2. Теоретичні питання

1. Сутність, значення і структура фінансового ринку. Передумови виникнення фінансових ринків в Україні.

Фінансовий ринок - це система економічних та правових відносин, пов'язаних з купівлею-продажем або випуском та обігом фінансових активів.

Іншими словами, фінансовий ринок - це грошові відносини, що склалися в процесі купівлі-продажу фінансових активів під впливом попиту і пропозиції на позичковий капітал, рух якого втілюється в цінних паперах.

Фінансові ринки виконують багато важливих функцій:

1) забезпечують таку взаємодію продавців і покупців фінансових активів, в результаті якої встановлюються ціни на фінансові активи, що зрівноважують попит і пропозицію на них (при цьому на ефективно діючому фінансовому ринку формується рівноважна ціна на фінансовий актив, яка задовольняє і інвесторів, і емітентів, і фінансових посередників);

2) фінансові ринки запроваджують механізм викупу в інвесторів належних їм фінансових активів і тим самим підвищують ліквідність цих самих активів (чим ефективніше функціонує фінансовий ринок, тим вищу ліквідність він забезпечує фінансовим активам, що перебувають в обігу на ньому, оскільки будь-який інвестор може швидко і практично без втрат у будь-який момент часу перетворити фінансові активи на готівку);

3) фінансові ринки сприяють знаходженню для кожного з кредиторів контрагента угоди, а також істотно зменшують витрати на проведення операцій та інформаційне забезпечення (фінансові посередники, здійснюючи великі обсяги операцій з інвестування та залучення коштів, зменшують для учасників ринку витрати і відповідні ризики від проведення операцій з фінансовими активами).

На фінансовому ринку постійно відбуваються процеси акумуляції, розподілу та перерозподілу вільних фінансових ресурсів серед галузей економіки. Передачі фінансових ресурсів від одних суб'єктів ринку до інших відбуваються через різні фінансові інструменти, які для інвесторів є фінансовими активами, а для тих, хто потребує інвестицій і виступає емітентом фінансових активів, є зобов'язаннями.

Структуру фінансового ринку можна подати в такий спосіб:

Ф ринок капіталів інансовий ринок

РИНОК ГРОШЕЙ

Ринок короткострокових позик

Ринок короткотермінових фінансових активів

Валютний ринок

Ринок цінних паперів (фондовий ринок)

Ринок середньо- і довгострокових позик

Рис. 1.1 Структура фінансового ринку

На ринку грошей продаються і купуються грошові кошти на короткий термін. До ринку капіталів належать довготермінові капітали, тобто вкладан­ня коштів на триваліший період часу.

Ринок короткотермінових банківських кредитів (ринок позичкового капіталу) охоплює відносини, що виникають з приводу акумуляції кредит­ними установами грошових коштів підприємств, населення і надання їх у вигляді короткотермінових позик на умовах поверненості.

Ринок короткотермінових фінансових активів має справу з частками капіталу (акціями), облігаціями, що погашаються в короткий час, векселями, заставними та іншими вимогами на реальні активи.

Валютний ринок - це розгалужена система механізмів, функціонування яких покликане забезпечити купівлю і продаж національних грошових одиниць та іноземних валют з метою їх використання для обслуговування міжнародних платежів.

Ринок цінних паперів (фондовий ринок) - це частина (складова) ринку капіталів, на якому купуються і продаються фінансові інструменти - цінні папери.

Ринок середньо- та довготермінових банківських кредитів - це ринок, де відбуваються економічні відносини, пов'язані з забезпеченням середньо- та довготермінових кредитних зобов'язань і часток капіталу акціонерних товариств.

Державне регулювання фінансового ринку полягає в здійсненні державою комплексних заходів щодо упорядкування, контролю, нагляду за ринком та запобіганні зловживанням і порушенням в цій сфері.

Основними формами державного регулювання фінансового ринку є:

• прийняття актів законодавства з питань діяльності учасників ринку;

• регулювання випуску та обігу фінансових активів;

• регулювання прав і обов'язків учасників ринку;

• створення системи захисту прав інвесторів і контролю за дотриманням цих прав емітентами фінансових активів і особами, які здійснюють професійну діяльність на фінансовому ринку;

• контроль за дотриманням антимонопольного законодавства на ринку;

• реєстрація випусків (емісій) фінансових активів, контроль за дотриманням емітентами порядку реєстрації випуску та продажу фінансових активів.

Метою утворення та функціонування фінансового ринку є акумулювання та ефективне розміщення заощаджень в економіці, стан якої, своєю чергою, значною мірою зумовлений ефективністю переливу інвестиційних коштів від тих, хто має заощадження, до тих, у кого на цей момент є потреба в капіталі. Чим різно­манітніша з точки зору суб'єктів і розмірів структура заощаджень та можливостей інвестицій, тим більшою є необхідність в існуванні фінансового ринку.

Необхідними передумовами для створення фінансового ринку були:

1) господарська самостійність підприємств;

2) перехід до нової системи організації грошових потоків в економіці;

3) ліквідація державної монополії на використання заощаджень населення;

4) рівноправність всіх учасників фінансового ринку;

5) формування та вдосконалення дворівневої банківської системи;

6) утворення інфраструктури фінансового ринку за рахунок різних фінансо­вих посередників;

7) утворення сучасної технічної бази, що обслуговує функціонування фінансо­вого ринку.

2. Структура фінансового ринку.

Структуру фінансового ринку можна подати в такий спосіб:

РИНОК КАПІТАЛІВ

РИНОК ГРОШЕЙ

Ринок короткострокових позик

Ринок короткотермінових фінансових активів

Валютний ринок

Ринок цінних паперів (фондовий ринок)

Ринок середньо- і довгострокових позик

Рис. 1.1 Структура фінансового ринку

На ринку грошей продаються і купуються грошові кошти на короткий термін. До ринку капіталів належать довготермінові капітали, тобто вкладан­ня коштів на триваліший період часу.

Ринок короткотермінових банківських кредитів (ринок позичкового капіталу) охоплює відносини, що виникають з приводу акумуляції кредит­ними установами грошових коштів підприємств, населення і надання їх у вигляді короткотермінових позик на умовах поверненості.

Ринок короткотермінових фінансових активів має справу з частками капіталу (акціями), облігаціями, що погашаються в короткий час, векселями, заставними та іншими вимогами на реальні активи.

Валютний ринок - це розгалужена система механізмів, функціонування яких покликане забезпечити купівлю і продаж національних грошових одиниць та іноземних валют з метою їх використання для обслуговування міжнародних платежів.

Ринок цінних паперів (фондовий ринок) - це частина (складова) ринку капіталів, на якому купуються і продаються фінансові інструменти - цінні папери.

Ринок середньо- та довготермінових банківських кредитів - це ринок, де відбуваються економічні відносини, пов'язані з забезпеченням середньо- та довготермінових кредитних зобов'язань і часток капіталу акціонерних товариств.

3. Державне регулювання фінансового ринку.

Державне регулювання фінансового ринку полягає в здійсненні державою комплексних заходів щодо упорядкування, контролю, нагляду за ринком та запобіганні зловживанням і порушенням в цій сфері.

Основними формами державного регулювання фінансового ринку є:

• прийняття актів законодавства з питань діяльності учасників ринку;

• регулювання випуску та обігу фінансових активів;

• регулювання прав і обов'язків учасників ринку;

• створення системи захисту прав інвесторів і контролю за дотриманням цих прав емітентами фінансових активів і особами, які здійснюють професійну діяльність на фінансовому ринку;

• контроль за дотриманням антимонопольного законодавства на ринку;

• реєстрація випусків (емісій) фінансових активів, контроль за дотриманням емітентами порядку реєстрації випуску та продажу фінансових активів.

4. Класифікація фінансових ринків.

Наявність багатьох типів фінансових ринків пов'язана з існуванням різних підходів до їх класифікації.

Типи фінансових ринків:

1. За умовами передачі фінансових ресурсів в користування:

- ринок позикового капіталу. На цьому ринку ресурси передаються на умовах позики на визначений термін та під відсотки за допомогою боргових цінних паперів або кредитних інструментів;

- ринок акціонерного капіталу. На цьому ринку кошти вкладаються на невизначений термін. При цьому інвестор отримує право на частину прибутку у вигляді дивіденду, право співвласності на активи підприємства і повністю поділяє підприємницькі ризики з іншими акціонерами підприємства.

2. За термінами обігу фінансових активів, що можуть бути в обігу на ринку:

- ринок грошей. На цьому ринку перебувають в обігу фінансові активи,

термін дії яких не перевищує одного року (короткотермінові казначейські зобов'язання, ощадні та депозитні сертифікати, векселі, різні види короткотермінових облігацій тощо);

- ринок капіталів. На цьому ринку надаються середньо- та довготермінові кредити, перебувають в обігу середньо-та довготермінові боргові цінні папери, а також інструменти власності.

3. Залежно від того чи нові фінансові активи пропонуються для продажу, чи емітовані раніше:

- первинний є ринком перших та повторних емісій, на якому здій-нюється початкове розміщення фінансових активів серед інвесторів та початкове вкладення капіталу в різні галузі економіки;

- вторинний на якому мають обіг емітовані раніше фінансові активи.

4. Залежно від місця, де відбувається торгівля фінансовими активами: - - біржовий. Цей ринок пов'язують з поняттям біржі як уособленого

способу організованого ринку. На ньому в більшості випадків відбувається торгівля емітованими раніше фінансовими активами;

- позабіржовий, на якому діють так звані торгово-інформаційні системи.

5. Якщо взяти за ознаку поняття глобальності:

-міжнародні;

- національні;

- ринок резидентів - це ринок фінансових активів, емітованих резидентами на національному ринку;

-ринок нерезидентів - це ринок, на якому нерезиденти емітують фінансові активи відповідно до законодавства певної країни.

6. Враховуючи специфічну структуру та механізми функціонування фінансо­вого ринку:

- ринок цінних паперів;* валютний ринок; * кредитний ринок.

Процес інтеграції фінансових ринків пов'язаний з багатьма процесами, що відбуваються на національних та міжнародних ринках. Найважливішу роль серед них відіграють:

1) розвиток новітніх технологій, що робить високоефективними інформа­ційну інфраструктуру фінансового ринку та систему розрахунків між учасниками ринку;

2) концентрація діяльності учасників ринку в світових фінансових центрах;

3) інституціалізація фінансових ринків, тобто постійне збільшення частки інституційних учасників ринку (інвестиційних, страхових компаній, пенсійних фондів тощо);

4) лібералізація фінансових ринків, тобто створення законодавства, що сприяє проникненню учасників ринку на фінансові ринки різних рівнів і стимулює їх активність.

5. Суб’єкти фінансового ринку та їх класифікація.

На ринках діють суб'єкти ринку (продавці, посередники, покупці), які беруть участь у торговельних операціях різних специфічних товарів інструментів ринку. Характер (тактика)поведінки суб'єкта на ринку залежить від мети, яку він поставив перед собою (стратегія).

Суб'єктами фінансового ринку є:

- фізичні особи;

- юридичні особи;

- фінансові посередники, які отримують для управління гроші клієнтів і повинні, виконуючи правила й вимоги банківського та інвестиційного менеджменту, одержати дохід у розмірі, що дозволяє задовольнити вимоги клієнтів,, та мати нор­му прибутку, середню для цього виду діяльності.

Суб'єктами фінансового ринку можуть бути: практично кожний індивідуум як фізична особа, що не обмежена законом у правосуб'єктності та дієздатності; групи громадян (партнерів); трудові колективи; юридичні особи усіх форм власності.

Суб'єкти фінансового ринку класифікуються за формою та функціями.

За формою:

- господарчі суб'єкти;

- домашні господарства; держава;

- місцеві органи влади.

За функціями:

- емітенти;

• інвестори;

• інституційні інвестори;

• фінансові посередники;

• інститути інфраструктури ринку тощо.

Юридичні особи:

індивідуально-трудова діяльність; державні підприємства; кооперативи; орендні підприємства; фермерські господарства; колективні господарства; акціонерні товариства; малі підприємства; корпорації; об'єднання; господарські товариства; асоціації; консорціуми; спільні (змішані) підприємства.

Найпоширенішими є три основні форми підприємництва (бізнесу): одноосібне володіння; товариство; корпорації.

6. Домогосподарство як суб’єкт фінансового ринку.

Домогосподарство - це економічна одиниця, що скла­дається з одного та більше чоловіків, які ведуть спільне господар­ство, що забезпечує економіку факторами виробництва і викори­стовує зароблені на цьому кошти для поточного споживання то­варів та послуг і заощадження з метою задоволення своїх май­бутніх потреб.

Домогосподарству належить надзвичайно важлива роль у системі ринку фінансових послуг. Воно є одним із його суб'єктів, тому що частина доходу, що не використовується домогосподарством упродовж поточного періоду, перетворюється на заощад­ження і може, за наявності відповідного фінансового механізму, стати потужним джерелом економічного зростання країни.

Сфера фінансів домашніх господарств с складовою части­ною фінансової системи країни. Це грошові фонди, що форму­ються у жителів країни з доходів, отриманих на основі трудової, господарської та інших видів діяльності. Основною метою фінансів цієї сфери є формування дохідної частини загальносімейних бюджетів (бюджетів окремих громадян) і використання цих доходів на цілі поточного споживання і накопичення.

Заощадження населення - це та частина доходу сімейних господарств, що не йде на купівлю товарів і послуг, а також на сплату податків. При цьому кошти, призначені для накопичення, можуть бути інвестовані громадянами в різні види дохідних фінансових інструментів.

Сфера фінансів домашніх господарств забезпечує надход­ження грошових коштів у загальнодержавний і регіональні (місцеві) бюджети у формі податків, зборів та інших обов'язко­вих платежів, а також інвестиції в різні цінні папери (Інші фінан­сові активи), емітовані різними державними органами та окреми­ми підприємствами.

Можна констатувати, що домогосподарство виконує в економіці три основні функції: споживання; постачання факторів виробництва; заощадження.

Найбільш розповсюдженою формою заощаджень є вико­ристання частини доходу для створення накопичень у вигляді готівкових грошей чи вкладів в ощадних банках або для придбання цінних паперів.

Слід відмітити, що .не всі домашні господарства відносять­ся до категорії заощаджуючих. Наприклад, молоді сім'ї витрача­ють набагато більше, ніж заробляють, щоб придбати деякі дорогі товари і послуги, такі, наприклад, як житло і освіта. Ці покупки здійснюються за рахунок позик. Люди похилої о віку, перебуваю­чи на пенсії, теж схильні .витрачати більше коштів, але за рахунок вилучення засобів, Накопичених у результаті здійснених у мину­лому заощаджень. Однак від'ємна величина заощаджень сімей­них господарств такого типу перекривається позитивною, величиною заощаджень сімейних господарств, що складаються із осіб з високими доходами і стабільною кар'єрою.

Якщо домашні господарства в середньому витрачають протягом року менше, ніж заробляють, то підприємства і фірми в середньому щорічно витрачають трохи більше, ніж отримують від продажу своєї продукції. Вони так чинять, бо, крім плати за ресурси, підприємства повинні здійснювати й інвестиції (в основ­ний капітал та у товарно-матеріальні запаси).

7. Місцеве та регіональне самоврядування як суб’єкт фінансового ринку.

Рефінансування бюджетів місцевих адміністрацій за допо­могою випуску боргових зобов'язань вже близько ста років є нормою фіскальної політики будь-якої країни з розвиненою рин­ковою економікою. У деяких країнах за допомогою ринку цінних паперів вдається повністю обслуговувати бюджетний дефіцит. Сучасна Україна, в якій ринкові відносини тільки формуються, намагається відродити досить розвинений колись спосіб мобі­лізації фінансових ресурсів. Згідно з чинним законодавством Ук­раїни рішення про випуск облігацій приймається органами місце­вого самоврядування.

Можливість одержати значні додаткові фінансові ресурси дія розвитку інфраструктури регіонів через випуск облігацій обу­мовлює, згідно зі світовим досвідом, високі темпи розвитку ринку муніципальних (регіональних) цінних паперів, суб'єктами якого, перш за все, виступають місцеві (регіональні) органи влади.

Світова практика свідчить, що випуск цінних паперів, за­безпечених доходами за інвестиційними проектами, - досить по­ширений механізм залучення необхідних грошових коштів у інфраструктуру регіонів: інституційну, інформаційну, законодав­чу, соціальну, ділову, управлінську.

Муніципальні позики є одним із важливих інструментів фі­нансування критичних суспільних потреб, таких, як розвиток си­стем електро-, водопостачання та каналізації, будівництва жит­ла, розвиток транспортних мереж, будівництво об'єктів освіти, охорони здоров'я тощо. Перерозподіл боргових зобов'язань між різними рівнями управління дозволяє реалізувати регіональні програми, підвищує фінансові можливості місцевого самоврядування та знижує тиск на загальнодержавний бюджет.

Привабливі риси облігаційної форми муніципального за­позичення:

- зниження вартості запозичень (емісія облігацій дозволяє знижувати відсоткові ставки за запозиченими ресурсами, мобілізуючи на внутрішньому фінансовому ринку вільні кошти нерезидентів, фізичних осіб і небанківських установ для покрит­тя дефіцитів і тимчасових касових розривів місцевих бюджетів, фінансування сезонних робіт. Широке коло інвесторів забезпечує можливість запозичення на більш привабливих умовах порівня­но із залученням на ці цілі прямих кредитів комерційних банків);

- відсутність негативних перерозподільних ефектів (на відміну від використання для фінансування бюджетних розрахун­ків банківських векселів, випуск облігацій дає можливість уник­нути негативного впливу ефекту перерозподілу, у результаті яко­го профінансовані за допомогою векселів за номіналом підприємства й організації бюджетної сфери з метою отримання "живих" грошей змушені продавати їх із 15-40% дисконтом кінцевим інвесторам, що негайно погашають векселі за номіна­лом шляхом сплати податків або пред'являють їх до погашення за номіналом після закінчення строку обігу);

- фінансування виробничих проектів (велика надійність і ліквідність муніципальних облігацій дозволяє зробити їх опти­мальним інструментом залучення інвестицій у виробництво. Емісія конвертованих муніципальних облігацій, призначених для фінансування конкретних виробничих проектів, дозволяє забезпечити страхування прямих іноземних інвестицій);

- удосконалення інфраструктури регіональних фінансових ринків (успішне проведення позик відіграє важливу роль у поліп­шенні інвестиційного клімату в регіоні, створює потужний імпульс для розвитку інфраструктури регіональних фондових ринків);

- сприяння міжрегіональному руху капіталів:

- сприяння трансформації заощаджень населення в інвес­тиції (емісія муніципальних облігацій дозволяє вирішити пробле­му трансформації заощаджень населення в інвестиції*).

Серед вад формування вітчизняного ринку муніципальних облігацій:

• неможливість для учасників ринку централізованого доступу до проспектів емісії муніципальних облігацій;

• не доступ­ність для учасників ринку інформації про кількісні результати проведення емісії муніципальних цінних паперів;

нестача науко­вих досліджень, присвячених проблемам розвитку і функціонува­ння ринку муніципальних цінних паперів в Україні і за кордоном.

8. Учасники фінансового ринку на ринку позичкових капіталів.

На ринку позичкових капіталів основними видами пря­мих учасників фінансових операцій с:

- кредитори. Вони характеризують суб'єктів фінансового ринку, які надають позичку у тим часове користування під певний відсоток. Основною функцією кредиторів є продаж грошових ак­тивів (як власних, гак і залучених) для задоволення, різноманіт­них потреб позикоотримувачів у фінансових ресурсах. Кредито­рами на фінансовому ринку можуть виступати: держава (здійснюючи ці.Іьове кредитування підприємств за рахунок за­гальнодержавного та місцевих бюджетів, а також державних цільових позабюджетних фондів); комерційні банки, які здійсню­ють найбільший обсяг і широкий спектр кредитних операцій; не-банківські кредитно-фінансові установи;

- позичальники. Вони характеризують суб'єктів фінансово­го ринку, які отримують позики від кредиторів під певні гарантії їх повернення і за певну плату у формі відсотка. Основними по­зичальниками грошових активів на фінансовому ринку виступа­ють держава (отримуючи кредити від міжнародних фінансових організацій і банків), комерційні банки (отримуючи кредити на міжбанківському кредитному ринку), підприємства (для задово­лення потреб у грошових активах з метою поповнення оборот­них коштів і формування інвестиційних ресурсів); населення (у формі споживчого фінансового кредиту, який використовується в інвестиційних цілях).

9. Учасники фінансового ринку на ринку цінних паперів.

На ринку цінних паперів основними видами прямих учас­ників фінансових операцій с:

- емітенти. Вони характеризують суб'єктів фінансового ринку, які залучають необхідні фінансові ресурси за рахунок ви­пуску (емісії) цінних паперів. На фінансовому ринку емітенти ви­ступають виключно в ролі продавця цінних паперів із зобов'язан­ням виконувати всі вимоги, які випливають із умов їх випуску. Емітентами цінних паперів є держава (виконавчі органи держав­ної влади та органи місцевого самоуправління), а також різно­манітні юридичні особи, створені, як правило, у формі акціонер­них товариств. Крім того, на національному фінансовому ринку можуть обертатись цінні папери, емітовані нерезидентами;

- інвестори. Вони характеризують суб'єктів фінансового ринку, які вкладають свої грошові кошти в різноманітні види цінних паперів з метою отримання доходу. Цей дохід формується за рахунок отримання інвесторами відсотків, .дивідендів приро­сту курсової вартості цінних паперів. Інвестори, які здійснюють свою діяльність на фінансовому ринку, класифікуються за таки­ми ознаками: за своїм статусом вони поділяються на індивідуаль­них (окремі підприємства, фізичні особи) й інституціональних інвесторів (представлені різними фінансово-інвестиційними інс­титутами); залежно від цілі інвестування виділяють стратегічних (купують контрольний пакет акцій для ..здійснення стратегічного управління підприємством) і портфельних інвесторів (купують окремі види цінних паперів виключно в цілях отримання доходу); за приналежністю до резидентів на національному фінансовому ринку розрізняють вітчизняних та іноземних інвесторів.

10. Способи розміщення цінних паперів на фінансовому ринку.

Розміщення цінних паперів на ринку може здійснюватися:

1) безпосередньо їх емітентом;

2) через посередників;

3) на аукціонах.

Розміщення цінних паперів на ринку безпосередньо емітен­том (прямий продаж) відбувається дуже рідко і, головним чином, тоді, коли емітент не тільки добре відомий, а й має зв'язки з мож­ливими покупцями. Зокрема, прямий продаж набув поширення на ринку корпоративних облігацій у вигляді їх продажу безпосередньо інституціональним інвесторам без публічного оголошен­ня та відкритої передплати, а також без попередньої купівлі облігацій інвестиційним дилером. Прямий продаж дає мож­ливість корпораціям уникнути витрат, пов'язаних зі складною процедурою публічних випусків та оплатою послуг дилерів, і, крім того, уникнути гласності.

1. Посередники, які беруть участь в операціях у цінними папе­рами, поділяються на брокерів та дилерів. Брокер зводить продавця з покупцем, одержуючи за посередництво комісійні. Дилер купує цін­ні папери від свого імені та за свій рахунок з метою їх перепродажу. У ролі посередників виступають як окремі особи, так і цілі . фірми, інтегруючи у своїй роботі брокерські та дилерські опе­рації, а також комерційні банки.

2. Розміщення цінних паперів може здійснюватися за допо­могою аукціонів. Так, у США федеральні резервні банки реалізу­ють казначейські векселі, облігації на аукціонах. Інвестори пода­ють заявки на купівлю векселів із зазначенням ціни. Спочатку ви­конуються заявки з найвищою ціною, потім наступні, з нижчою ціною і т. д., поки не буде продана-необхідна кількість векселів.

3.

11. Роль НБУ та комерційних банків на ринку цінних паперів.

Різноманітні операції з цінними паперами здійснюють ко­мерційні банки. Вони виконують роль інвесторів і купують цінні папери для власного портфеля, беруть участь у первинному роз­повсюдженні нововипущених паперів серед покупців, виступа­ють посередниками при перепродажу цінних паперів, виконують операції з цінними паперами за дорученням клієнтів, видають по­зички під цінні папери. У ряді країн - США, Англії, Франції та деяких інших - банківське законодавство обмежує інвестиційну діяльність комерційних банків і забороняє їм використовувати ресурси банку для інвестицій в акції та корпоративні облігації. У цих країнах портфель цінних паперів комерційних банків скла­дається, головним чином, з державних цінних паперів. Проте банки намагаються обминати цю заборону: вони створюють холдинг-компанії, які вкладають капітал в акції-та корпоративні облігації, надають кредити інвестиційним банкам та посередни­кам фондової біржі під заставу цінних паперів тощо.

Важливу роль на ринку цінних паперів та, зокрема, на ринку державних цінних паперів відіграє центральний банк. Разом з Мінфіном та казначейством він вирішує питання про доцільність випуску нових боргових зобов'язань, визначає умови їх обігу . розробляє заходи щодо забезпечення сталого курсу державних цінних паперів.

12. Поняття фінансового посередництва. Функції та значення фінансових посередників.

Фінансові посередники - це інвестиційні компанії, банки, страхові ком­ин, кредитні спілки, трастові компанії, пенсійні фонди тощо.

Основна функція фінансових посередників - це допомога в передачі коштів від потенційних заощаджував до потенційних інвесторів, і навпаки.

Фінансові посередники утворюють свої власні фонди, беручи кошти в борг у заощаджувачів, за що останнім виплачується відсотковий дохід. Акумулюючи кошти в такий спосіб, вони надають їх під вищі відсотки інвесторам. Іншім між отриманим і виплаченим відсотковим доходом іде на покриття фиг фінансового посередника та його прибуток.

До причин користування послугами фінансових посередників, а не інших суб'єктів ринкових відносин, можна віднести:

1 ) знижується ризик неповернення позики або ризик неефективних капіталовкладень;

2) знижуються сумарні витрати позичальника на отримання позики за рахунок зменшення моральних і фізичних витрат часу на відшкодування декількох заощаджувачів для отримання відповідної сумарної позики;

3) через фінансових посередників є можливість одержання гарантованого доходу

4) фінансові посередники зменшують вартість здійснення фінансових операцій і це досягається шляхом їх спеціалізації.

Роль фінансових посередників визначена через те, що вони:

• зменшують операційні витрати;

• знижують ризик;

13. Ощадні установи як посередники на фінансовому ринку.

Ощадні установи контрактного типу залучають довготермінові заощад­ження на контрактній основі. Свої фонди ці установи формують у вигляді періодичних внесків згідно з контрактами. Ці установи - це страхові ком­панії та пенсійні фонди.

Страхові компанії - це фінансові посередники, що здійснюють виплати своїм клієнтам при настанні певних подій, обумовлених в страховому полісі. Власники полісів сплачують страховій компанії премії в обмін на зобов'язання сплатити обумовлені суми в майбутньому при настанні певних подій. Страхові внески використовують для придбання облігацій, акцій, заставних та інших цінних паперів.

Пенсійні фонди забезпечують працівників доходом після виходу на пенсію у формі періодичних виплат. Засновниками пенсійного фонду виступають корпорації, приватні фірми, установи, спілки і фізичні особи. Кошти залучаються до фонду через надходження періодичних внесків як роботодавців, так і працівників. До 90 % активів пенсійних фондів становлять акції та цінні папери з фіксованим доходом, що обумовлюється специфікою діяльності фондів, а саме - необхідністю здійснювати періодичні виплати пенсіонерам протягом тривалого періоду.

14. Інвестиційні посередники на фінансовому ринку.

До інвестиційних посередників відносять інвестиційні банки, інвестиційні компанії, іпотечні і житлові банки, фінансові компанії взаємні фонди, взаємні фонди грошового ринку.

Інвестиційний банк мобілізує довготерміновий позичковий капітал і передає його позичальникам через випуск та розміщення облігацій або інших боргових зобов'язань.

Інвестиційна компанія - це компанія, яка спеціалізується на інвестиціях в цінні папери інших компаній. Інвестиційна компанія акумулює кошти при­ватних інвесторів шляхом емісії акцій. Вона відрізняється від інвестиційного банку тим, що виражає інтереси індивідуального інвестора.

Іпотечний банк - це банк, що спеціалізується на іпотечних операціях, тобто видає депозитарні і довготермінові кредити під іпотеку, акумулює ресурси за рахунок емісії та розміщення іпотечних облігацій і виконує операції, які пов'язані з оформленням іпотечних позик.

Житловий банк - це банк, який спеціалізується на кредитуванні та фінансуванні житлового будівництва.

Фінансові компанії отримують свої фонди шляхом продажу комерційних паперів та випуску акцій і облігацій. Одержані позики надаються споживачам у вигляді кредитів на придбання дорогих товарів. Вони утворюються при великих виробництвах для стимулювання продажу своїх товарів шляхом надання кредитів покупцям.

Взаємний фонд продає акції багатьом дрібним інвесторам і залучені кошти формує у диверсифікованому портфелі цінних паперів. Існування взаємного фонду дає можливість вкладникам фонду об'єднати кошти та отримати виграш за рахунок зниження питомих витрат на придбання акцій та облігацій великими пакетами.

На фінансовому ринку функціонують взаємні фонди грошового ринку, які є різновидами взаємних фондів, мають їхні ознаки, але їхній спектр операцій дещо розширений. Наприклад, акціонери фонду мають право виписувати чеки з певним обмеженням на їх суми. Залучені кошти інвесторів потім вкладаються в середньотермінові цінні папери. Отримані відсотки виплачуються акціонерам фонду.

15. Функції банківських установ як фінансових посередників.

В Україні найпоширенішими фінансовими посередниками є банки. Вони виконують функції, пов`язані з організацією розрахунків і платіжного обороту. Беручи участь в інвестиційному процесі, банки обслуговують рух коштів, які належать інвесторам-клієнтам і призначені для інвестування. Одна з інвестиційних функцій банків – мобілізація заощаджень населення і спрямування їх на інвестування через ринок цінних паперів. Важливою також є функція вкладення в інвестиційні проекти власних і залучених ресурсів.

16. Значення парабанківської системи на фінансовому ринку.

До складу парабанківської системи відносять:

• спеціалізовані кредитно-фінансові інститути, які орієнтуються на об-слуговування певних типів клієнтури;

• поштово-ощадні установи - це особливий вид спеціалізованих кредитних інститутів, які акумулюють дрібні заощадження широких верств населення через поштові відділення і використовують ці кошти для кредитування інших фінансових інститутів та держави.

До парабанків належать інвестиційні компанії і фонди, лізингові компанії брокерські та дилерські фірми, пенсійні фонди, ломбарди, фінансові компанії, кредитні спілки та трастові компанії.

Парабанківська система, переважно, функціонує у вузьких секторах ринку, де вимагаються спеціальні знання та технічні засоби і прийоми, особливо в таких сферах, як: залучення дрібних заощаджень домогосподарств; фінансування інноваційної діяльності; страхування; мікрокредитування; забезпечення соціальних гарантій; довгострокове інвестування капіталу; розміщення цінних паперів промислових підприємств. Діяльність спеціалізованих кредитно-фінансових інститутів (СКФІ) полягає в обслуговуванні певних типів клієнтів (часто на пільгових умовах) або поширюється на такі сфери кредитування, які є ризикованими для комерційних банків (сільське господарство, будівництво, дрібне підприємництво).

17. Роль лізингових компаній та кас взаємної допомоги на фінансовому ринку.

Лізингові компанії - фінансово-кредитні формування, що досить поширені в західних країнах. Вони займаються купівлею устаткування, машин, транспортних засобів, споруд виробничого призначення, які дорого коштують, та наданням їх в оренду з правом подальшого викупу. У нашій країні лізінгові операції здійснюють комерційні банки.

Для придбання машин і устаткування лізингові компанії використовують власні та позичкові кошти. Держава, як правило, створює їм пільгові умови одержання банківських позичок, оскільки лізингові операції приносять істотну вигоду підприємницькій діяльності. Лізинг забезпечує підприємствам можливість одержати необхідне устаткування без значних разових витрат грошових коштів, що є неминучими при звичайній купівлі. Оренда машин, устаткування, ЕОМ дають змогу уникнути витрат, пов'язаних з моральним старінням засобів виробництва.

Каса взаємної допомоги - це громадська кредитна установа, яка об'єднує

добровільних засадах громадян для надання взаємної матеріальної помоги. Вони створюються при профспілкових організаціях для робітників і службовців - членів профспілки, в колгоспах - для колгоспників, у відділах соціального забезпечення місцевих рад - для пенсіонерів.

Управління касою взаємної допомоги здійснюється загальними зборами її

членів і обраним на ньому управлінням. Члени каси сплачують вступні і щомісяця членські внески у встановлених розмірах. Кошти каси взаємної допомоги формуються за рахунок вступних і членських внесків, пені, за несвоєчасне повернення довготермінових позик, дотацій профспілкових органів та інших грошових надходжень. За рахунок цих коштів надаються довготермінові (до шести, в окремих випадках - до 10 місяців) та короткотривалі (до чергового одержати! заробітної плати) позички. За рішенням правління каси її членам може бути надано відтермінування повернення довготермінових позичок до трьох місяців. Граничні розміри позичок встановлюються правлінням каси, причому довготермінових позичок - залежно від суми внесків, нагромаджених членом каси. Позички надаються без стягнення відсотків. При їх несвоєчасному поверненні стягується пеня в розмірі 1 % від суми залишку боргу за кожний провідтермінований місяці. Коли один з членів каси вибуває, повертаються йому членські внески, за винятком його заборгованості за позичками.

18. Роль і місце кредитних спілок на фінансовому ринку.

Становлення малого підприємства майже завжди пов'язане з труднощами в отриманні початкового капіталу. Банки зацікавлені у кредитуванні вже стабільного бізнесу з постійними грошовими потоками. Тому основним інвестором малих проектів виступають такі інститути, як кредитні установи. Переносячи цю схему в наші умови, визначимо відразу - потреба українського малого бізнесу в інвестиціях величезна, особливо, якщо врахувати, що розвиток виробничого бізнесу робить тільки перші кроки і вимагає більших капіталовкладень, ніж торговельна діяльність.

Отже, кредитна спілка - це юридична форма кооперування фізичних осіб з метою більш ефективного використання вільних грошових засобів учасників на основі взаємного кредитування, тобто шляхом видачі споживацьких та комерційних кредитів.

19. Роль та місце міжбанківських об’єднань на фінансовому ринку.

Міжбанківські об’єднання – це об’єднання, що утворюються банками, а також іншими установами за участю банків для координації і узгодження дій, підвищення ефективності своєї політики, захисту своїх професійних інтересів, а також для поліпшення стосунків з клієнтами банків.

Причинами створення міжбанківських об’єднань є злиття банків або поглинання одного банку іншим.

Класифікація міжбанківських об’єднань:

1. Залежно від складу учасників:

   1. чисто банківські об'єднання;

   2. змішані об'єднання.

2. Виходячи з цілей об'єднання:

   1. комерційного типу, діяльність яких зоорієнтована на отримання максимального прибутку;

   2. некомерційні об'єднання основною метою діяльності яких є надання різних видів послуг своїм клієнтам.

3. Залежно від термінів діяльності:

   1. створені на певний термін;

   2. безстрокова основа.

4. Залежно від ступення підпорядкування окремих структур:

   1. добровільні об'єднання членами яких виступають рівноправні учасники і делегують свої права на управління апарату управління;

корпоративні, які засновані на відносинах власності та системі участі у капіталі і мають дуже жорстку ієрархічну структуру.

20. Депозити до запитання та строкові депозити.

Депозити до запитання розміщаються в банку на розрахунковому або поточному рахунку клієнта. Вони використовуються для здійснення поточ­них розрахунків власника рахунку з його партнерами. За вимогою клієнта гроші з відповідних рахунків в будь-який час можуть вилучатись шляхом видачі готівки, виконання платіжного доручення, оплати чеків або векселів. До вкладів до запитання прирівнюються внески з попереднім повідомленням банку про намір зняти гроші з рахунку (за умови, що термін повідомлення не перевищує одного місяця). В умовах відсутності, як правило, плати за депо­зити до запитання банки намагаються залучити клієнтів і стимулювати приріст поточних внесків за рахунок надання їм додаткових послуг та підвищення якості обслуговування. Це кредитування з поточного рахунку, пільги вкладникам в одержанні кредиту, використання зручних для клієнта форм розрахунків, а саме застосування кредитних карток, чеків тощо.

До депозитів до запитання можна віднести кредитові залишки на конто­корентних рахунках. Контокорентним є рахунок, на якому обліковуються власні кошти клієнта (кредитове сальдо) і кредит банку (дебетове сальдо). Дебетове сальдо за контокорентним рахунком називається овердрафтом. На контокорентному рахунку знаходять відображення всі операції банку з клієнтами, тобто видача позичок і проведення платежів за дорученням клієнта, а також надходження виторгу від реалізації продукції та інших грошових переказів на користь клієнта та на погашення позичок. Одним з видів депозитів до запитання є залишок коштів на кореспондент­ських рахунках, тобто рахунках, які відкриває один банк іншому для здійснення взаєморозрахунків.

Строкові депозити - це грошові кошти, що зберігаються на депозитних рахунках протягом певного часу. Термін зберігання цих коштів встановлю­ється при відкритті рахунку на підставі договору між банком і клієнтом. Строкові депозити більш привабливі для банку, оскільки кошти залучаються на термін не менше одного місяця і вважаються стабільним джерелом кредитів. З точки зору клієнта зберігати ці кошти на таких рахунках вигідно, оскільки вони приносять стабільний Дохід, який залежить від терміну зберігання.

21. Депозитні та ощадні сертифікати.

Депозитні та ощадні сертифікати банків — це письмові свідоцтва комерційних та ощадних банків про депонування певних коштів, які засвідчують права власників на отримання після заздалегідь встановленого терміну депозитів та відсотків на них. Різниця між депозитними та ощадними сертифікатами полягає в тому, що перші призначені для юридичних осіб, другі — для громадян (США, Росія).

Депозитні та ощадні сертифікати — відносно молоді види цінних паперів: їх почали випускати у 60-х роках.

Українське законодавство не робить різниці між депозитними та ощадними сертифікатами. Ощадні сертифікати бувають строкові або до запитання, іменні та на пред’явника. У випадку, коли власник строкових сертифікатів вимагає повернення грошей до закінчення обумовленого сертифікатом терміну депозиту, йому сплачується знижений відсоток, рівень якого визначається при внесенні депозиту. Іменні сертифікати обігу не підлягають, а їх відчуження іншим особам є недійсним.

22. Інструменти грошового ринку. Боргові документи на фінансовому ринку.

Інструментами грошового ринку є грошові сурогати - будь-які документи у вигляді грошових знаків, що відрізняються від грошової одиниці України, випущені в обіг не Національним банком України і виготовлені з метою здійснення платежів у господарському обороті. На грошовому ринку обертаються переважно боргові документи.

Казначейські зобов 'язання - боргові цінні папери, що емітуються державою в особі уповноважених органів, розміщаються виключно на добровільних засадах серед фізичних та юридичних осіб, засвідчують внесення їх власниками грошових коштів до бюджету та надають право на отримання фінансового доходу або інші майнові права відповідно до умов їх випуску. Казначейство випускає свої векселі для покриття касового розриву при ви¬конанні держбюджету.

Депозитні сертифікати - видані банками та іншими депозитними інститутами цінні папери.

Євродолари - доларові депозити, розміщені за межами США.

Угода про перепродаж - контракт, в якому одна зі сторін зобов'язується продати цінні папери іншій із обов'язковим викупом в обумовлену дату за наперед обумовленою і зафіксованою в контракті ціною (наприклад, «репо»).

Комерційні папери - короткотерміновий простий вексель, виданий суб'єк¬том господарювання.

Банківський акцепт - форма короткотермінового банківського фінансу¬вання, при якому банк бере на себе відповідальність за своєчасну оплату переказного векселя, якщо у векселедавця будуть труднощі.

Фонди ринку грошей - це продаж інвесторам грошових фондів на короткотривалий період.

Інструменти грошового ринку використовуються на основі ставки дисконтування.

Комерційні папери та банківські акцепти як інструмент грошового ринку. Вексельний обіг був і є невід'ємною частиною ділового життя суспільства. Розвиток вексельного обігу має багатовікову історію. Винахідниками векселів вважаються середньовікові банкіри-міняли, які займались зберіганням і переказом грошей із країни в країну, із міста в місто. У результаті з'явився перевідний вексель. З розвитком і ускладненням ринкових відносин вексель як засіб переказу грошей поступово втратив своє значення і став універсальним інструментом кредиту, платіжним засобом, абстрактним цінним папером.

Вексель виконує дві функції:

- є інструментом кредиту, тому що за його допомогою можна оформити різні кредитні зобов'язання (оплатити куплений товар, повернути отриману позику тощо);

- є інструментом грошових розрахунків, будучи різновидом кредитних грошей.

Незалежно від того, яку функцію виконує вексель (засіб платежу, інст¬румент кредиту), взаємовідносини учасників вексельного обороту регулюють¬ся особливими нормами вексельного права.

В Україні обіг векселів теж здійснюється відповідно до Єдиного вексельного закону. На відміну від російського законодавства, українське не передбачає випуску векселів в електронній формі. Векселі також не можуть знерухомлюватись і виступати предметом угод на фондовій біржі та організованих фондових ринках.

Вексель відповідно до Закону «Про цінні папери і фондову біржу» - це боргове зобов'язання, що дає її власнику безумовне право вимагати при настанні терміну платежу від векселедавця простого і акцептанта переказного векселя сплати визначеної векселем суми. Тобто це - зобов'язання, в основу якого покладено лише гроші. Розрахунок яким-небудь майном з векселетримачем може бути здійснено, але це виходить за рамки вексельного права і обумовлюється в окремому порядку господарськими угодами.

23. Державні фінансові інститути на грошовому ринку.

Важливу роль у формуванні грошового ринку відіграє вся банківська система, що складається із двох рівнів: 1-й рівень -НБУ; 2-й рівень - комерційні банки. Центральний банк - емісійний, є агентом уряду при обслуговуванні держбюд­жету, слугує підтримкою зовнішньої і внутрішньої стабільності національної грошової одиниці.

Грошовий ринок передбачає наявність такого товару, як гроші. Цей товар має свою вартість - це витрати на залучення грошей у тимчасове користування або доходи від передачі їх у борг. Вартість грошей буває номінальна та реальна, що визна­чається купівельною спроможністю грошової одиниці. Особливу роль у системі ціноутворення має облікова ставка НБУ і дії Цен­трального банку на грошовому ринку взагалі. .

Для забезпечення організації готівкового грошового обігу Національний банк здійснює:

1) виготовлення та зберігання банкнот і монет;

2) створення резервних фондів банкнот і монет;

3) встановлення номіналів, систем захисту, платіжних оз­нак та дизайну грошових знаків;

4) встановлення порядку заміни пошкоджених банкнот і монет;

5) встановлення правил випуску в обіг, зберігання, переве­зення, вилучення та інкасації готівки;

6) визначення порядку ведення касових операцій для банків, інших фінансово-кредитних установ, підприємств та ор­ганізацій;

7) визначення вимог стосовно технічного стану та ор­ганізації охорони приміщень банківських установ.

Здійснюючи емісію грошей, Центральний банк виконує корисну і необхідну для розвитку країни роль. Грошові інструменти обслуговують економічний оборот, і їх можна порівняти із транспортними засобами. Останні дають можливість доставляти товари, продукцію промисловості та сільського господарства до місця їх переробки і споживання; аналогічно грошові інструмен­ти забезпечують обіг різних товарів, їх перехід від одного власни­ка до іншого, полегшуючи їх переробку і споживання. Однак надмірна і безконтрольна емісія грошей може призвести до не­безпечних і навіть руйнуючих наслідків. Якщо кількість грошей в обігу перевищує певний ліміт, вони вже не стимулюють вироб­ництво, а породжують збиткову купівельну спроможність, наслідком якої є підвищення цін.

24. Методи регулювання обігу грошової маси на фінансовому ринку .

Основними економічними засобами та методами грошово-кредитної політики є регулювання обсягу грошової маси через:

1) визначення й регулювання норм обов'язкових резервів для комерційних банків та фінансово-кредитних установ;

2) процентну політику;

3) рефінансування комерційних банків;

4) управління золотовалютними резервами;

5) операції із цінними паперами на відкритому ринку;

6) регулювання імпорту та експорту капіталу. Національний банк встановлює порядок визначення об­лікової ставки та інших процентних ставок за своїми операціями.

25. Ставка рефінансування НБУ. Облікова ставка НБУ.

Ставка рефінансування Національного банку України - ви­ражена у відсотках плата за кредити, що надаються комерційним банкам, яка встановлюється Національним банком України з ме­тою впливу на грошовий оборот та кредитування. Національним банком України встановлюються облікова та ломбардна про­центні ставки.

Облікова ставка Національного банку України - виражена у відсотках плата, що береться Національним банком України за рефінансування комерційних банків шляхом купівлі векселів до настання строку платежу за ними та утримується з номінальної суми векселя. Облікова ставка є найнижчою серед ставок ре­фінансування і є орієнтиром ціни на гроші.

Національний банк встановлює банкам та іншим фінансово - кредитним установам нормативи обов' язкового резервування кош­тів.

26. Нарахування простих та складних процентів по кредитам.

Кредити можуть видаватись на основі простих і складних процентних ставок. У банківській практиці прийнято видавати кредити строком на 1 рік за простими процентними ставками, а строком більше 1 року - за складними процентними ставками.

Суму кредиту разом з відсотками обчислюють за формулою:

де: КВ - сума кредиту з відсотками;

СК - початкова сума кредиту;

к - річна відсоткова ставка;

n - кількість днів розрахункового періоду;

Т - максимальна кількість днів у році за умовами договору.

Суму відсотків можна обрахувати за такою формулою:

,

де:СВ – сума відсотків;

СK - сума кредиту;

k - річна відсоткова ставка;

n - кількість днів нарахування;

T - максимальна кількість днів у році за умовами договору.

Для визначення кількості днів для розрахунку процентів використовуються такі методи:

1. Метод (факт/факт), при якому береться фактична кількість днів у місяці та році.

2. Метод (факт/360), при якому береться фактична кількість днів у місяці, але умовно в році - 360 днів.

3.Метод (30/360), при якому береться умовна кількість днів у місяці та році.

При розрахунку процентів враховується перший день і не враховується останній день договору.

Якщо термін кредиту перевищує 1 рік, використовуються тільки складні процентні ставки (якщо інше спеціально не обумовлено). Нарахування складних відсотків означає, що нараховані відсотки добавляються до основної суми боргу і на них в свою чергу нараховуються відсотки.

Для цього застосовується така формула:

,

де: МВ - нарощена сума кредиту, тобто сума кредиту разом з капіталізованими відсотками;

CK - початкова сума кредиту;

К - річних відсоткова ставка;

n - кількість років.

На практиці складний процент нараховується частіше, ніж один раз на рік. Якщо m є кількість разів нарахування складного процента, то майбутню вартість можна обрахувати за формулою:

,

де: МВ - нарощена сума кредиту, тобто сума кредиту разом з нара­хованими відсотками;

СК - початкова сума кредиту;

К - річних відсоткова ставка;

n - кількість років;

m - кількість разів нарахування складного відсотка протягом року.

Інколи виникає необхідність не тільки у визначенні майбутньої вартості, але і в зворотній дії, тобто в обчисленні початкової суми, виходячи із відомої її вартості в майбутній момент часу. Процес обрахунку початкової вартості інвестицій, на яку вже нараховані складні проценти, називається дисконтуванням. Отже, теперішня вартість майбутніх доходів - це просто зворотне значення майбутньої вартості, визначеної з допомогою складного процента.

Якщо

,

то ,

де: ТВ - теперішня вартість майбутнього доходу;

МВ- майбутній дохід;

К - процент або дисконтна ставка, річних;

n - кількість років або періодів.

Приклад: Теперішня вартість 1000 грн., які будуть одержані через 2 роки при ринковій ставці 5% річних, визначається так:

Якщо вкладення приносять дохід, який поступає у вигляді серії декількох однакових по розміру виплат протягом рівних проміжків часу, то така серія виплат називається анюїтетом. Кожна виплата в рамках анюїтету може бути знову інвестована, з тим щоб на неї нараховувались складні проценти.

27. Фінансовий лізинг як форма організації кредитно-фінансових відносин.

Лізинг порівняно нова специфічна форма організації кредитно-фінансових відносин, що поєднує в собі елементи кре­дитування в натуральній і грошовій формі.

Лізинг здійснюється за договором лізингу, який регулює правовідносини між суб'єктами лізингу, і, залежно від особливо­стей здійснення лізингових операцій, може бути двох видів фінансовий чи оперативний. Фінансовий лізинг - - це договір лізингу, в результаті укла­дення якого лізинг оодержувач на своє замовлення отримує в платне користування від лізиигодавця об'єкт лізингу на строк, не менший строку, за який амортизується 60 відсотків вартості об'єкта лізингу, визначеної в день укладення договору.

Сума відшкодування вартості об'єкта лізингу в складі лізингових платежів за період дії договору фінансового лізингу повинна включати не менше 60 відсотків вартості об'єкта лізин­гу, визначеної в день укладення договору.

Майно, передане за договором фінансового лізингу, зара­ховується на баланс лізингоодержувача з зазначенням, що це майно взято у фінансовий лізинг. Після закінчення строку дого­вору фінансового лізингу об'єкт лізингу, переданий лізингоодержувачу згідно з договором, переходить у власність лізингоодер­жувача або викуповується ним за залишковою вартістю.

При фінансовому лізингу всі витрати на утримання об'єкта лізингу, пов'язані з його страхуванням, експлуатацією, технічним обслуговуванням та ремонтом, несе лізингоодержувач, якщо інше не передбачено договором лізингу.

Оперативний лізинг — це договір лізингу, в результаті ук­ладення якого лізингоодержувач на своє замовлення отримує у платне користування від лізингодавця об'єкт лізингу на строк, менший строку, за який амортизується 90 відсотків вартості об'єкта лізингу, визначеної в день укладення договору.

Майно, передане за договором оперативного лізингу, за­лишається на балансі лізингодавця із зазначенням, що це майно передано у лізинг, та зараховується на позабалансовий рахунок лізингоодержувача із зазначенням, що це майно одержано у лізинг. При оперативному лізингу всі витрати на утримання об'єкта лізингу, крім витрат, пов'язаних з його експлуатацією та поновленням використаних матеріалів, несе лізингодавець, якщо інше не передбачено договором лізингу. Після закінчення строку договору оперативного лізингу він може бути продовжений або об'єкт лізингу підлягає поверненню лізингодавцю і може бути повторно переданий у користування іншому лізингоодержувачу за договором лізингу.

28. Оперативний лізинг як форма організації кредитно-фінансових відносин.

Лізинг порівняно нова специфічна форма організації кредитно-фінансових відносин, що поєднує в собі елементи кре­дитування в натуральній і грошовій формі.

Лізинг здійснюється за договором лізингу, який регулює правовідносини між суб'єктами лізингу, і, залежно від особливо­стей здійснення лізингових операцій, може бути двох видів фінансовий чи оперативний.

Оперативний лізинг — це договір лізингу, в результаті ук­ладення якого лізингоодержувач на своє замовлення отримує у платне користування від лізингодавця об'єкт лізингу на строк, менший строку, за який амортизується 90 відсотків вартості об'єкта лізингу, визначеної в день укладення договору.

Майно, передане за договором оперативного лізингу, за­лишається на балансі лізингодавця із зазначенням, що це майно передано у лізинг, та зараховується на позабалансовий рахунок лізингоодержувача із зазначенням, що це майно одержано у лізинг. При оперативному лізингу всі витрати на утримання об'єкта лізингу, крім витрат, пов'язаних з його експлуатацією та поновленням використаних матеріалів, несе лізингодавець, якщо інше не передбачено договором лізингу. Після закінчення строку договору оперативного лізингу він може бути продовжений або об'єкт лізингу підлягає поверненню лізингодавцю і може бути повторно переданий у користування іншому лізингоодержувачу за договором лізингу.

29. Селенг як форма організації кредитно-фінансових відносин.

Селенг- це одна із різновидностей лізингу. Тому його функції регламентуються Об 'єднанням європейських лізингових товариств із штаб-квартирою в Брюсселі. Сьогодні селенг активно викорис­товується у всіх економічно розвинених країнах. Так, у США об'єм селенітових операцій перевищує 10 млрд. дол., у Західній Європі - 20 млрд. дол.

Селенг-~ це двосторонній процес, який є специфічною формою зобов'язання, що регламентується угодою майнового найму і полягає в передачі власником своїх прав у користуванні та розпорядженні його майном селенг-компанії за визначену пла­ту. При цьому власник залишається володарем переданого майна і може при першій вимозі повернути його. Селенг-компанія за­лучає і вільно використовує на свій розсуд майно та окремі май­нові права громадян і господарчих суб'єктів. Майном можуть бу­ти різні об'єкти права власності: гроші, цінні папери, земельні ділянки, підприємства, будівлі, обладнання і т. п.

За формою фінансування селенгова діяльність наближена до банківської діяльності. Вона може здійснюватися будь-якими торгово-промисловими підприємствами як побічна операція. Од­нак економічно доцільно створювати селенг-компанії.

Селенг є ефективним інстру­ментом фінансування різних сфер підприємництва в умовах ризи­ку. У сучасних умовах для розвитку селенгу відкриваються хо­роші перспективи. До них можна віднести:

• скорочення об'ємів ліквідних коштів з причини постійно ви­никаючих труднощів на грошовому ринку;

• загострення конкуренції, що потребує оптимізації вкладення капіталу;

• зменшення прибутку господарчих суб'єктів, що обмежує їх можливість вкласти достатню суму коштів у розвиток нової технології та розширення виробництва.

30. Економічна сутність здійснення факторингових операцій.

Факторингові операції з'явились на основі комерційного кредиту, який надається продавцями покупцям у вигляді відстрочки платежу за продані товари. Зміна вимог до розра­хунків з точки зору прискорення обороту коштів викликали не­обхідність для постачальників шукати шляхи рішення проблеми дебіторської заборгованості. Факторинг є порівняно новою ефективною системою покращання ліквідності та зменшення фінансового ризику при організації платежів. Комерційні банки, розвиваючи ці операції, доповнюють їх елементами бухгалтерсь­кого, інформаційного, рекламного, збутового, юридичного, страхового та іншого обслуговування клієнтів.

Загальні положення про організацію факторингових опе­рацій в Україні. При наданні послуг підприємствам та ор­ганізаціям через факторинг комерційні банки керуються слідую­чими положеннями Національного банку України.

1. Кредити для проведення факторингових операцій нада­ються строком на 3 місяці під 10% річних.

2. У випадках дострокового надходження коштів від по­купців по викупленій дебіторській заборгованості комерційні банки мають право використати їх на проведення таких же фак­торингових операцій, але строк повернення кредиту Національ­ному банку не повинен перевищувати 3-х місяців.

3. Комерційні банки можуть надавати факторингові по­слуги всім госпорганам незалежно від того, в якому банку відкриті їх розрахункові рахунки.

4. При вирішенні питання про надання можливості ко­мерційним банкам здійснювати факторингові операції необхідно виходити із дотримання всіх вимог відносно нормативів ліквідності даного банку, їх розрахунок необхідно зробити з ура­хуванням відтворення статутних капіталів банків.

5. Факторингові послуги можуть надаватись на викуп дебіторської заборгованості під розрахункові документи за відвантажену продукцію та надані послуги.

6. В строк, установлений для повернення кредиту комер­ційними банками, управління Національного банку на підставі строкового зобов'язання списує з його кореспондентського ра­хунку суму кредиту.

7. Сума неефективно використаного кредиту по проведенню факторингових операцій відноситься за рахунок діяльності ко­мерційного банку.

8. Факторингові послуги оформляються угодами між:

а) управлінням Національного банку та комерційними банками;

б) комерційними банками та підприємствами і ор­ганізаціями.

Факторинг здійснюється наступним чином: банк отримує у господарюючого суб'єкта-продавця право на стягнення дебі­торської заборгованості покупця продукції (робіт, послуг) і про­тягом 2-3 днів перераховує господарюючому суб'єкту 70-90% су­ми коштів за відвантажену продукцію на час її пред'явлення. Після одержання платежу за цими рахунками від покупців банк перераховує господарчому суб'єкту суми рахунків 30-10% за мінусом процентів і комісійних винагород. Вартість фактичного обслуговування залежить від виду послуг, фінансового станови­ща клієнта тощо.

При визначенні оплати за факторинг слід виходити з прийнятого сторонами процента за кредит і середнього терміну перебування коштів у розрахунках з процентами. При розміщенні документа продавця в картотеку покупця вся сума пені також є доходом факторингу.

31. Класифікація кредитів на фінансовому ринку.

Кредити можуть бути класифіковані за різними ознаками. Залежно від термінів надання кредити поділяють на:

1) коротко-

2) середньо-

3) довготермінові.

Короткотерміновими вважаються кредити терміном до одного року, які надаються для фінансування поточних потреб у грошових коштах. Середньотерміновими називають кредити терміном від одного до трьох років, які надаються переважно для фінансування капітальних вкладень, тобто купівлі обладнання, будівництва споруд, реалізації інвестиційних проектів тощо. Довготермінові кредити надаються на термін понад три роки для фінансування нерухомості і забезпечуються заставними на нерухомість.

Підприємствам можуть надаватися такі основні види кредитів:

• кредити під кругообіг активів, що надаються на короткий термін для покриття так званих "розривів" у готівці. Останні виникають при невчасному надходженні готівки за реалізовану продукцію, тобто при невчасному погашенні дебіторської заборгованості;

• сезонний кредит надається для забезпечення короткотермінових сезонних потреб у додаткових фінансових ресурсах. Він має разовий характер і в міру реалізації продукції, виробленої і закупленої сировини, кредит погашається. Такі кредити переважно короткотермінові від ЗО до 180 днів з одноразовим погашенням або у вигляді сезонної кредитної лінії чи овердрафту;

• кредит під рух грошових коштів, як правило, є середньо- чи довготерміно­вим і призначається для фінансування капітальних вкладень або для збільшення оборотного капіталу при розширенні виробництва;

• кредити, забезпечені активами, до яких відносять іпотечні кредити, кредити, забезпечені обладнанням, товарно-матеріальними запасами, дебіторською заборгованістю, транспортні та промислові кредити, лізинг тощо. Характерною ознакою їх є те, що вони забезпечені певними активами, які можуть бути реалізовані кредитором у разі неповернення кредиту;

• проектні кредити є одними з найбільш ризикових, які надаються гру­пам компаній для реалізації спільних проектів і досить часто групами банків, що обумовлюється великою сумою кредиту та значним рівнем проектних ризиків.