50. Державна економічна політика 20-х рр. XX ст. Та її наслідки

Хоча більшість економістів і вважали, що в 20-х роках ХХ ст. настала епоха „вічного” процвітання, поза увагою залишилося те, що поряд з прискореним розвитком нових галузей у ряді старих – вугільній, текстильній, суднобудуванні, сільському господарстві – спостерігався справжній застій. Не зверталася також увага на відносну вузькість внутрішнього ринку та недостатньо інвестиційну активність населення, яка була обумовлена вкрай нерівномірним розподілом доходів.

Світова економічна криза 1929-1933 рр., відома в історії як „Велика депресія”, охопила майже всі країни світу та відкинула їх економіку на кілька десятиріч назад, іноді до рівня межі XIX – XX ст., хоча вплив її на окремі країни був різним. Найбільше постраждали від кризи Сполучені Штати, але й в інших країнах вона мала надзвичайно жорстокий та нищівний характер.

Важливим аспектом є розкриття причин та наслідків світової економічної кризи 1929 – 1933 рр. в провідних країнах світу та шляхів їїподолання у різних країнах ( „Новий курс” Рузвельта в США, економічна політика нацизму в Німе чинні та їх варіації в інших країнах).

Про те, що стало причиною кризи, суперечки в економічній літературі ведуться й досі. Зовні нею стало перевиробництво, або, як говорять деякі вчені, - „перегрів” економіки, викликаний тим, що швидкі темпи зростання, притаманні світовій економіці в попередні роки, створювали численні диспропорції, які повинні бути ліквідовані. Але на питання, чому криза була такою глибокою, попереднє пояснення відповіді не дає. Можливо цю відповідь слід шукати у тому, що до кінця 20-х років економічна система країн Заходу досягала такої складності, за якої механізм „незримої руки”, тобто ринкової саморегуляції перестає діяти на повну силу і його стає недостатньо для стійкого економічного та соціального розвитку і необхідним стає втручання держави; відсутність такого втручання веде до поглиблення кризи та непередбачених соціальних наслідків.

Боротьба з кризою, пошуки нових методів та форм протидії їй визначали генеральну лінію політики урядів всіх країн. Спочатку антикризова політика базувалася на вже відомих методах. Але досить швидко стало очевидним, що доктрина „невтручання” держави в економічне життя, заснована на концепції ринкового саморегулювання, не приносить бажаних результатів.

З початком 30-х років головним напрямком економічної політики стає посилення державного втручання в економічне життя в поєднанні з посиленням регулювання соціальних відносин. Проте в різних країнах державне регулювання визначалося особливостями економічного розвитку, рівнем та специфікою соціально-економічних та політичних відносин.

51.соціально-політичне і культурне життя в україні в 20 х рр. хх ст..українізація , її зміст та наслідки УКРАЇНІЗАЦІЯ — тимчасова політика ВКП(б), здійснювана в Україні у 1920 — поч. 30-х роках. Український різновид політики коренізації. Політика коренізації проголошена у квітні 1923 на 12 з'їзді РКП(б) з метою укорінення (звідси і назва політичного курсу — коренізація) компартійно-радянських структур влади у національних республіках. Її суть полягала в тому , щоб управлінські структури оволодівали мовами і культурами місцевого населення, а також поповнювалися за рахунок його представників. Це мало забезпечити московському центру контроль над периферією не тільки силовими, а й адміністративно-політичними засобами.1920-і роки були часом небаченого розвитку, відкриттів і сподівань в українській літературі. Багато істориків називають цей період культурною революцією або часом національного відродження України. Вперше українська культура могла розраховувати підтримки з боку держави, оскільки такий важливий заклад, як Наркомат освіти (НКО) очолювали в цей час українські патріоти Гринько, Шумовський та Скрипник. Однак, головним поштовхом до відродження були наслідки Української національної революції. В 1923 р. на XII з'їзді партії було покладено початок політиці кооперації. Приймається рішення добитися, щоб у партію та державний апарат ішли не росіяни, щоб службовці вивчали i користувалися місцевими мовами, щоб держава підтримувала культурний i національний розвиток наших народів. Український різновид цієї політики називався українізацією . Компанія українізації охопила всі галузі життя Радянської України. Найбільший вплив вона справила на освіту. На відміну від царського режиму радянська влада приділяла велику увагу розвитку шкільництва. Найбільш вражаючих ycпixiв було досягнуто в ліквідації неписьменності. Під час революції письменними були близько 40% міського населення, через 10 років - уже 70%. На селі протягом цього періоду письменність зросла з 15 до понад 50%. Масова освітня компанія велася українською мовою. Рушійною силою українізації системи освіти став НКО на чолі з М. Скрипником, який його очолював з 1927 по 1933 р. Він домігся того , що в кульмінаційному для українізації 1929 р. понад 80% загальноосвітніх шкіл i 30% вищих учбових — закладів вели навчання виключно українською мовою. 97% українських дітей навчалися рідною мовою. Успіх цих заходів був тим більш вагомим, якщо врахувати труднощі, які стояли на їхньому шляху, особливо нестачу кваліфікованих учителів. Програма українізації включала 100 тис. учителів, а їх було лише 45 тис. Ця нагальна потреба штовхнула Скрипника на те , щоб спробувати запросити кілька тисяч учителів з Галичині. Однак Москва дозвіл на це не дала, можливо то¬му, що радянське керівництво лякала висока національна свідомість галичан. Не вистачало також багатьох підручників. Інша проблема, що особливо гостро відчувалась у вищих навчальних закладах, полягала в то¬му, що росіяни (а вони становили більшість викладачів вузів) часто відмовлялися користуватися «селянською» мовою. Однак, навіть i у вузах українські студенти стали переважати. Швидка українізація освіти сприяла зростанню настроїв національного оптимізму. 52.утвореняя союзу рср, наслідки входження урср до його складу Наприкінці 1917 - на початку 1918 р. Російська імперія розпалася на 13 держав, у тому числі на шість радянських і дві народні республіки, При утворенні національних радянських республік, зокрема й УСРР, наголошувалося не на їх самостійності, а на тісному зв'язку з Російською Федерацією. Між радянськими республіками налагодилися тісні економічні зв'язки, вони мали однакову політичну структуру, в якій провідну роль відігравала одна більшовицька партія. Формально ж національні республіки вважалися незалежними.

З 1922 р. почався новий етап об'єднавчого руху в радянських республіках, коли треба було визначитися з вибором одного з принципів об'єднання: автономізації, конфедерації чи федерації. Група керівних діячів РКП(б) на чолі з Й. Сталіним абсолютизували проголошені раніше принципи широкої обласної автономії з урахуванням національних особливостей. Разом з тим резолюція з національного питання X з'їзду РКП(б) підкреслювала доцільність і гнучкість запровадження різних форм об'єднання радянських народів: договірних взаємовідносин незалежних республік, принципу автономії та проміжних ланок між ними. З жовтня по грудень 1922р. відбувалося обговорення та затвердження нового проекту в республіках. VII Всеукраїнський зїзд Рад, що відкрився у Харкові 10 грудня 1922р., на доповідь М.Фрунзе підтримав ідею утворення Союзу РСР . 30 грудня 1922 р. 1 Всесоюзний з'їзд Рад СРСР в основному затвердив Декларацію про утворення СРСР і Союзний договір. Остаточні тексти цих документів з урахуванням зауважень і пропозицій союзних республік у січні 1924 р. ухвалив II зїзд Рад СРСР. У травні 1925 р. IX Всеукраїнський з'їзд Рад затвердив новий текст Конституції УСРР, де юридичне закріплювалося входження України до складу СРСР, визначалися компетенція і функції республіканських органів влади і управління. Отже, виходячи з конкретних обставин, Україна добровільно вступила до Союзу .

Значну роль у зміцненні та посиленні об'єднавчої тенденції відігравало те, що всі республіки мали однакову політичну структуру, яка характеризувалася монопартійністю. Реальна влада на місцях належала єдиній, жорстко централізованій більшовицькій партії, керованій московським ЦК. Втрата Україною незалежності відбувалася протягом тривалого періоду, поступово, у процесі входження УСРР до складу Союзу РСР , який умовно можна поділити на кілька етапів. I етап (червень 1919 — грудень 1920 р.) — утворення «воєнно-політичного союзу » радянських республік, збереження за Україною формального статусу незалежної держави. У червні 1919 р. ВЦВК прийняв постанову «Про воєнний союз радянських республік Росії, України, Латвії, Литви і Білорусії». Об'єднання створювалося лише «на час соціалістичної оборонної війни», але, по суті, стало першим реальним кроком до відновлення унітарної держави. Безпосереднім наслідком цього рішення стало об'єднання найголовніших наркоматів Російської Федерації та інших республік, за якими залишався статус незалежних держав. Оскільки централізація наркоматів не була конституційно оформленою, утворився тільки воєнно-політичний союз незалежних держав, що став уособленням фактичного (але не юридичного) утворення єдиної держави.

II етап (грудень 1920 — грудень 1922 р.) — формування договірної федерації, посилення підпорядкування України, обмеження її суверенітету. 28 грудня 1920 р. представники Росії Ленін і Чичерін та представник України Раковський підписали угоду про воєнний і господарський союз між двома державами. На території України та Білорусії управління залізницями і зв'язком перейшло в підпорядкування загальнофедеральних органів. З ініціативи української делегації на IV сесії ВЦВК у жовтні 1922 р. Земельний, Громадянський та інші кодекси РСФРР поширено було на всі радянські республіки.

III етап (грудень 1922 — травень 1925 р.) — утворення СРСР, втрата Україною незалежності. 30 грудня 1922 р. І з'їзд Рад СРСР затвердив декларацію про утворення Союзу РСР і союзний договір. Союз складався з чотирьох республік — РСФРР, УСРР, БСРР, ЗСФРР (Азербайджан, Вірменія, Грузія).