32. Останні гетьмани України: д.Апостол ( 1727-1734 рр.) та к.Розумовський (1750-1764 рр.).

Гетьманування Данила Апостола (1727 - 1734). Після смерті Петра І (1725), ліквідації першої Малоросійської колегії (1727) в Україні відбулися вибори гетьмана (царський уряд сподівався на допомогу українців у новій російсько-турецькій війні, що насувалася). Геть­маном став 78-річний миргородський полковник Данило Апостол, який діяв на підставі «Рішительних пунктів» 1728 p.: 1) обрання українського гетьмана має відбуватися за згодою царя; 2) перетворення Генерального суду на установу з шести осіб (трьох укра­їнців, трьох росіян); 3) призначення генеральної старшини і полковників царським ука­зом; 4) підпорядкування гетьмана у військових справах генерал-фельдмаршалу Голіцину; 5) позбавлення гетьмана права вести приватне закордонне листування. У 1733 р. гетьман одержав офіційний дозвіл царя на заснування Нової Січі (будувати її почали вже після смерті гетьмана в 1734 p.). Наслідки гетьманування Д. Апостола: поновлення 1727 р. гетьманства в Україні на деякий час послабило наступ царату на Українську державу, хоча автономія й була відновлена, не в повному обсязі.

Офіційне відновлення гетьманства: 1750 р. Кирило Розумовський отримав гетьманські клейноди. Гетьман намагався розшири­ти автономні права Гетьманщини. Самостійні дії гетьмана суперечили планам імперського

(уряду. У 1754 р. з'явилася низка указів, що обмежували гетьманську владу. 60-ті роки XVIII ст. - період найрішучіших заходів К. Розу мавського: 1) реформа судочинства; 2) спроба запровадити спадкове гетьманство родини Розумовських; 3) реформа армії; 4) плани щодо відкриття університетів в Україні: перший - оновлена на європейський кшталт Києво-Могилянська академія; другий - у Батурині.

Остаточна ліквідація гетьманства. Причини ліквідації гетьманства російським уря­дом: існування Гетьманщини в Україні ставало все більш несумісним з централізатор­ською політикою державного управління та самодержавною владою російського царату. Подальший розвиток української автономії був неможливий.

1764 р. - українське гетьманство було ліквідовано: Кирило Розумовський під тиском І Катерини II (стала російською імператрицею 1762 р.) змушений був скласти гетьманські f повноваження.

33. Народні рухи на правобережній та Лівобережній Україні 17-18 ст та їх соціальна спрямованість(гайдамаччина, коліївщина)

Гайдáмаки — (від тур. haydamak - розбійник) — народні повстанці на Правобережній Україні, що залишалася до кінця 18 століття під владою Речі Посполитої. Гайдамацький рух - це національно-визвольний рух прoти польського гніту на правобережній Україні на прикінці 18-го на початку 19-го ст, який поширився на Київщині, Брацлавщині і Волині.

Відчуженість широких мас від освічених верхів з особливою гостротою виявлялася під час гайдамаччини соціального руху на Правобережжі у 18 ст. Народні маси, в свідомості яких ще жили традиції козацької волі, не бажаючих підставляти шию під ярмо нової панщини, а до панів залічували не тільки польських магнатів та орендарів і факторів-євреїв, а й уніатське духовенство. Гайдамацький рух об'єднав незаможних селян-втікачів, найманих робітників з гуралень, млинів, фільварків, міщан, дрібну шляхту й нижче духовенство, але підтримували його найширші верстви населення!

Ці гайдамацькі рухи розпочалися у перші десятиріччя й тривали аж до кінця 1760-х років, зрештою вилившись у грандіозне повстання, що відоме в історії під назвою Коліївщина. Найголовнішим гайдамацьким лідером був Максим Залізняк.

Колії́вщина — селянсько-козацьке повстання на Правобережній Україні у 1768 році проти кріпосницького, релігійного та національного гніту шляхетської Польщі.

Очолив це повстання виходець із запорозької бідноти Максим Залізняк, а його найближчим сподвижником став Іван Ґонта.

Коліївщина стала найвищим етапом гайдамацького руху. Супроводжувалося масової різаниною єврейського і польського населення на Поділлі та Волині^[1]. Повстання було придушене російськими військами (спільно з поляками), а гайдамацькі ватажки — страчені або заслані на Далекий Схід.