2.7.3. Віровчення ісламу.

Догматизм ісламу дуже простий. Мусульманин повинен твердо вірити, що є тільки один Бог — Аллах; що Мухаммед був його посланником-пророком; що до нього бог посилав людям і інших пророків — це біблейські Адам, Ной, Аврам, Мойсей, християнський Ісус, але Мухаммед вищий за них; що існують ангели і злі духи (джинни), втім, ці останні, що перейшли в іслам з давньоарабських вірувань, не завжди злі, вони теж знаходяться у владі бога і виконують його волю; що в останній день миру мертві воскреснуть і всі одержать подяку за свої справи: праведні, такі, що шанують бога, насолоджуватимуться в раю, грішні і невірні горіти в геєні; нарешті, що існує божественне визначення, бо Аллах кожній людині наперед предусмотрел його долю.

Аллах зображається в Корані як істота з чисто людськими моральними якостями, але в чудовому ступені. Він то гнівається на людей, то прощає їх; одних любить, інших ненавидить. Як і іудейський і християнський боги, Аллах без жодної причини наперед призначив одних людей до праведного життя і майбутнього блаженства, інших — до беззаконня і замогильних мук. Проте, в Корані, як і в євангеліях, бог багато разів іменується милостивим, прощаючим і ін. Найважливіша ж якість Аллаха — ця його нескінченна могутність і велич. Тому і найважливіше догматичне і моральне розпорядження в Корані — це вимога повної, беззастережної покірності людини волі Аллаха.

Практичні і обрядові заповіді ісламу зводяться до наступного:

Шахада – визнання єдиного Бога Аллаха і пророчої діяльності Мухаммеда. Звучить вона так: «Немає Бога окрім Аллаха і Мухаммед – пророк його»; обов'язкова п'ятикратна молитва (намаз) щодня у встановлений час; обов'язкове обмивання перед молитвою і в інших випадках, після якого-небудь забруднення; податок (закят) на користь бідних і на розвиток релігії; щорічний пост (ураза, в десятому місяці — рамазані) протягом всього місяця; паломництво (хаджж) в священне місто Мекку, яке правовірний мусульманин повинен по можливості зробити хоч би раз в житті.

Ці заповіді називаються «п'ять стовпів ісламу». Кожне з цих розпоряджень, не дивлячись на те, що вони самі по собі не так вже тяжкі і нездійснимі, допускає вилучення і пом'якшення в скрутних випадках. Вода для обмивання, у разі її відсутності, може бути замінена піском, пилом; дотримання поста необов'язково для хворих, для мандрівників, вони можуть і повинні відпоститься пізніше відповідне число днів; до речі, мусульманський пост, на відміну від християнського, полягає в повній стриманості від всякої їжі і пиття від сходу до заходу сонця, та зате в решту часу доби можна їсти і пити що завгодно, але не усердствувати.

Мусульмани мають з іудеями ряд загальних звичаїв і заборон: обов'язкове обрізання хлопчиків (але це проробляється не над новонародженими, як у євреїв, а над семи — десятирічними хлопчиками); заборона їсти свинину; строга заборона робити зображення бога, а також і взагалі зображати живі істоти, людини або тварин, щоб не давати ніякого приводу для ідолопоклонниці. Послідовникам ісламу заборонено також пити вино.

В Корані проводиться деяка відмінність між прихильниками різних не мусульманських релігій. До багатобожників, тобто послідовником племінних і політеїстичних культів, відношення різко вороже: «О ви, які увірували! Бийтеся з тими з невірних, які близькі до вас. І хай вони знайдуть у вас суворість. І знайте, що Аллах — з богобоязливими!» (9: 124).

До людей же, що «мають писання», тобто до іудеїв і християн, укладачі Корану виявляють пошану: це і зрозуміло, адже на ідейному ґрунті саме цих релігій, на шляхах їх спрощення виросла ідеологія ісламу

Під прапором джихаду (газавату) мусульманські проповідники не раз, аж до наших днів, спонукали віруючих до винищувальної війни проти всіх іновірців, зокрема проти учасників прогресивних соціальних рухів.

Етика ісламу досить елементарна. Наказує бути справедливим, віддавати за добро добром, за зло злом, бути щедрим, допомагати бідним і т.п. Нездійсненних моральних розпоряджень в ісламі, на відміну від християнства, немає.

У сімейній моралі і в погляді ісламу на статтєві взаємини відобразилися поняття патріархально-родового устрою. Жінка — підлегла істота, створена Аллахом для потішання чоловіка. Разом з тим в Корані признаються людські і цивільні права жінки: засуджується зайва жорстокість чоловіка у відношенні до дружини, обмовляються майнові права жінки — право на придане, на спадок. Коран дещо полегшив положення жінки в порівнянні з патріархальним звичайним правом арабів.

У соціальних принципах раннього ісламу знайшов віддзеркалення той же патріархально-родовий устрій. Всі мусульмани рівні перед богом, але майнові відмінності, багатство і бідність визнаються природним фактом, встановленим самим Аллахом. Обов'язковий податок на користь бідних покликаний пом'якшувати майнові суперечності; проте приватна власність захищається Кораном. Торговий прибуток оголошується цілком законним, лихварство ж засуджується: «Аллах дозволив торгівлю і заборонив зростання» (2: 276), що, мабуть, є результатом компромісу між інтересами торгового класу і маси землеробів і кочівників, що страждали від лихварства і кабали. Закабаління за борги заборонене.

Обкидаючи загальним поглядом догматизм, обрядовість, етику раннього ісламу, ми бачимо, що в основі цієї ідеології лежить іудейсько-християнський світогляд, але пристосований до суспільного устрою — до родоплемінного побуту арабів, що розкладався, розпорядження його нескладні і цілком здійснимі.

Ці особливості мусульманства, породжені самими умовами його виникнення, полегшили його розповсюдження серед арабів. Хоч і в боротьбі, долаючи опір родоплемінної аристократії, схильної до сепаратизму (повстання племен Аравії після смерті Мухаммеда), іслам досить скоро отримав серед арабів повну перемогу. Нова релігія указувала войовничим бедуїнам простій і ясний шлях до збагачення, до виходу з кризи: завоювання нових земель.

2.7.4. Розповсюдження ісламу.

Наступники Мухаммеда — халіфи Абу-Бакр, Омар, Осман — завоювали у короткий час сусідні, а потім і віддаленні країни Середземномор'я і Передньої Азії. Завоювання здійснювалися під прапором ісламу — під «зеленим прапором пророка». Вони були полегшені тим, що маси населення країн Візантійської і Сасанідської імперій, як і інших держав, жорстоко страждали від гніту місцевих феодалів і не схильні були чинити опір арабам. У скорених арабами країнах повинності селянського населення були значно полегшені, особливо для тих, хто приймав іслам; і це сприяло переходу широких мас населення різних національностей в нову релігію. Іслам, зародившись як національна релігія арабів, скоро почав перетворюватися на наднаціональну, світову релігію. Вже в VIII—IX ст. іслам зробився пануючою і майже єдиною релігією в країнах халіфату, що охопив величезні простори — від Іспанії до Середньої Азії і меж Індії. У XI—XVIII ст. він широко розповсюдився в Північній Індії, знову-таки шляхом завоювань. В Індонезії іслам набув поширення в XIV—XVI ст., головним чином через арабських і індійських купців, і майже начисто витіснив індуїзм і буддизм (окрім острова Балі). У XIV ст. іслам проник також до кипчаків в Золоту Орду, до болгар і інших народів Причорномор’я, дещо пізніше — до народів Північного Кавказу і Західного Сибіру.