Етика журналіста

Для сторонньої людини журналістика й етика – напевно, найнесумісніше з усіх можливих сполучень. Навіть зустріч двох цих слів в одному реченні може спровокувати в слухача напад нестримного сміху. Проте зараз дедалі більше замислюються над нормами доцільного й допустимого внаслідок «проколів», яких припускаються медіа. Для журналіста з масового таблоїда етика значною мірою – недоречність. Редактори під тиском гострої конкурентної боротьби за читачів вимагають від своїх працівників зрізати етичні кути; а конкуренція в колективі заохочує деяких до такої поведінки. Розповідати цим журналістам про етику марно. Для журналіста з поважної газети, де панує фактично одностайна згода щодо базової професійної моралі, етика – це кодекс принципів, яких журналісти мусять дотримуватись, або принаймні почуватися винними, коли їх порушують. Від них майже ніколи або й ніколи не вимагають вийти за рамки цього кодексу.

Журналіст має можливість формувати суспільну думку, і це, відповідно, накладає на нього певну відповідальність. Але журналіст – така ж людина, що виросла у тому ж середовищі і під дією тих самих стереотипів, на які «хворе» оточуюче суспільство. Виходом з цієї ситуації є запровадження певних етичних правил для журналістів, на які можна орієнтуватись при підготовці матеріалів. Стежити за дотриманням цих правил має саме медіасередовище, відповідні етичні комісії та інші саморегулятивні органи. Етичні порушення у своїй більшості не призводять до юридичної відповідальності, але у здоровому медіасередовищі мають спричиняти засудження проявів таких порушень іншими членами середовища.

Головний чинник у рішенні, який етики насправді дотримуються, це конкуренція. В монопольній ситуації газета знає, що немає суперника, який міг би обійти її, і читачі не мають альтернативи, хіба що покинути читати газети взагалі. Брак конкуренції дає журналісту моральну розкіш мати змогу застосовувати ідеалістичніші норми професійної етики. На масовому ж ринку – з жорсткою конкуренцією та мачо-культурою – майже єдине, що може стримати газету в її прагненні дістати історію чи надрукувати вже придбану – це перспектива засмутити читачів, надто аж так, що вони не купуватимуть газету. Періодичні сплески етичності, що іноді можна спостерігати, майже завжди, особливо в таблоїдах, відбуваються в моменти, коли власники гостро усвідомлюють, що читачі завжди можуть, а може, вже й готові, змінити газету. Або під загрозою законодавчих заходів уряду.

Та в журналіста теж є свої обмеження. Ми не повинні бути лише творіннями газети, на яку працюємо: у нас є право вибору. Ми можемо вирішити, що є речі, які ми не робитимемо, і залишити газету. Цей елемент морального вибору пояснює, чому в етики є два повсякденні завдання. Перше – слугувати певним моральним компасом, чи радше орієнтиром на положення неписаної угоди між газетами та читачами:

• Кожна історія в газеті є наслідком рішення, вільного від політичного, комерційного чи некомерційного тиску.

• Жодна не з'явилась тут за гроші чи за чиюсь ласку.

• Усі статті писані й редаговані в дусі вільного дослідження, й вибрані лише за їхні власні чесноти, справжні чи уявні.

Друге – етика слугує практичним путівником у творенні безпечної й гідної довіри журналістиці.

Основні принципи

Журналіст мусить служити тільки своїй газеті та своїм читачам. Журналісти не повинні бути зобов'язаними нікому й нічому: ні політичній партії, ні джерелу інформації, ні комерційним чи некомерційним інтересам, ні особливій справі, хоч би якій гідній. Працювати в інтересах інших замовників (політиків, медіавласників, релігійних установ) вже є порушенням професійної журналістської етики. Наприклад, таке явище, як джинса, або прихована реклама, є одним з таких порушень етики.

Джинса – це журналістський матеріал, або матеріал прес-служб, що спрямований на поліпшення або ж створення позитивного іміджу політичних партій, окремих політиків або людей, торгівельних марок або окремих товарів, державних структур, а також благодійних фондів та релігійних організацій, та не позначений як реклама зрозумілим для переважної більшості людей чином.

Кожна історія має бути чесним пошуком правди. Вона має бути неупередженим намаганням з'ясувати, що насправді сталося, разом з готовністю надрукувати цю правду, хоч би якою незручною вона була з огляду на виплекані вами особисто чи газетою погляди. Заздалегідь заготовленим теоріям нема місця в журналістиці. Газети мають воювати з упередженими людьми і не наймати їх на роботу.

Жодних спонук до публікування не можна приймати.

Журналісти не повинні дозволяти рекламодавцям впливати –прямо чи непрямо – на редакційні матеріали газети.

Не використовуйте свою посаду, щоб погрожувати чи діставати переваги. Журналіст має владу. Нею ніколи не можна зловживати, ні за написання статті, ні в щоденному житті. Посилатися на високі зв'язки чи загрожувати розголошенням в особистих суперечках з крамницями, сусідами тощо – це залякування, до того ж, небезпечне.

Не обіцяйте зняти статтю через дружбу чи послугу.

Не вигадуйте й не прикрашайте інформацію.

Ви не повинні використовувати надану вам інформацію заради особистої вигоди.

Інтереси дитини журналіст має ставити вище за рейтинги. Журналіст має переконатися, що коментарі дитини або підлітка, що стали учасниками або свідками трагічних подій, є конче необхідні для матеріалу. Адже будь-яка розмова журналіста з дитиною або підлітком про травматичну подію може мати для них негативні наслідки. Неприпустимим є фінансове або ж інше заохочення дітей, юнацтва чи їхніх батьків при отримуванні згоди на інтерв'ю з неповнолітнім.

У журналістиці неприпустимий плагіат.

Неприпустимо використовувати в журналістиці мову ворожнечі і дискримінувати певні соціальні групи населення (за релігійними, сексуальними, національними, гендерними, расовими ознаками тощо).

Мова ворожнечі – це будь-яке самовираження з елементами заперечення принципу рівності між людьми в правах. Мова ворожнечі описує, ієрархічно зіставляє різноманітні групи людей та оцінює особисті якості конкретних осіб на підставі їхньої належності до тієї чи іншої групи. Наприклад: прямі/завуальовані заклики до насилля, заклики до дискримінації, заклики не дати групі закріпитися в регіоні (жорстка), виправдування випадків насилля та дискримінації, твердження про кримінальність певної територіальної чи етнічної групи, звинувачення групи в негативному впливі на суспільство чи державу (середня), створення негативного іміджу певної групи суспільства, протиставлення однієї групи іншій (слабка).

У 1993 році Парламентською Асамблеєю Ради Європи було прийнято резолюцію «Про етичні принципи журналістики»

3. Основним принципом будь-якої етичної засади журналістики є те, що повідомлення та міркування слід чітко розділяти, змішувати їх недопустимо. Повідомлення – це інформація про факти й події, тоді як міркування – це вираження поглядів, ідей, вірувань або оціночних суджень з боку медіа-компаній, видавців і журналістів.

15. Ні видавцям, ні власникам, ні журналістам не слід думати, що вони є хазяїнами повідомлень. Інформаційні організації мають ставитися до інформації, як до основоположного права громадянина, а не як до товару. Відтак, засобам масової інформації не треба експлуатувати якість або зміст повідомлень чи міркувань задля збільшення кількості читачів або глядачів і, відповідно, прибутків від реклами.

22. У журналістиці інформація та міркування мають поважати презумпцію невинуватості, зокрема коли йдеться про справи, що перебувають у провадженні, й утримуватися від проголошення рішень.

25. У журналістській професії мета не виправдовує засоби, тому інформацію слід одержувати правовими та етичними способами.

34. Зважаючи на дуже специфічний вплив ЗМІ, зокрема телебачення, на позиції дітей і молоді, слід уникати транслювання передач, повідомлень або зображень, що пропагують насильство, насаджують секс і споживацькі настрої або навмисно використовують невідповідну мову.

Втім, в репортерській практиці трапляються й складніші випадки, так звані сірі зони. Важко виробити й застосовувати чіткі непохитні правила щодо них. Наприклад, було багато спроб категоричного підходу до приватності, однак жодна з них не витримувала випробувань найпростішими предметами. Сексуальне життя приватних осіб, хоч би яке принадне, не може бути легітимним предметом публікації, хіба що порушено закон. Але між цими двома крайнощами в усіх менш однозначних випадках є широке поле для суперечок про приватність. Рідше виникає проблема, коли журналіст, щоб розслідувати правопорушення, виявляється в ньому замішаний. Порушувати закон у гонитві за історією неправильно й небезпечно. Це перекреслює будь-яку моральну легітимність.

Усі журналісти беруть на себе відповідальність за ті новини, які вони пропонують. Саме тому дотримання принципу соціальної відповідальності неможливо досягти примусом. У полі правових і політичних умов медіа мають самі регулювати свою діяльність. Однак подібна саморегуляція здатна функціонувати лише у тому разі, якщо в журналістиці будуть наявні певні структурні передумови, що стосуються насамперед підготовки та підвищення кваліфікації кореспондентів. Тільки в такому випадку можна забезпечити певні професійні стандарти, що визначають підхід до збирання, добору та репрезентації новин, тобто такі критерії, як точність, об'єктивність та зваженість.