Розділ II. Виникнення та історичний розвиток інституту політичної опозиції

1. Формування української політичної опозиції

Існуючі форми правління на українських землях до виникнення Київської Русі (царські ради, народні збори та ради міст) не мали у своєму складі структур, які б мали опозиційний характер. Разом із тим, вже у феодальні роки можна помітити певні ознаки появи угруповань, відмінних за своїми політичними поглядами, в тому числі, на питання організації державної влади.

На початку XIX ст. оформилася політична опозиція царату. Спочатку опозиційні діячі брали активну участь в таємних організаціях - масонських ложах, які діяли у 1817-1822 рр. Масони кінцевою метою ставили об’єднання всіх народів світу в «розумне суспільство, кожний член якого робить свій внесок, щоб воно було корисним і приємним для усіх». У цілому це був поміркований демократизм. Масонські ложі діяли у Києві - «Зєднанних словян» (1818-1822 рр.), в Одесі - «Понт Евксинський» (1817 р.), «Трьох царств природи», у Полтаві - «Любов до істини» (1818-1819 рр.). У полтавській ложі виразно виявилася національно - визвольна спрямованість. Її засновниками були І. Котляревський, С. Кочубей, Г. Тарновський та ін. Ця ложа була заборонена. У 1822 р. царський указ заборонив діяльність

В Україні поширеним був декабристський рух. У 1821-1825 рр. діяло «Південне товариство», керівник якого був Павло Пестель. Програмним документом була «Руська правда» (автор Пестель). Програмними вимогами були: повалення самодержавства, встановлення республіки, скасування кріпацтва, без викупу наділення селян поміщицькою землею, ліквідація станів, надання всім рівних прав та ін. Але Російська держава за устроєм вбачалася унітарною, а національні регіони ніякої автономії чи самостійності не отримували.

У 1823-1825 рр. діяло «Товариство об’єднаних слов’ян», з центром у Новгороді - Волинському. Метою його було визволення слов’янських народів від монархічного деспотизму та іноземного панування і об’єднання їх в федеративну республіку, ліквідація самодержавства, скасування кріпацтва. Досягти цього планували шляхом військового повстання за участю народу.

За часів перебування України у складі Речі Посполитої, з’являються певні ознаки політичної структурованості вального сейму за національною та релігійною ознаками, що є передумовою появи організованої опозиції у представницькому органі.

Участь українських депутатів у парламентських установах Австрії, Австро-Угорщини та царської Росії, діяльність Головної руської ради та Українського парламентського клубу сприяли виробленню досвіду здійснення парламентської опозиційної діяльності. Разом із тим, слід відмітити, що структурування депутатів-українців у цих органах відбувалося, в основному, за національно-релігійною ознакою, а отже, мало на меті захист інтересів певної частини населення та меншою мірою було спрямовано на вплив щодо всієї державної політики.

В умовах лібералізації в Україні почали виникати різні групи «зелених», політичні клуби, просвітницькі українознавчі організації (1987 р. у Львові - «Товариство Лева», 1988 р. у Києві - клуб «Спадщина» та студентське об’єднання «Громада») їх діяльність одразу ж виходить за межі суто просвітницької і набуває політизованого характеру. Восени 1987 р. у Києві виник Український культурологічний клуб (УКК). За спробу провести у 1988 р. демонстрацію до другої річниці Чорнобиля кількох лідерів УКК було заарештовано. Наприкінці 1987 р. виходить з ув’язнення й повертається в Україну ряд відомих правозахисників, зокрема В. Чорновіл і М. Горинь, у січні 1989 р. - Л. Лук’яненко, який мав 26-річний «стаж» політв’язня. У 1988 р. офіціозне святкування РПЦ в Москві (а не в Києві) 1000-ліття введення християнства на Русі було використано дисидентами в Україні для привернення уваги до долі УАПЦ та УКЦ.

Українська Гельсинська спілка (УГС), створена на основі відновленої УГГ, у 1988 оприлюднила «Декларацію принципів»: перетворення СРСР на конфедерацію незалежних держав; влада - демократично обраним радам; державність української мови; створення республіканських військових формувань; звільнення всіх політв’язнів; легалізація УКЦ та УАПЦ. Для України на той час це були вельми радикальні пропозиції. Діяльність УГС, таким чином, виходила за межі правозахисної.

Спілка письменників України, восени 1988 р. висунула ідею створення «Народного руху України за перебудову». На її підтримку висловилися на початку 1989 р. й установчі конференції українського історико - просвітницького товариства «Меморіал» та Товариства української мови ім. Т. Шевченка.

До проекту програми Руху було внесено положення про визнання керівної ролі партії, чого вимагали в ЦК КПУ (в усі наступні документи Руху воно вже не потрапляло). Незважаючи на це, проти ініціаторів Руху та ще не надрукованого проекту було розпочато кампанію цькування з перекрученням змісту документа. Через півтора року після цих подій тодішній секретар ЦК КПУ (під час обговорення програми Руху він займав посаду завідуючого ідеологічним відділом ЦК КПУ і брав участь у теледебатах із одним з ініціаторів Руху філософом М. Поповичем) Л. Кравчук визнав це як помилку і ЦК, і власну. Погрози, що членство в Русі стане несумісним з членством у КПРС, обмежували можливості для співробітництва комуністів з Рухом, посилювали в Русі його радикальне крило (проти чого в своїх промовах якраз і виступало керівництво КПУ).

І все ж, оскільки Рух виступав за економічний, політичний, ідеологічний плюралізм, це дало змогу на першому етапі його діяльності об’єднатися в ньому представникам різних поглядів: від комуністів-реформаторів до членів УГС та інших організацій, що виступали з позицій антикомунізму. Участь письменників, учених, відомих усій Україні, надала ідеї Руху своєрідної легітимності, дала змогу залучити більшу кількість людей, ніж могли на той час повести за собою дисиденти - правозахисники.

У вересні у Києві відбувся установчий з’їзд Руху, який налічував вже 280 тис. чол. У прийнятій програмі зазначалося, що Рух підтримує «принципи радикального оновлення суспільства, проголошені XVII з’їздом КПРС, XIX Всесоюзною партконференцією», інакше кажучи, тепер Рух обстоював перетворення СРСР на конфедерацію. У той же час лідери УГС вже агітували за вихід із складу СРСР. Секретаріат Руху, який реально здійснював політику цієї організації, очолив один із лідерів УГС М. Горинь, що свідчило про тенденцію до радикалізації Руху.

Дуже важливою масовою акцією Руху став «живий ланцюг» між Києвом та Львовом у січні 1990 р., присвячений проголошенню 1919 р. об’єднання УНР та ЗУНР в єдину державу. Він демонстрував силу Руху, єдність України (на противагу словам Горбачова, що пролунали незадовго до того у Литві, про Харків як «російське місто»), акцентував увагу на тому, що саме цю подію, а не події осені 1939 р. слід вважати юридичним аргументом на користь соборності України. Другою масовою політико - просвітницькою акцією Руху стало святкування у серпні 1990 р. 500-річчя запорозького козацтва.

Таким чином, демократичний рух значною мірою відбувався під прапором національного відродження. Це давало змогу досить швидко здійснити політизацію україномовного населення (серед делегатів установчого з’їзду Руху було 85% українців, 95% з них назвали рідною мовою українську, половина делегатів була із західних областей. Водночас на сході й півдні України спроби залучити широкі маси населення до участі у демократичному русі шляхом використання гасел національного відродження наштовхнулися на значні труднощі, більше того, відвернули частину населення від Руху. Тому важливим було прийняття установчим з’їздом Руху низки звернень до неукраїнського населення.

Вибори до Верховної Ради УРСР у березні 1990 р. показали, що позиції Руху (який до виборів не був зареєстрований, що ускладнювало висування кандидатів) на сході і півдні республіки слабкі. В цілому по Україні Демократичний блок, в якому основною силою був Рух, завоював 1/4 мандатів, на основі чого було створено парламентську опозицію - Народну раду. При цьому у трьох західних областях: Львівській, Івано-Франківській і Тернопільській Рух одержав повну перемогу, а компартія в радах перейшла в опозицію. Виходячи з вище сказаного, можна зробити висновок ,що за часів входження України до складу СРСР опозиція правлячому режиму існувала (хоча і не на парламентському рівні) та послужила підґрунтям для виникнення і функціонування опозиції у парламенті незалежної держави.