62.Морфеміка.Поняття морфеми,морфа.Аломорфа
Морфеміка - розділ мовознавства ,який вивчає типи й структуру морфем.Об’єктом дослідження морфеміки є морфеми ,їх формальні видозміни (аломорфи) та їх лінійне поєднання. Морфеміка вивчає види морфем за їх місцем у слові та за функцією (корінь,афікси)2) типи значень ,виражених морфемою (лексичне.граматичне,дериваційне)3)мовні одиниці морфемного рівня(морфема і морф)4)принципи виділення морфем і правила їх сполучованості) 5)звукові зміни,пов’язані з комбінаторикою морфем(чергування фонем у морфемах,усічення й нарощення основ )6)типи морфів різних класів і морфну структуру слів)Морфемний аналіз відрізняється від словотворчого.Морфемний аналіз відповідає на питання «З яких морфем складається слово?»він передбачає виділення в слові всіх його морфів і встановлення їх значень.
Морфема - мінімальна двостороння одиниця мови.
Морф - конкретний представник морфеми,один з її різновидів:нес-ти,нос-и-ти.нош-а. У цих словах маємо морфи кореневі нес-,нос-,носи-
Аломорф - морфи,які виступають в конкретній граматичній позиції:перед-н (друж-н-ій) ,перед – і(друзі)
63.Способи творення слів.
Морфологічні:
Префіксальний (творення похідних слів за допомоги префікса)
Суфіксальний(творення слів за допомою суфікса)
Суфіксально-префіксальний(творення похідних додаванням до твірної основи префікса і суфікса)
Постфіксальний (творення нового словатієї самої частини мови з новим лексичним значенням за допомоги постфікса.який приєднується до твірного слова)хтось,який-небудь.що-небудь
Безафіксальний (творення нового слова без участі префікса і суфікса)великий-велич
Основа і словоскладання, абревіація(різні типи складанняоснов. унаслідок чого постають складні і складноскорочені слова): всюдихід, місто-хід, ВНЗ, книгодрукування)
Флективний(творення похідних за допомогою флексії(закінчення): Мирослав-Мирослава
Неморфологічні:
Морфолого-синтаксичні(слово набуває нового лексичного значення в наслідок переходу однієї частини мови до іншої:учений (який?)хлопець,молодий учений(хто?)
Лексико-синтаксичний(поступове зрощення синтаксичного сполучення в одне слово)сімдесят,сьогодні,добраніч
Лексико-семантичний(переосмислення лексичного значення вживаних у мові слів)вечірній Київ – (місто)-«Вечірній Київ» (газета)
64.Роль словників для нормалізації лексичного складу. Лексика-це сукупність слів,що об'єднуються в певні ряди ,групи,шари на основі спільності ,подібності і водночас розрізняються ,протиставляються в межах цих угруповань за вужчими диференційними ознаками.Лексика української літературатурної мови дуже багата.Безпосередньо реагуючи на суспільні зміни ,вона характеризується значною рухомістю:постійно поповнюється позначеннями нових предметів,процесів,явищ і звільняється від назв віджилих реалій та понять.Лексичний склад укр.мови репрезентується у писемному та усному мовленні.Залежно від змісту й мети висловлювання у процес і мовлення відбувається відбір і комбінування найвлучніших,найточніших саме для цієї мовної ситуації слів.Іноді дуже важко підібрати певне слово,щоб точно висловити думку.Це зумовлено багатьма причинами:недостатнім володінням рідною мовою,незнанням усталених мовних норм,впливом російської мови,незнанням синонімічного багатства мови ,сплутуванням паронімів.Синоніми- це слова близькі за значенням.Володіти синонімічним багатством означає вміти уникати незрозумілих іншомовних слів,які можна замінити українськими,уникати повторення одного і того ж самого слова. Предметом лексикографії є збирання слів тієї чи іншої мови ,систематизація їх опис словникового матеріалу.Залежно від призначення словники поділяються на два типи:енциклопедичні й лінгвістичні.Енциклопедичні подають стислу характеристику предметів,явищ,історичних подій,видатних політичних діячів .Прикладами загальних енциклопедій є найбільша за обсягом сімнадцятитомна Українська Радянська Енциклопедія,видана протягом 1958-1965. Важливу роль виконують галузеві енциклопедичні словники ,що систематизують знання певної галузі науки."Енциклопедія кібернетики" в 2- х тонах,видана Головною редакцією УРЕ 1973 р."Українська мова" енциклопедія- перше видання ,в якому на основі досягнення сучасного мовознавства в досить повній ,систематизованій і стислій формі подано відомості про українську мову та українське мовознавство. У лінгвістичних словниках по- різному пояснюються слова:з погляду властивого їм лексичного значення,походження,правопису,наголошування.Лігвістичні словники можуть бути одномовними,двомовними,багатомовними.Двомовні ,чи багатомовні - це перекладні словники.Основним типом лігвістичних словників є одномовні,в яких у певному аспекті розкриваються особливості слів.Вони поділяються на окремі різновиди словників:тлумачні,орфоепічні,орфографічні,етимологічні,історичні,фразеологічні.Вершиною словникарства є тлумачні словники,які достатньо повно подають лексико-фразеологічний склад мови з поясненням прямого і переносного значення,граматичних та стилістичних особливостей наводять зразки вживання слова.Етимологічні тлумачать походження слів, їхні найдавніші корені,зміни в їх будові,а також розвиток значень слів. Орфографічні словники подають нормативне написання слів і їх граматичних форм відповідно до чинного правопису. Орфоепічні словники фіксують основні норми літературної вимови. Історичні словники- це словники у яких пояснюються слова ,зафіксовані писемними пам'ятками. Фразеологічні словники подають стійкість словосполучення. Вони можуть бути перекладні і тлумачні. Термінологічні словники- різновид лінгвістичних, до подають значення термінів певної галузі знань. Крім названих є ще діалектні, словники мови письменників, морфемні словники, словники власних імен, частотні, словники - довідники з культури мови найчастіше містять лексичні, морфологічні норми української літературної мови. Користуючись словником, ви підвищите культуру свого мовлення.
65.Принципи класифікації слів та їх застосування Частини мови – великі за обсягом класи слів, об’єднаних спільністю загального граматичного значення і його формальних показників. Частини мови – одне з найважливіших понять у граматиці. Без нього неможливе вивчення граматичної будови мови. Частини мови – є джерелом пізнавальної діяльності людини, за допомого чого можливою є диференціація речей, якостей, процесів, дій та станів. Нема однозначної відповіді що таке частина мови. Одні вважають, що це лексичні розряди слів, другі – граматичні класи слів, треті – лексико-граматичні класи. На сучасному етапі використовують такі критерії: семантичний, морфологічний, синтаксичний словотвірний. 1)Семантичний критерій – передбачає віднесення до 1 частини мови слів зі спільним загальним граматичним значенням, як наприклад, предметність, дія, якість. Так слова зі значенням предметності утворюють клас іменників. Ця закономірність дає змогу говорити про загальне значення предметності в іменнику як частині мови, поширюючи цю семантичну характеристику й на іменники, які позначають якість, дію, стан та ін.. Отже, граматичні значення частин мови не рівнозначні поняттям, що виражаються словами, не рівнозначні й логічним узагальненням цих понять. Значення і форма існують у єдності, тому при класифікації слів на частини мови потрібно враховувати й форму, тобто формально-граматичний (морфологічний) критерій виділення частин мови. 2)Формально - граматичний (морфологічний) критерій – за яким до уваги береться своєрідність змінювання слів, тобто інвентар їх форм і парадигм, які є виразниками певних морфологічних категорій. Наприклад, іменники змінюються за відмінками, родами і числами, дієслова за особами і часами, прислівники не змінюються. Форми слова репрезентують морфологічні категорії частин мови. Кожна ч.м. характеризується особливою системою граматичних категорій. (іменник – кат-ії: роду, числа, відмінку; прикметник: ступені порівняння для якісний, та роду, числа і відмінка; для дієслова: кат-ія способу, особи, стану, виду, тощо.). Деякі класи можуть поєднувати ознаки різних частин мови. Наприклад, дієприкметник має морфологічні ознаки дієслова і прикметника. Спроби побудувати класифікацію на суто формальній основі – не успішне, оскільки слова однієї і тої самої частини мови можуть мати різні формальні ознаки (один і п’ять). Крім значення і форми, слово має здатність функціонувати в реченні, причому різні слова виконують не однакові синтаксичні фун-ії тому використовують при класифікації синтаксичний критерій. 3)Синтаксичний критерій – за яким до однієї частини мови відносять слова, здатні стояти в реченні в однакових синтаксичних позиціях і виконувати однакові синтаксичні ф-ії.
Наприклад, однією з ознак, за якою розрізняють іменник і дієслово, є здатність бути головним компонентом атрибутивної конструкції (тихий спів, але не тихий співати). Важливий не тільки набір синтаксичних ф-ій, а й ступінь характерності кожної з функцій для даної ч.м. (в сулм і іменник, і дієслово можуть виконувати ф-ію підмета – Хлопчик читає. Лиш боротись – значить жить., і функцію присудка – Батько – лікар. Сонце світить.) Синтаксичним за своєю суттю є критерій сполучуваності який як додатковий стали активно використовуватись при класифікації слів на частини мови. Таким чином всі слова можуть поєднуватися одне з одним. Останнім (допоміжним) критерієм виділення ч.м. є словотвірний. Словотвірний – за яким для кожної ч.м. виділяють властивий їй набір словотвірних моделей та інвентар словотвірних засобів. В українській мові можна назвати ряд словотвірних афіксів, наявність яких засвідчує належність слова до групи іменників:-тель, -ник, - щик, -ар, тощо. Важко сказати який з критеріїв слід вважати провідним. Вихованець – на перше місце висуває семантичний, а на 2 план – синтаксичний, на 3 – морфологічний. Шахматов вважає, що ним є семантичний, Фортунатов – за морфологічний, Потебня – за синтаксичний, Щерба – висунув ідею врахування трьох критеріїв: семантичного, морфологічного та синтаксичного. Саме у щербі всякій концепції ґрунтується сучасна класифікація частин мови. В українській мові за традиційним вченням є 10 частин мови, які поділяються на самостійні (6: іменник, прикметник, дієслово, займенник, числівник, прислівник – мають лексичне і граматичне значення слова, які вживаються самостійно) та несамостійні (4: прийменник, сполучники, частка, вигук), з яких службовими є прийменник і сполучники. З погляду морфології всі частини мови поділяються на: -змінювані (їх 5): ім.., прикм., дієсл., займ., числ. -незмінювані (їх 5): присл. ,прийм., спол.,частка, вигук і звуконаслідувальні слова. Дієприслівник і дієприкметник це не частини мови, а особливі форми дієслова. Дієприкметник належить до групи змінюваних, а дієприслівник – до незмінюваних.
66.Джерела фразеологізмів. Переважна більшість фразеологізмів, як і слів, за походженням є корінними українськими. Серед них виділяються спільнослов’янські, спільно східнослов’янські і власне українські. До складу української фразеології входять також усталені звороти, засвоєні з інших мов. Дуже часто це вислови, поширені в багатьох мовах світу. Широко використовуються в українській мові фразеологізми античного походження – старогрецькі, староримські, усталені звороти з західноєвропейських мов –німецької, французької, англійської, італійської та ін. Основним, невичерпним джерелом української фразеології є народна мова, якій властиві влучність, образність. Саме влучні, метафоричні вислови стають усталеними і поповнюють фразеологічні запаси мови. Особливо багато фразеологічних зворотів виробничо професійного походження.Ряд фразеологізмів є дотепними висловами з анекдотів, жартів та інших жанрів усної народної творчості: не до солі, вийшов пшик, ростуть груші на вербі. У фразеологізмах відбиті спостереження над оточуючим життям, людьми, природою: жувати жуйку; розправляти крила; скреготати зубами; задирати носа.В українській фразеології віддзеркалюються найрізноманітніші сфери життя народу, його історія, культура, суспільні відносини, виробнична діяльність, морально етичні норми, погляди, вірування, прагнення. У ряді фразеологізмів чується відгук боротьби народу з татарськими нападниками, польською шляхтою, згадуються часи козацтва, розкриваються класова невірність, боротьба народу проти панства, бюрократизм чиновників, хабарництво. Історія багатьох фразеологічних зворотів здається загадковою і незрозумілою. Живе людина, що добре знає свою справу і кажуть про неї: “Він на цьому ділі собаку з’їв”. А трапиться незугарний працівник , який не вміє зробити того, за що взявся, як говорять: “Зробив із лемеша швайку” і за кожним висловом стоїть своя, цікава історія, тепер уже забута, хоч зворот живе в різних сферах сучасної людської діяльності. Так, історія фразеологізму перемивати (перетирати) кістки (кісточки) – займатись пересудами, обмовляти кого небудь – зв’язана з обрядом другого поховання, яке організовувалось у східних слов’ян через кілька років після смерті людини. Наші предки вважали, що покійника треба звільнити від гріхів, зняти з нього закляття через очищення останків небіжчика. Перемиваючи кості в прямому значенні цих слів, пригадували життя покійного, переповідали окремі події, найяскравіші сторінки біографії, говорили про характер, вихваляли, возвеличували його. Так поняття перемивати кістки було пов’язане з аналізом життя, вчинків, рис людини, яку вдруге ховали. Живе в нашій мові фразеологічний зворот прикласти руку – взяти участь у чомусь. Історія його походження відкриває завісі над особливостями організації в давнину діловодства. Сьогодні, написавши будь який діловий папір, документ, ми засвідчуємо його достовірність власноручним підписом. Так робили і в давнину,бо знали про своєрідність підпису кожної людини. Проте письмом у давні часи володіло не так багато людей і неписьменні, замість підпису прикладали до паперу руку або палець, попередньо злегка пофарбувавши їх. Відбиток руки або пальця надійно замінював підпис. Ще іншу сторону життя наших предків розкриває фразеологічний зворот сім п’ятниць на тиждень, який використовується для характеристики нестійкої, легковажної людини, яка часто міняє свої рішення, погляди, не дотримується своїх слів. Колись існував культ “святої п’ятниці”.Пригадайте, як шанував і боявся “святої п’ятниці” старий Кайдаш із твору І. Нечуя Левицького“Кайдашева сім’я”. На відзначення “святої п’ятниці” будувалися церкви, день відкриття яких вважався в певній місцевості святом. У цей день приймали й частували гостей, поминали померлих. Біля церкви збиралося багато людей; організовувався ярмарок, велись торги, купували, продавали, міняли, брали в борг і повертали борги. П’ятниця ставала роковим днем, з яким зв’язували виконання обіцянок, зобов’язань. Траплялося, зрозуміло, й такі люди, які не дотримувались слова і відкладали виконання своїх обіцянок до наступної п’ятниці або й переносили на інший день. У таких людей всі дні тижня ставали строковими, перетворювались у п’ятниці, а обіцянки так і залишались не виконаними. Так і з’явився вислів, що став усталеним і досить точно характеризує непослідовних легковажних людей. Отже майже всі ідіоми та й інші фразеологічні звороти мають цікаву історію. Ознайомлення з нею не тільки дає відповідь на запитання, чому ми так говоримо, а й збагачує знання про життя, історію, культуру, побут нашого народу в минулому.
67.Поняття лексичного значення слова і його роль у визначенні реальності об'єктивного світу. Лексичне значення - історично закріплена в свідомості людей спів-віднесеність слова з певним явищем дійсності. Це зв'язок певного звучання з певним поняттям, по- чуттям , волевиявленням тощо , "відоме відображення предмета , явищ а чи відношення у свідомості..,яке входить до структури слова як його внутрішня сторона , відносно якої звучання слова виступає як матеріальна оболонка..." (О.І. Смирницький) , або це той зміст слова , та інформація , яку воно несе . Лексичне значення слова є продуктом мисленневої діяльності людини . Воно пов'язане з редукцією інформації людською свідомістю , з порівнянням , класифікацією , уза- гальнення. Оскільки слова називають речі , то лексичне значення нерідко називають речовим . Ядром лексичного значення є концептуальне значен - ня (мисленнєве відображення певного явищ а дійсності ,поняття) . Так , наприклад , слово обличчя має концептуальне значення "передня частина голови людини" . Крім концептуального значення (його ще називають денотативним) , слово може мати конотативн е значення (від лат . соп "разом із " і notatio "позначення") , тобто емо- ційні , експресивні , стилістичні "додатки " до основного значення . Наприклад , слова морда, пика, фізіономія мають таке ж концептуальне значення , як і обличчя, але на нього нашаровуються експресивно-стилістичні відтінки (конотації) . Пор . ще : кінь і шкапа, черевики і шкарбани тощо . Концептуальне й конотативне значення є загальноприйнятими , тобто належать мові й зафіксовані в словниках. Від таких значень потрібно відрізняти контекстуальні значення , тобто значення , як і виникають у певних контекстах . Так , словами котик і лапочка пестливо називають дітей чи близьких , однак таке значення в цих словах не фіксується словниками . Говорячи про значення слова , необхідно мати на увазі , що слово загалом вступає в три типи відношень : предметний (слово — предмет) , поняттєвий (слово — поняття) і лінгвальний (слово — слово).ВІДНОШЕННЯ СЛОВО-ПРЕДМЕТ. Існує у двох різновидах : загальна віднесеність і конкретна віднесеність . Лексичне значення історично закріплена в свідомості людей співвіднесеність слова з певним явищем дійсності. Загальна предметна віднесеність — віднесеність концептуального значення до цілого класу денотатів . Наприклад , слово кінь позначає будь-якого коня . Конкретна предметна віднесеність — віднесеність концептуального значення до певного,одиничного денотата. Наприклад:На лузі пасся кінь. Власні імена мають тільки конкретну предметну віднесеність (Івано-Франківськ, Черкаси, Дніпро, Карпати). Загальні назви у мові мають тільки загальну віднесеність (студент, книжка, собака, кінь), а в мовленні — як загальну , так і конкретну (Кінь — велика свійська однокопитна тварина і Сусід купив собі коня). Займенники , як і загальні назви , в мові мають тільки загальну предметну віднесеність (я — будь-який , кожен мовець , ти — будь- яки й слухач , це — все є це) . У мовленні вони набувають конкретної предметної віднесеності . Коли Т . Шевченко пише "Я ввечері посумую, А вранці поплачу", то в цьому випадку під я розуміємо саме його , поета . Віднесеність слова до предмета називають денотативним значенням (від лат . denotatum "позначуване"). ВІДНОШЕННЯ СЛОВО-ПОНЯТТЯ. ПОНЯТТЯ — результат узагальнення і виділення предметів , явищ якогось класу за певними спільними і в сукупності специфічними для них ознаками . Так , поняття "стіл " означає будь-який за формою та призначенням стіл . Прямо виражають поняття тільки загальні назви , і то слово—загальне ім'я не стільки виражає поняття , скільки позначає його і вказує на нього . Власні назви й займенники співвіднесені з поняттями , але прямо їх не виражають . Вигуки зовсім не виражають понять , а лише сигналізують про стан мовця. Віднесеність слова до поняття називають сигніфікативним значенням (від лат . significatum "позначуване") . Необхідно розрізняти побутові й наукові поняття . У мовленні слова , як правило , позначають побутові поняття (їх ще називають формальними поняттями) , під яким и розуміють мінімум найзагальніших і водночас найхарактерніших ознак , які необхідні для виділення й розпізнання предмета . Відмінність між побутовим (формальним) і науковим (змістовим) поняттями фіксують тлумачні й енциклопедичні словники . Якщо в тлумачному словнику для пояснення слова вода достатнім є таке визначення , як "прозора рідина , що утворює струмки , ріки , озера і моря" , то в енциклопедичному словнику вода визначена так : на Землі хімічна сполука водню з киснем.. . Вода є головною складовою частиною гідросфери , що вкриває близько 2 360 млн . км , тобто 70,8 % поверхні Землі . Вода — безбарвна рідина без запаху і смаку . При нормальному тиску температура тверднення її 0°С, температура кипіння 100°С. 3 Найбільша густина (при 3,98°С) дорівнює 1000,00 кг/м " (Українська радянська енциклопедія . — К. , 1978 . — Т.2 . — С 344) . Терміни слово і поняття не збігаються : по-перше, слово може позначати декілька понять (багатозначні слова) ; по- друге , одне поняття може виражатися декількома словами (синоніми); по-третє, поняття може виражатися сполученням слів (сірчана кислота, квадратний корінь тощо) ; по- четверте, є слова, які не позначають понять (вигуки) . Немає повної відповідності й між значенням слова та поняттям . Значення слова є ширшим від поняття (як було вже сказано , на концептуальне значення , тобто побутове поняття , нашаровуються різні конотації , а також асоціації {вербиченька, патякати, калина). Поняття ж є глибшим від значення , в чому можна переконатись із вищенаведеного енциклопедичного визначення води . Як зазначав О . Потебня , у слові міститься не сама думка , а відбиток думки . ВІДНОШЕННЯ СЛОВО-СЛОВО. Значення слова існує не само по собі, а в певному співвідношенні зі значеннями інших слів . Близькі й протилежні за значенням слова уточнюють семантику слова , визначають для нього певні семантичні межі . Значення слів , таким чином , є системно зумовленими . У цьому легко переконатися , коли порівняти слова різних мов , які позначають одні й ті ж явища . Такі слова часто виявляються нетотожними за своїм концептуальним значенням . Пор. : укр . рукавичка — рос . рукавичка і варежка, укр сир — рос . сыр і творог, рос . билет — укр . білет і квиток, укр . дерево — англ . tree і wood, нім . Байт і Holz; укр . рука англ . hand і arm, нім . Hand і Arm, фр . bras і main; укр . палець — англ . finger і toe, нім . Finger iZehe, фр . doigt і orteil; англ . to wash, нім . waschen —' укр . мити і прати; укр . пастух і вівчар — болг . пастир, овчар, говедар "той , що пасе корови" , козяр "той , що пасе кози" ; укр . високий — англ . tall (про людину , тварину) і high (про інші предмети) . Узбецьке ин позначає житло птахів , ведмедя і миші , тоді як у нас цьому слову відповідають три різні назви : гніздо, барліг, нора. Співвідношенням слова з іншими словами в лексичній системі мови визначається його структурне значення . За характером відношення до позначуваного об'єкта розрізняють значення прямі й переносні . ПРЯМІ ЗНАЧЕННЯ безпосередньо називають явища дійсності . Наприклад : сім'я з трьох осіб, красиве обличчя, ключ від дверей, хлопчик іде, камінна стіна, світлий день. ПЕРЕНОСНІ ЗНАЧЕННЯ Є вторинними , тобто похідними від прямих , й опосередковано через прямі значення називають явищ а дійсності : сім'я мов, обличчя театру, ключ від серця, час іде, камінна душа, світлі думки. Вторинні (переносні) значення можуть утрачати зв'язок із основними . Так , англ . table "стіл " означало "кам'яна дошка" , switch "вимикач " — "прут" , travel "подорож" — "праця" , harvest "урожай " — "осінь" ; нім . Rede "мовлення , промова" мало значення "відповідальність" , machen "ро - бити" — значення "місити тісто" , a Sache "діло , річ " — значення "судовий розгляд справи , судовий спір" . За синтагматичною зумовленістю значення поділяються на вільні й зв'язані . ВІЛЬНІ ЗНАЧЕННЯ. Вживання цих значень не має жодних , крім логічних , обмежень . Так , зокрема , номінативне значення є вільним , бо воно може вільно поєднуватися з певним колом слів (тут обмеження на сполучуваність мають предметно-логічний характер) . Наприклад , слово білий у значенні "яки й має колір снігу" поєднується з назвами всіх предметів, що можуть мати такий колір , а слово дерев'яний сполучається з усіма назвами предметів , зроблених із дерева (білий сніг, біла крейда, біла мука, білий папір, біла стіна та ін. ; дерев'яний стіл, дерев'яний будинок, дерев'яна коробка, дерев'яні двері, дерев'яний стелаж, дерев'яна ложка тощо) . ЗВ'ЯЗАНІ ЗНАЧЕННЯ. Ці значення можуть реалізуватися за певних синтагматичних умов . Серед зв'язаних значень розрізняють фразеологічно зв'язані , синтаксично і конструктивно зумовлені . Фразеологічно зв'язані значення — значення слова , як і реалізуються лише в певних сполученнях . Так , скажімо, слово білий реалізує значення "яки й виділяється чимсь незвичайним" лише в словосполученні біла ворона, слово дерев'яний має значення "обезцінений " лише з назвами грошових знаків (дерев'яний рубль). Значення "приємний за тембром" слово малиновий реалізує у словосполученні малиновий дзвін. Рос . потупить значення "опустити" має у словосполученнях потупить взор, потупить глаза, потупить голову (див . неможливість *потупить белье в воду, потупить вниз руки). Синтаксично зумовлені значення — значення , як і ре- алізуються тільки в певній синтаксичній позиції . Так , наприклад , значення "безхарактерна людина , телепень " у слові шляпа реалізується тільки в тому випадку , коли це слово виступає присудком : "Тоді він шляпа, коли не ба- чить, що під носом робиться" (0 . Корнійчук) . Конструктивно зумовлені значення — це такі значення , як і реалізуються лиш е в певних конструкціях . Наприклад , значення "виражати своє ставлення до якихось подій, явищ тощо" в слові відгукнутися реалізується тільки в конструкції відгукнутись на щось (дієслово + прийменник на+ іменник у знахідному відмінку) , а значення "позначитися на кому- , чому-небудь" — у конструкції відгукнутися в (на, по) чому (дієслово + прийменник в, на, по + іменник у місцевому відмінку) . Пор . ще : грати на скрипці "виконувати що-небудь на музичному інструменті" , грати в футбол "брати участь у грі" , грати життям "поводитися з чимсь як з іграшкою" ; рос . вертеть сигаретой "повертат и в різн і боки" , вертеть сигарету "скручувати, робити , виготовляти" .
68.Семасіологія Семасіологія, або семантика (від грец. sД“maino - В«вказуюВ», В«означаюВ») - розділ мовознавства, що вивчає значення слів та їх зміни. Основні моменти в розвитку С. - семасіологічний проблеми ставилися й обговорювалися філософською думкою вже в глибокій старовині. Такі суперечки про походження значень слів і їх відносин до буття і мислення, що ведуться аналогистами і аномалистами в давнину і номіналістами, реалістами, концептуалістами в середні віки; таке вчення про суппозіціях, тобто про зміни значення слова в Залежно від контексту і конкретної ситуації, що розвивається середньовічної схоластикою; такі проблеми адекватной мовного вираження мислення і походження протиріч між ними, проблеми розвитку мислення і мови, висунуті філософією XVII-XVIII ст. Але всі ці проблеми обговорювалися поза зв'язку з розробкою власне лінгвістичних дисциплін, напр. граматики. У плані ж власне лінгвістичному до XIX ст. включно лише одна дисципліна - етимологія - зачіпає проблеми С., оскільки, роз'яснюючи освіту одних слів від інших, вона примушена і реєструвати і роз'яснювати зміни значень слів. Лише у 2-й половині XIX в. зв'язку з посиленням інтересу не тільки до звуковий, але і до В«психологічноїВ» стороні мови постало питання про необхідність виділення С. як вчення про зміни значення слів (самий термін В«семантикаВ» був введений французьким лінгвістом М. Бреаль). Надалі розробка С. в Наприкінці XIX - початку XX ст. проводилась майже виключно представниками різних психологічних напрямків у лінгвістиці, що намагалися знайти, в закономірностях протікають в індивідуальній свідомості В«психічних процесівВ» основу закономірностей семантичних змін (розгорнуті побудови у Вундта, Розвадовського, Мартінака, Яберг та ін.) У другому і третьому десятилітті XX в. С. привертає значно більшу увагу. В буржуазній лінгвістиці Заходу прагнення розглядати рух мови як спонтанне саморозвиток відбилося в ряду спроб використати для обгрунтування відповідних поглядів на мову і його розвиток саме С. (семасіологічний побудови Гіннекена і його послідовників, зокрема Карнуа). Цим спробам відірвати вивчення змін значень слова і мови в цілому від його матеріальної бази радянська лінгвістика в особі акад. Марра протиставила обгрунтування (на матеріалі семантичних змін в найдавніші стадії існування мови - СР В«ЕтимологіяВ») необхідності найтіснішого зв'язку С. з історією розвитку громадського мислення і суспільного буття, висуваючи, разом з там особливу важливість С. серед інших лінгвістичних дисциплін. Визначення предмета С. - Мовознавці XIX і XX ст. майже не торкаються питання про визначення самого значення слова, надаючи рішення цього питання філософам і психологам і задовольняючись ототожненням значення слова або з званим їм предметом або з відтворенням цього предмета у свідомості мовця - з поданням; особливо поширеним є останнє визначення значення слова, повторюване як у популярних введеннях в мовознавство, так і в спеціальних працях з С. (Ердманн, Нюроп). Тільки одна сторона значення слова піддається більш детальному обговоренню у лінгвістиці XIX - початку XX ст. - це так зв. етимологічне його значення, тобто значення, розкривається в слові його етимологічним аналізом, встановленням зв'язку його з іншими словами того ж або найближчих до нього мов. Проблема співвідношення цього етимологічного значення або, коротше, етімона до всього змісту слова обговорюється в мовознавстві XIX в., починаючи з Гумбольдта; запропоноване Гумбольдтом визначення цього співвідношення як внутрішньої форми слова, що виражає дане в відповідній мові погляд на предмет, інтерпретується псіхологістов як вираження в мові образного уявлення предмета (Штейнталь) або домінуючого ознаки вистави (Вундт), а їхніми супротивниками - як незв'язана з вмістом слова структурність його форми (Марті); втім і ця семасіологічний дискусія не відбивається в більшій частині робіт по С.
Визначення значення слова випливає із загального визначення мови: виходячи з розуміння мови як В«практичного дійсного свідомостіВ» (Маркс), як посередницького ланки в практичній діяльності людського суспільства і В«найважливішого знаряддя людського спілкування В»(Ленін), ми приходимо до визначення значення слова як виділеного і відбитого в суспільній свідомості елемента дійсності, як обліку окремих сторін руху, окремих крапель (В«речейВ»), окремих В«СтруменівВ» загального потоку буття. З цього визначення ясно, що значення слова не збігається ні з предметом, хоча включає в себе вказівку на предмет, ні з супутніми акту мовного спілкування індивідуальними уявленнями. З нього ясно, що всякий акт позначення припускає виділення одного або кількох розпізнавальних ознак позначуваного, використання цієї ознаки В«як представника предмета, що характеризує предмет, щоб пригадати його в його цілісності В», класифікацію його. Етімон слова визначається так. обр. не як образ, що становить єдине зміст слова, і не як не пов'язана з змістом структурність форми, але як закон розвитку змісту, спочатку утворить з ним єдність, але надалі становить як би нову якість, відмінне від змісту слова і усвідомлюване як структурність його позначення. Нарешті з визначення мови як В«практичного свідомостіВ» природно випливає активність слова, наявність у ньому виразу відносини мовця до званому предмету або явищу, соціальної оцінки позначуваного. Так. обр. значення слова розкривається як складне структурне ціле, включає: а) суму розпізнавальних ознак, по яким позначається (тобто виділяється і класифікується) дане явище дійсності, б) предметну віднесеність; в) етімон і г) соціальну оцінку означуваного. Разом з тим розкривається необхідність виходити при визначенні значення слова з семантичної системи мови в цілому, бо характер і ступінь пізнання буття на кожній стадії розвитку мови і мислення відбивається у семантиці мови в цілому, а не в окремих, вирваних з цілого елементах значення (див. В«МоваВ»). Динаміка значення слова в мові стає можливою в результаті тих же передумов позначення, про які вже йшлося вище. В «Усяке слово вже узагальнює В», тому в мовному спілкуванні виникає потреба виділення одиничного, дозволена створенням категорії слів зі специфічною семантикою - імен власних (СР В«ОномастикаВ»). Усяке слово, узагальнюючи, спирається лише на ряд розпізнавальних ознак, тому кордону змісту слова зазвичай розпливчасті (СР В«ТермінологіяВ»), а принцип позначення, закріплений в етімоне, простуючи до найдавнішим стадіям розвитку мислення, часто настільки далеко розходиться з змістом, що потребує спеціальних історико-культурних роз'ясненнях (СР В«ЕтимологіяВ»). Усяке позначення В«не є простий, безпосередній, дзеркально-мертвий акт, а складний, роздвоєний, зигзагоподібний, що включає в себе можливість відльоту фантазії від життя В»; (Ленін); тому в мовному спілкуванні виникає потреба позначення абстрактних ідей і породжень фантазії, дозволена в основному вживанням слів в так зв. переносному значенні (Метафори, синекдохи та метонімії мови); тому ж значення слова часто включає свій антонім (семантичний закон єдності протиріч акад. Марра), створюючи можливість в мові оксюморона. Актуальність слова, дана в ньому соціальна оцінка позначуваного веде до явищ евфемізма і перифрази, з одного боку, до емфатична підміні позначень і до гіперболи - з іншого. Розбіжність етімона з вмістом створює можливість у мові Катахреза і тавтологій і т. д. Визначальною ж основою для здійснення всіх цих можливостей є суспільна практика у всій складності її суперечностей. Тому-то, навіть взявши мову в окремий момент його існування, у синхронічному розрізі, ми завжди буваємо змушені констатувати одночасно і багатозначність (полісемію) слів, узятих у всьому різноманітті їх вживання, і однозначність (моносемію) їх у будь-якому конкретному акті мовного спілкування.
69.Фонетичні та нефонетичні чергування звуків.Чергування звуків — постійна і закономірна зміна їх у коренях і афіксах етимологічно споріднених слів та форм. Наприклад: стіл — столи, нести — носити, плести — заплітати, могти —помагати. В українській мові розрізняють два види чергувань: позиційне (фонетичне) й історичне (фонетично не зумовлене).1. Позиційне —це чергування, яке відбувається залежно від позиції звука в слові і зумовлюється фонетичними законами сучасної мови. Наприклад: лити —ли [е] ла; ле [и] ла. Тут звукове чергування: и — и [е] — е [и]. 2. Історичне — це чергування, успадковане із спільнослов'янської та давньоруської мов. Інші виникли в період формування фонетичної системи Української мови. Більшість чергувань голосних належить до історичних: а) чергування о — а: могти — помагати, горіти — згарище, схопити — хапати; б) чергування е — і: плести — заплітати, летіти — літати, мести — замітати;в) чергування о — е — и з нулем звука: беру — брати, день —дня, ставок — ставка,дзвінок — дзвінка;г) чергування і — а: сідати — садити;д) чергування и — і: бити — бій, бий — бійка;е) чергування о, е — і: столи — стіл, семи — сім, печі піч.Примітка. У коренях дієслів звук о чергується із звуком е, якщо маємо наступний наголошений суфікс -а-; -я- {котити — катати, скочити — скакати). Але деякі слова цьому правилу не підлягають: вимовити — вимовляти, простити прощати.ЧЕРГУВАННЯ О, Е З І.Це чергування є специфічним для української мови. Фонеми о, е виступають найчастіше у відкритих складах, фонема і —в закритих. Наприклад:1. У різних формах того самого слова: семи —сім, осені — осінь, гори — гір, мого — мій, радість — радості — радістю, ніч — ночі — ніччю, піч — печі — піччю, Канів — Канева, Харків — Харкова, Чернігів — Чернігова.2. У словах одного кореня або спільної основи: воля — вільний, будова —будівельник, робота — робітник, нога — підніжжя.3. При зміні початкового звука о на і з'являється протетичний приголосний звук в: овес — вівса, око — вічко.Примітка. У словах із звукосполученнями: -оро-, -оло-, -ере-, -еле- о, е в закритих складах не переходить в і. Наприклад: подорож, мороз, сторож, очерет, шелест, прибережний, перед, через, посередній та ін. ЧЕРГУВАННЯ О, Е З НУЛЕМ ЗВУКАПри заміні слова голосні о, е в суфіксах випадають. Наприклад: садок — садка, день — дня. орел — орла, сон — сну.ЗВУК А З ЕТИМОЛОГІЧНОГО (ДАВНЬОГО) О.У сучасній українській мові є ряд слів, у яких в основі сталася зміна етимологічного (давнього) звука о на а. Наприклад: багато, багаття, багатир (у значенні багач); гаразд, гарячий (але горіти); хазяїн, кажан, калач тощо.Таку зміну називають гармонійною асиміляцією (уподібненням).У багатьох словах давній звук о зберігається: богатир (у значенні силач), монастир, солдат, лопата, товар, козак, гончар, корявий, поганий та ін. ЧЕРГУВАННЯ Е З О ПІСЛЯ ШИПЛЯЧИХ ТА J. У сучасній українській мові після шиплячих ж, ч, ш, щ може вживатися звук є і звук о: шести —шостий, четвертий — чотири, жених —жонатий.1. Звук є після ж, ч, ш, щ, буквосполучення дж та j живається перед м'яким приголосним (зокрема, перед складом з е та и): пшениця, вечеря, учень, щербина, жевріти, вишенька, четверо, честь та ін. 2. Звук о вживається після шиплячих, буквосполучення дж та і перед твердими тіриголоснимй: (зокрема, перед складом з о, а у, и): пшоно, жолудь, жоржина, бдокола, чоловік, щока, жовтий, знайомий, його, іграшок, жорстокість, дружок. 3. Не змінюється е на о після шиплячих у книжних та іншомовних словах: чек, жетон, печера, чемпіон, ковчег та ін.4. У деяких словах е зберігається після шиплячих за усталеною традицією: шепіт, черга, чепурний, черпати, чекати, щедрий,щезати,червоний та ін.
70.Поняття сингармонізму. Сингармоні́зм (від грец. συν (syn) «разом» та грец. ἁρμονία (harmonía) «співзвучність»), гармонія голосних — морфологічне й фонетичне явище, процес уподібнення (асиміляції) голосних звуків афіксів голосним звукам кореня того самого слова. Сингармонізм спостерігається і в тюркізмах, які засвоєні українською мовою: барабан, капкан, мечеть, сагайдак, сургуч, чубук.У широкому значенні сингармонізм — це процес уподібнення звуків за фонологічними характеристиками на рівні склада (складовий сингармонізм) або слова (гармонія голосних та приголосних). Відхилення від правил сингармонізму в англомовній літературі називають дисгармонією(disharmony).Гармонія голосних Сингармонізм можна визначити як дистантну прогресивну асиміляціюголосними кореня голосних звуків афіксів, тобто уподібнення голосним звукам кореня голосних у афіксах, що ідуть за коренем, при цьому голосні в афіксі розділені з голосними кореня приголосними звуками.Іноді замість терміну «корінь» у визначенні сингармонізму використовують термін «основа», Фуад Кязимов зазначає, що використовувати термін «основа» щодо коренів тюркських мов не є доцільним, оскільки термін «основа» без подальшого уточнення не є однозначним.Гармонія голосних — властивість здебільшого аглютинативних мов — тюркських, фінно-угорських, монгольських, тунгусо-манчжурських, деяких африканських (наприклад, мови тангале та мов банту).Сингармонізм забезпечує єдність компонентів слова, сигналізує про його цілісність і окремість, діючи, за висловом Бодуена де Куртене, як «цементуючий засіб». У цій якості він співвідноситься з наголосом у флективних мовах (наприклад, у індоєвропейських).Сингармонізм часто не поширюється на префікси та складні слова, у яких кожен компонент має власний сингармонічний рисунок. Гармонія приголосних. Поняття сингармонізм може означати не лише гармонію голосних, а і гармонію приголосних. Таке явище властиве мовам Океанії та деяким індіанським мовам Північної Америки. Наприклад, мові наваховластива регресивна дистактна асиміляція приголосних префікса приголосними кореня, наприклад:shibeezh ‘це зварено’: s → sh (під впливом фінального zh)sido ‘воно гаряче’Одній мові можуть бути властиві обидва види сингармонізму, наприклад мові гереро (одній із банту-мов) властива як гармонія голосних, так і приголосних.