Зарубіжна

висновок про можливість перемоги соціалістичної революції в окремо взятій країні; ідею переростання демократичної революції в соціалістичну;

-розробка вчення про партію робітничого класу - партію нового типу (авангардну), яка чітко скерована на завоювання політичної влади;

-обгрунтування ролі Рад як форми диктатури проле­таріату;

-переоцінка ролі суб'єктивного фактору в суспіль­них перетвореннях,який повинен був компенсувати недостатність об'єктивних умов;

-спрощене розуміння демократії, неприняття її плюралістичної моделі;

-нетерпимість до інакодумства;

-релятивістське розуміння моралі ("моральним є все те, що відповідає інтересам революції"), відхід від моральних принципів при виробленні політики.

Вульгарну і деформовану трактовку марксизму містили політичні погляди Й.В.Сталіна. Сталінізм як теорія і практика характеризувався такими ознаками:

-демагогічне, еклектичне і суб'єктивне ставлення до марксистської теорії, з якої бралося тільки те, що могло бути вико­ристано тоталітарним режимом;

-нещадна розправа з політичною опозицією, зведення в ранг державної політики насильства і репресій;

-обгрунтування тези про "посилення класової боротьби в процесі будівництва соціалізму";

-перетворення партії в особливий суб'єкт політичної влади "орден мечоносців" (партія стає державною, а держава партійною);

-трансформація політичного лідерства в "культ вождя";

-примітивний розгляд діалектики політики і економіки ("політика-командна сила");

-вульгарне розуміння взаємозв'язку особи і суспільства (" людина-гвинтик у державному механізмі");

-позбавлення людей елементарних прав і сво­бод;

-відвертий аморалізм і цинізм в політиці.

Одним із напрямів марксистської думки в Західній Європі був так званий австро-марксизм (О.Бауер,К.Реннер, М.Адлер,Р.Гільфердінг):

-представники австромарксизму виступали за ево­люційний шлях переходу від капіталізму до соціалізму;

-обгрунтували концепцію поступової "соціалізації" суспільства;

-відстоювали необхідність всебічної демократизації суспільного життя і політичного плюралізму.

Своє тлумачення марксизму дали такі видатні діячі соціал-демократії, як Е.Бернштейн і К.Каутський:

-відхід від догматизації революційного шляху і обгрунтування реформійської моделі переходу до соціалізму;

-відмова від ідеї диктатури пролетаріату;

-відстоювання концепції політичної демок­ратії;

-розуміння держави як інструменту суспіль­но-політичної інтеграції, а не як знаряддя класового панування.

Боролися проти вульгаризації і спрощеного розуміння марксизму і такі діячі, як : А.Грамші, П.Тольятті,В.Брандт, У.Пальме, а також ряд інших, які:

-відстоювали еволюційні шляхи трансформації суспільства;

-обгрунтували можливість і доцільність зближення і "конвергенції" (зрощення) капіталізму і соціалізму;

-розуміння самоцінності демократії, фундаментальних прав і свобод, які є важливими критеріями цивілізо­ваності суспільства.

Проте, як відомо, не ці течії, а саме ленінська і сталінська інтерпретація марксизму були реалізовані в колишньому СРСР та в інших країнах "реального соціалізму".

3.Західна політологія ХХ століття.

В центрі уваги однієї з найбільш поширених політологічних теорій початку ХХ століття перебувала проблема співвідно­шення мас та еліт в політиці.

Всебічне обгрунтування політичним діям мас дав Г.Лебон (Франція):

-психологія мас відрізняється від психології індивідів, які входять до неї;

-маса, натовп-ірраціональні, керуються емоціями, нетерпимі, агресивні;

-як тільки-но натовп, а не лідери, починають вирішувати політичні питання, виникають шкідливі, негативні явища.

Безпосередніми творцями теорії еліти були два італійські вчені - В.Парето і Г.Моска:

-влада повинна перебувати в руках меншості і якщо вона переходить з одних рук в інші, то переходить від однієї меншості до іншої, але нiколи від мен­шості до більшості;

-меншість, що має владу, є панівним класом, елітою;

-кожна еліта править, поширюючи в суспільстві ту ідеологію, яка виражає її інтереси;

-розрізняють 2 основні форми владних еліт:аристократичну і демократичну (аристократичні владні еліти є замкненими групами, які формуються тільки за рахунок людей свого кола; демократичні владні еліти рекрутуються з широких мас за рахунок людей, які мають необхідні якості);

-ті ж люди, які мають необхідні для влади якості, але в зв'язку з різними причинами (економічними,соціальними, особистими та ін.) не зуміли ввійти до владних еліт, становлять так звану контреліту;

-якщо якісний склад владних еліт погіршується, а кількісний склад контреліт зростає, то контреліти з допомогою підтримки мас усувають існуючі еліти і встановлюють власне панування і цикл повторюється.

Важливим напрямом західноєвропейської політології ХХ століття став інституціоналізм (М.Дюверже та ін.):

-в основі розгляду соціально-політичних проблем є "інституції", під якими розумілись будь-які стійкі об'єднання людей для досягнення певних цілей (держава, партії, організації, сім'ї і т.д.);

- держава, хоч і важлива, але лише одна із інституцій, яка здійснює політичну владу;

-кожна із інституцій має свої функції і права;

-політична влада - це результат діяльності різних інституцій, які мають різні, часто протилежні інтереси;

-однак заради самозбереження всі ці інституції досягають порозуміння в процесі реалізації політичної влади;

-прийняття політичних рішень - це результат "вільної гри", конкуренції різних груп, інституцій;

-політична влада дробиться між урядом і по­заурядовими інституціями;

-узгоджує інтереси різних груп, інституцій, виступає нейтральним арбітром держава, яка має стояти над цими групами, інституціями.

Видатним політологом ХХ століття був М.Вебер (Німеччи­на), в центрі уваги якого була проблема раціоналізму. Особливу увагу М.Вебер звертав, у зв'язку з цим, на всебічний аналіз бюрократії:

-визнаючи певні недоліки і негативні риси бюрок­ратії,М.Вебер був переконаний, що вона є найбільш раціоналізованою системою управління і здійснення влади;

-керівництво офіційними справами бюрократія здійснює постійними (стандартними) методами;

-бюрократична система передбачає наявність раціоналізованого комплексу норм і принципів, які визначають обов'язки кожного функціонера;

-функціонер наділяється владою не завдяки індивідуальним якостям, а завдяки своєму місцю в ієрархії влади;

-службові місця і посади не належать тим, хто їх займає, не є їхньою особистою власністю, а тому не можуть продаватись, даруватись або передаватись в спадщину;

-бюрократія - технічно найбільш досконала уп­равлінська система, яку можна критикувати тільки за те, що ій властива тенденція виходу за рамки своїх функцій.

Знайшли відображення в працях М.Вебера й інші проблеми політології:

-так, зокрема, він всебічно досліджував фе­номен політичної влади ("Політика,- писав М.Вебер,- є - участь у владі або здійснення впливу на владу", політична влада, за М.Вебером, класифікується на три типи: традиційний, плебісцитарний і харизма­тичний);

-показав роль релігії, зокрема протестанської моделі християнства, на процес становлення політичної системи капіталізму;

-значну увагу М.Вебер звертав на аналіз конфліктів, що породжені різними інтересами статусних і престижних груп.

Досить популярним в західноєвропейській і аме­риканській політології ХХ століття був психологічний (біхевіористський) напрям:

-так, наприклад, Г.Лассуел (США) намагався досягти органічної єдності політики і психології; на основі ідей З.Фрейда він зробив теоретичні і практичні висновки щодо використання теорії пси­хоаналізу в дослідженні політичних лідерів, а також інших суб'єктів політики;

-за тісний зв'язок політології і психології виступав Ч.Мерріам (США), вважаючи, що основою розуміння політики повинно стати вивчення психології і опора на неї;

-широку увагу до психологічних аспектів політичної діяльності звертали Г.Уоллес (Англія), а також У.Ліппман (США).

В умовах науково-технічної революції все більшої ваги почали набувати технократичні концепції політики:

-появу цих концепцій пов'язують з американським вченим Т.Вебленом, який в книзі "Інженери і система цінностей" вимагав передати владу інженерно-технічним спеціалістам на чолі з генеральним штабом індустріальної системи;

-інші вчені пізніше обгрунтовували не­обхідність передачі влади "чисто нейтральній технократії", яка б зрівноважувала багато­манітність вимог різних груп суспільства;

-великий вплив на формування технок­ратичних концепцій справила книга Дж.Бернхема "Революція управляючих", в якій обгрунто­вувалась трансформація владних еліт, що складатимуться вже не з буржуазії а з менеджерів;

- видатний вчений Дж.Гелбрейт (США) доводив, що влада в доіндустріальному суспільстві належить землевласникам, в індустріальному суспільстві - капіталістам, а в постіндустріальному - менеджерам, які врівноважують вплив професійних, виборних політиків.

Серед інших політологічних напрямів слід виділити:

• дослідження проблем демократії (Дж.Сарторі (Італія) - книга "Демократія і дефініції", М.Паренті (США) - книга "Демократія для небагатьох" та іншi);

• дослідження роблем політичної культури (Г.Алмонд і С.Верба (США);

• досліження питань міжнародних відносин і зовнішньої політики (Г.Моргентау, Г.Кіссінджер (США), Р.Арон (Франція);

• обгрунтування методики використання в політиці емпіричних, кількісних методів [Ч.Мерріам (США), Г.Уоллес (Англія)].

Надзвичайно популярною в останні роки стала концепція аме­риканського професора Ф. Фукуями про "кінець історії" ("ендизм"). Суть цієї політологічної концепції полягає в тому, що у відповідності з нею, людство вже виробило оптимальну модель суспільно-політичного устрою - лібе­ральну демократію західного типу. Обгрунтовуючи універ­сальний характер цієї моделі суспільно-політичного устрою, Ф.Фукуяма говорить про її поширення на все людство, оскільки реальних альтернатив західній ліберальній де­мократії немає і бути не може. Це означатиме "кінець історії політики і взагалі еволюції людства". Такий безапеляційний висновок піддається критиці багатьма політологами як в США, так і в Західній Європі, оскільки очевидним є ненауковий, метафічний характер висновку про те, що історія досягла свого "вінця" і далі розвиток буде відбуватись шляхом постійної репро­дукції (відтворення) досягнутих форм і процедур життєдіяльності в цілому, і політичного життя зокрема.

10