотний) капітал, спрямоване на приріст виробничих фондів та матеріально-технічних запасів.

До матеріальних належать: будинки, споруди, обладнання, передавальні пристрої, транспортні засоби, тобто об’єкти основних фондів.

Нематеріальні активи – це техніка, технології, патенти, ліцензії та ноу-хау підприємства.

Реальні інвестиції спрямовані у виробництво, тому їх називають виробничими інвестиціями або просто капітальні вкладення.

Прямі інвестиції — це вкладення капіталу з метою набуття довгострокового економічного інтересу та отримання підприємницького прибутку (доходу), що забезпечує контроль інвестора над об’єктом інвестування.

Непрямі інвестиції – це опосередкована участь у виборі об’єкта інвестування і вкладання коштів іншими способами.

Приватні інвестиції – це вкладання коштів які роблять громадяни та приватні підприємства.

Державні інвестиції – це вкладання капіталу яке провадять центральні та місцеві органи влади й управління бюджетних, позабюджетних фондів і позичених коштів.

Іноземні інвестиції – це вкладання капіталу іноземних громадян, юридичних осіб і держав.

Спільні інвестиції – це вкладання юридичних осіб та громадян країни та іноземних держав