Драматичні твори Тараса Шевченка

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ ТА НАУКИ УКРАЇНИ

Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Інститут журналістики

РЕФЕРАТ

з дисципліни «Тарас Шевченко та Київський університет»

на тему «Драматичні твори Тараса Шевченка»

Виконала

студентка 1 курсу, 3 групи

освітньої програми «Журналістика та соціальні комунікації»

Мачула Ангеліка

м. Київ, 2017 рік

Геніальний український поет Тарас Григорович Шевченко, як відомо, був ще й видатним знавцем мистецтва. Він вносив у історію культури нашої країни неоціненні думки, погляди і твердження. Матеріал, який говорить про зв'язки Шевченка з театральною культурою його часу, не дуже великий, проте уважне вивчення його допомагає скласти думку про Шевченка-драматурга, Шевченка-критика, вимогливого до сценічного мистецтва.

Тарас Шевченко впродовж усього свого життя цікавився багатьма жанрами літератури, в тому числі й драмою, хоча його драматургічна спадщина складається з однієї завершеної п'єси «Назар Стодоля» (1843), уривка з третьої дії російськомовної історичної драми чи трагедії «Никита Гайдай» (1841) та незнайденої чи й узагалі ненаписаної драми «Слепая красавица» (згадується у листі до Г. Квітки-Основ'яненка від 8 грудня 1841). У шевченкознавстві висловлено припущення, що цей задум у процесі роботи міг трансформуватися і Шевченко написав поему «Слепая», в якій є елементи драматургічності. На жаль, не збереглися також «драма чи трагедія в трьох актах» «Данило Рева» (згадується в листі поета до Я. Кухаренка від 30 листопада 1842), яку потім Шевченко, очевидно, переробив у вищезгадану мелодраму «Назар Стодоля», а також мелодрама у прозі «Невеста» (її зміст, за свідченням А. Козачковського, можна віднести до часів гетьманування І. Виговського), з якої зберігся лише переспів балади А. Міцкевича «Чати» під назвою «Песня караульного у тюрьмы». Незважаючи на це, Шевченкова драматургія є значущою в контексті його художньої творчості. Через переслідування, арешти та заслання йому не вдалося повністю реалізувати усі свої творчі задуми, проте уцілілі драматичні твори свідчать про потужний драматургічний хист великого українського поета. Їх слід розглядати у контексті як Шевченкових мистецько-історіософських пошуків кінця 1830-х - початку 1840-х років, так і розвитку української та європейської драми.

Хист драматурга, притаманний Шевченкові, виявився і в його поетичному доробку. У багатьох поемах («Гайдамаки», 1839-1841, «Слепая», 1842, «Відьма», 1847, «Марина», 1848, «Сотник», 1849) спостерігається чергування поетичного й драматичного начал (характер розгортання дії, форма діалогу чи полілогу). Особливо драматургічність властива композиції поеми «Гайдамаки», частина одного з розділів якої – «Свято в Чигирині – написана як драма. Поеми «Сотник» та «Відьма» лише подекуди «розбавлено» авторськими відступами, в основному ж вони побудовані як повноцінні драматичні твори. У «Сотнику» Шевченко постійно чергує поетичні та прозові форми драматичних монологів та діалогів, використовуючи також ремарку – неодмінний драматургічний прийом. Додержано й принцип «невтручання» у зміст твору – лише зачин та кінцівка містять авторські оцінки. З. Гузар вважає, що у поемі органічно переплетено ознаки ліро-епічної поеми, поеми драматичної і драми-мініатюри, і що жанр «Сотника» можна визначити як сцену-притчу.

Виразні елементи драми має й містерія «Великий льох» (1845), в якій видатний історик літератури С. Смаль-Стоцький побачив «форму народного вертепу». За дослідником творчості Тараса Шевченка Ю. Івакіним, у структурі «Великого льоху» своєрідно переплетені «гротескова неймовірність зображуваного, участь надприродних сил у подіях твору, алегоричність персонажів або ситуацій, драматизована форма діалогів тощо».

Драматургічним зацікавленням Тараса Григоровича сприяли відвідини вистав петербурзьких театрів та безпосереднє оточення поета, зокрема композитор і оперний співак С. Гулак-Артемовський та журналіст, фейлетоніст і театральний критик О. Елькан, який «частенько свої переклади п'єс на російську мову примощував на сцені Александринського театру».

Отже, можна зробити висновок, що драматургічної майстерності Шевченко вчився на кращих зразках російської, української та світової драматургії, а також здобував досвід, спілкуючись із майстрами сцени. Але, як і кожен геніальний митець, Тарас Григорович не йшов шляхом механічного наслідування, прямих запозичень образів, художніх засобів. Марно було б шукати в його творах якихось заготовок або скопійованих у Гоголя, Шекспіра чи Котляревського схем та прийомів (до речі, з листа до М. Костомарова від 1 лютого 1847 відомо, що серед світових драматургів Шевченко найбільше шанував саме Шекспіра). З великими попередниками Шевченка насамперед єднало органічне прагнення до високоідейного мистецтва, яке було б близьким і зрозумілим широким народним масам. А вже на цій основі з'являлась спадкоємність і драматургічна техніка в її принципових, основних моментах. П’єси Шевченка не просто варіювали сюжети творів Котляревського, а відображали реальне життя. Саме цим вони допомогли розширенню ідейно-тематичного діапазону всієї української літератури.

Тарас Шевченко був основоположником демократичного спрямування в українській історичній драматургії. Його погляди формувалися під впливом визвольної боротьби українського народу, революційно-патріотичної ідеології декабристів, передової суспільної думки і народної творчості. На відміну від історичного суб’єктивізму реакційних романтиків Шевченко об’єктивно вирішував на історичному матеріалі питання сучасного йому життя. В його творах відбивається дух часу, в образах втілюються риси конкретної історичної дійсності. При цьому особливо важливо, що письменник показує вирішальну роль народних мас в історичному процесі.

Слід зауважити, що драматургія Шевченка за його життя була майже нікому не відомою, хоча уривок п'єси «Никита Гайдай» побачив світ у журналі «Маяк» (1842), а «Назар Стодоля» був поставлений на сцені аматорського театру Медико-хірургічної академії в Петербурзі (1844). Грандіозний успіх «Кобзаря» на довгий час затьмарив усю іншу різнобічну спадщину геніального поета. Та й сам Шевченко, зневірившись у можливості постановок своїх п'єс, перестав писати драматичні твори, хоч інтерес до драматургії та театру виявляв усе життя.

Геніальний поет мав розвинуте відчуття драматурга – навіть звичайна побутова сценка могла породити в нього задум драматургічного твору. Наприклад, у «Щоденнику» зафіксовано такі міркування Шевченка щодо історії, яка трапилася в Новопетровському укріпленні – «побоище, произошедшем между будущим тестем и будущим зятем» (запис від 16 червня 1857) : «Можно бы выкроить водевиль, разумеется, водевиль для здешней публики. Назвать его можно «Свадебный подарок, или Недошитая кофта» (первісний варіант назви: «Приданое, или Недошитая кофта»). Визначивши цей епізод як «гнусное происшествие», що не виходить «из круга обыкновенных происшествий в Новопетровском укреплении», Шевченко детально виклав перебіг подій, супроводжуючи окремі деталі емоційними оцінками, і підсумував нищівною характеристикою: «И я в этом омуте, среди этого нравственного безобразия […]. Страшно!» Водевіль, проте, не був написаний.

Одним із перших власне драматичних творів Тараса Шевченка слід уважати історичну драму «Никита Гайдай», яку поет в листі до Г. Квітки-Основ'яненка від 8 грудня 1841 назвав трагедією. Задум твору літературознавці датують 1838 роком, коли Шевченко був звільнений з-під кріпацтва і гніту «темного, брудного горища ширяєвської майстерні». В уривку, що зберігся від трагедії «Никита Гайдай», відтворюється не якийсь конкретний історичний факт, а загальнонародне патріотичне піднесення періоду визвольної війни 1648 — 1654 рр. Як і Гоголь, Шевченко віддає перевагу історизмові цілого перед історизмом деталі, він не списував відомі в історії ситуації і образи, а створював їх у суворій відповідності з особливостями історичної дійсності. Проблеми національної незалежності, слов’янського єднання, народного патріотизму вирішуються в дусі найпередовішої на той час громадської думки. Фрагмент, що дійшов до нас, написаний в дусі так званої "ідеологічної" драми, чи драми ідей. Наскільки можна судити з уривка, в драмі "Никита Гайдай" Шевченко майже цілком ігнорує любовно-побутові мотиви. Чи не єдиний пов'язаний з побутом елемент — короткі пісенька і танець Мар'яни, а кохання героїв набуває узагальнено-абстрактних обрисів і постає як їхня любов до України.

Керуючись словами Шевченка із вищезгаданого листа до Квітки-Основ'яненка: «Це, бачте, пісня з моєї драми «Невеста», що я писав до вас, трагедія «Никита Гайдай». Я перемайстрував її в драму», В. Шубравський уважав, що драму «Никита Гайдай» Тарас Григорович переробив у мелодраму в прозі «Невеста». Однак її зміст стосувався часів гетьманства І. Виговського: це був «образец неподражаемого неудавшегося Основьяненку искусства передавать местным русским языком быт Украины с полнейшим соблюдением оборотов родной речи и народного характера действующих лиц». Втім, інші вчені, а саме П. Рулін, стверджували, що «Никита Гайдай и «Невеста» - одмінні одне від одної речі».

Цікаві спостереження стосовно драм «Никита Гайдай» та «Невеста» свого часу подав Д. Антонович. Вказуючи на нелогічність того, що опублікований уривок називався «Никита Гайдай», він зазначав: «...коли ми уважно прочитаємо уривок із драми «Никита Гайдай»[...], то помітимо, що цей уривок дуже проречистий, що в ньому якраз фігурує наречена («невеста») Микити Гайдая, шлюб якої відкладається через якісь інтриги, та що, очевидно, коло цього моменту і зав'язується трагічний вузол. Отже, назва «Невеста» більше відповідає змістові драми, ніж назва за іменем головного героя". Це, однак, недостатньо переконливе судження, адже, за А. Козачковським, «Невеста» була п'єсою про часи І. Виговського, тоді як «Никита Гайдай» розповідає про початок гетьманування Б. Хмельницького.

Художня ідея уривка з драми «Никита Гайдай» прочитується у контексті проблеми особистого і суспільного, національного, поступово набуваючи романтичного забарвлення та мотиву усвідомленої відповідальності героя за долю нації. Микита поспішає виконати свій патріотичний обов'язок – везе послання Богдана Хмельницького до польського короля Владислава ІV зі скаргами на безчинства польської шляхти в Україні. Микита вірить у справедливість короля, його допомогу, що випливало з ідей сучасних Шевченкові історичних праць, зокрема «Истории Малой России» (1830) М. Бантиша-Каменського. Незавершеність твору не дає підстав вести мову про цілісність проблемної та ідейно-образної мікроструктур «Никиты Гайдая», адже ми нічого не знаємо ні про попередній розвиток драматичної дії твору, ні про його фінал, врешті нема ніякої ясності й стосовно його жанру. Отже, неможливо переконливо написати про те, як розв'язана проблема героя й історичної долі народу чи окреслена історична перспектива визволення нації, як вони співвідносяться з основною художньою ідеєю твору і який власне реальний зміст самої ідеї тощо.

У повній мірі ідейність і реалізм Шевченка виявились у найвидатнішій його п'єсі «Назар Стодоля» (1843). Цей твір має досить складну історію написання й першої публікації. Уперше про цю драму Тарас Григорович згадав у листі до Я. Кухаренка від 30 вересня 1842. Поет зазначав, що скомпонував «драму чи трагедію в трьох актах, зоветься «Данило Рева». Не знаю, що ще з неї буде, бо ще і сам не читав, прочитаємо вдвох, як приїдете. Чотири місяці потому Шевченко вже писав, що «скомпонував […] і «Назара Стодолю» - драма в трьох актах. По-московському. Буде на театрі після Великодня». Ці листи давали певні підстави стверджувати, що «драма чи трагедія» на три дії «Данило Рева» - «ніщо інше, як той самий «Назар Стодоля», лише з переміненою назвою героя з менш звучної на більш звучну і гарнішу для сценічної вимови». В. Шубравський вважав п'єсу «Данило Рева» першим варіантом «Назара Стодолі», покликаючись у своєму висновку на свідчення П. Куліша про те, що Шевченко змінював імена персонажів у «Назарі Стодолі»: «Галя названа была сперва Лукиею, но потом это имя переправлено во всей пьесе: только в монологах, писанных рукою автора, осталось везде, по недосмотру поправлявшего, Лукия».

Д. Антонович зазначив, що відомостей про «Данила Реву» замало, щоб рішуче щось стверджувати, але можна з великою ймовірністю припустити, що драма «Назар Стодоля», про яку згадки з'являються тільки з лютого 1843, в 1842 році мала ще назву «Данило Рева». Редакційна колегія цього ж видання творів Шевченка була, проте, іншої думки: «Не можна навіть ствердити категорично, що це не була перша редакція «Назара Стодолі». Зрозуміло, всі ці думки є гіпотетичними, бо не маємо тексту драми «Данило Рева» чи жодних інших Шевченкових згадок про цей твір.

Більшість дослідників уважає, що Тарас Григорович написав «Назара Стодолю» російською мовою. Тому наведене в «Основі» (1862) свідчення П. Куліша про «украинский подлинник» «Назара Стодолі» визнається помилковим, а думка В. Шубравського, що «Назара Стодолю» було написано «російською мовою, але вже виключно прозою», залишається незмінною й досі. Так уважають упорядники сучасного академічного «Зібрання творів Шевченка» (у 12 т.), хоча й зазначають, що «щодо мови, якою був створений оригінал п'єси, дослідники не дійшли єдиного висновку». Автори коментарів згаданого «Зібрання», критикуючи слова П. Куліша, покликаються на примітку редакції «Основи»: «Под этим заглавием сохранился драматический опыт незабвенного нашего поэта, судя по сценическим объяснениям, на великорусском языке, предназначенный для петербургского театра». Зрозуміло, що такий аргумент не є переконливим, адже ремарки в усіх «тогочасних українських п'єсах зазвичай писалися російською мовою». Тому, крім слів з листа до Я. Кухаренка, немає жодних доказів того, що Шевченко написав свою драму російською мовою.

Точаться суперечки й щодо жанру «Назара Стодолі». Одні визначають його як історично-побутову драму (В. Шубравський), інші вважають, що твір «мало спільного має з російськими романтичними традиціями і своїми типовими ознаками належить до сентиментально-побутових п'єс (приперчених історичною бутафорією), що появилися у нас на початку 19 століття». О. Кисіль та П. Рулін визначали жанр твору як мелодраму.

Для такого висновку є всі підстави – зовнішній трагедійний план драматичної боротьби, що має викликати співчуття до позитивних героїв, характер драматичної дії, якій властиві «випадки різкого порушення звичного зв'язку побутових явищ» та основної колізії, очевидний поділ персонажів на позитивних і негативних, моралізаторсько-дидактичний фінал твору тощо. Відповідною є й структура п'єси: Шевченко використав принцип обрамлення драматичної дії, коли кожен акт завершено сюжетно, а в наступній сцені обов'язково присутній один із персонажів попередньої дії, що повинно свідчити про неперервність розвитку інтриги. Таку класицистичну єдність дії, «потрібну для того, щоб перерви її не розбивали настрою дії, Шевченко добре витримав завдяки тому, що в середині акта сцена ні на хвилину не залишається пустою».

«Назар Стодоля» продовжує традиції «Наталки Полтавки» І. Котляревського передусім у розвитку сюжету, побудованого на любовному трикутнику, однак уже в суто мелодраматичному ключі. Мелодраматичність посилюється тим, що постать полковника Молочая – основного суперника Назара винесено поза межі тексту п'єси, а в його інтересах активно діє батько Галі сотник Хома Кичатий. Звичний для глядача образ матері, яка чинить опір шлюбові своєї доньки з любим їй хлопцем, замінив образ лиходія батька. Якщо Терпилиху («Наталка Полтавка») чи Одарку Шкуратиху («Сватання на Гончарівці») можна було все ж умовити погодитись на шлюб доньок з коханими, то Хома Кичатий поступається лише під загрозою смерті.

У «Назарі Стодолі» можна виявити й певні тенденції європейської драми, зокрема в окресленні характерів. Так, образ ключниці Стехи типологічно подібний до образу знаменитого Труффальдіно з комедії К. Гольдоні «Слуга двох панів» (1749). По-своєму розвиваючи сюжетні принципи тогочасної української та європейської драми, Шевченко залишався оригінальним у творенні конкретних ситуацій. У п'єсі переплетено просвітительські, романтичні й реалістичні тенденції та ідеї, а тому соціально-побутовий конфлікт своєрідно поєднується «з героїкою минулого, здобувають подальший розвиток творчі принципи І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, з одного боку, і традиції романтиків, з другого». Органічно поєднано світлі, благородні ідеали позитивних героїв: Назара, Гната й Галі, просвітительсько-побутовий характер художнього конфлікту і сюжетної лінії із сатиричним, подекуди гротескним зображенням окремих персонажів, зокрема Хоми Кичатого, під час створення образу якого Шевченко додержувався просвітительських засад – герой спершу був хоробрим і відважним, а негідником його зробили гроші. Лише опинившись у безвихідному становищі й переконавшись у шляхетності Назара, Хома переродився і, вивільнившись з-під влади грошей, вирішив спокутувати свої гріхи у монастирі.

Хоча у мелодрамі Шевченка певним чином позначився вплив поетики романтичної історичної драми, своєю суттю вона зорієнтована на традиційне побутове сприймання. Тому її нові ідеї виражалися, на відміну від п'єс М. Костомарова, традиційною «драматургічною» мовою, добре знайомою і зрозумілою тодішньому глядачеві. Це значною мірою сприяло тривалому сценічному успіхові «Назара Стодолі».

Мелодрама «Назар Стодоля» відіграла велику роль у розвитку української драматургії і театру. Тарас Шевченко створив типові характери, правдиво відобразив класово-антагоністичні суперечності в українській суспільності 18 століття. П'єса відзначається багатством людських характерів, художньою переконливістю. Вона приваблює силою людської мислі і гарячого почуття, захоплює високим громадсько-патріотичним натхненням. У драмі «Назар Стодоля» правдиво відображено характер народного життя, соціальні суперечності розкриваються у всій їх гостроті й непримиренності. Герої твору виступають живими, конкретними носіями соціальних суперечностей свого часу. В сукупності всіх персонажів письменник створив художній образ епохи, показавши, з одного боку, світ експлуататорів, з другого — благородство життя і прагнень трудової людини. В реалістичній тканині п’єси своєрідно переплітаються сатиричний, гумористичний, героїко-романтичний і ліричний елементи. Самодурство, бундючність і лицемірність козацької старшини подається сатиричними штрихами. Дотепний гумор — характерна національна риса українського народу; світлі поривання народу до свободи, до щастя висловлені в романтично піднесеному дусі; глибоким ліризмом овіяні інтимні переживання героїв.

У творчості Шевченка сентиментально-ідилічні барви, елементи бурлеску, властиві його попередникам, зникають. Мова «Назара Стодолі», як і народна мова, багата і різноманітна. Шевченко прагне до створення національно-літературної мови на основі синтезу літературного слова з живою розмовною мовою. Він широко використовує лексику і звороти народної мови, приказки, прислів’я і разом з тим не впадає у фальшиву простонародність.

У п’єсі Шевченка широко використовуються мотиви, стилістичні риси та художні прийоми народної творчості. Письменник сміливо вводить у твір цілі картини обрядів, звичаїв, але весь цей матеріал майстерно підпорядковує ідейному змісту п’єси. Етнографічно-побутові елементи використовуються творчо. Все другорядне, дріб’язкове, що тільки може переобтяжити твір картинами обрядовості і заступити головну думку, відкидається. Загалом, п'єса «Назар Стодоля» засвідчила перемогу реалізму в українській драматургії.

Драматургію Шевченка спеціально почали вивчати у 1920-х. Статті П. Руліна, О. Киселя, А. Шамрая та інших дослідників містили багато влучних спостережень — ішлося про з'ясування окремих проблем жанру, коментування змісту п'єси тощо. Трохи осібно стоїть розвідка Б. Варнеке "Композиція "Назара Стодолі" Шевченка" — по суті, перша спроба проаналізувати твір Шевченка з погляду композиції. Наприкінці 1950-х — на початку 1960-х з'явилися комплексні дослідження драматургії Шевченка — Д. Антоновича "Шевченко-драматург" та В. Шубравського "Драматургія Т.Г. Шевченка" (остання праця згодом була істотно поглиблена автором у ряді статей). Загалом драматургія Шевченка, перебуваючи в „затінку" його геніальної поезії, попри порівняно невелику кількість текстів, є яскравою й самобутньою сторінкою Кобзаревої творчості, має ще цілу низку нез'ясованих питань, а тому потребує подальшого докладного та всебічного вивчення.