Варіант 14

Варіант 14

Головні риси, властиві імпресіонізму, кубізму, сюрреалізму, фовізму, дадаїзму, екпресіонізму в мистецтві 19 та 20 століть

Імпресіонізм (фр. impressionisme, від impression - враження) - художній стиль у мистецтві останньої третини XIX - початку XX ст., що зробив величезний вплив на все наступне мистецтво. Представники його прагнули передати безпосереднє враження від навколишнього світу, мінливі стани природи. Імпресіонізм зародився в 1860-х роках у Франції, коли художники внесли в живопис різноманіття і складність міського побуту, свіжість і безпосередність сприйняття світу. Для їхніх добутків характерне зображення випадкових ситуацій, сміливість композиційних рішень, що здається неврівноваженість, фрагментарність композиції, несподівані точки зору, ракурси, зрізи фігур рамою. Родинне мальовничому імпресіонізму різноманіття нюансів почуттів і настроїв виявляється в поезії і музиці

В другій половині минулого століття (початок 70-х рр.) у Франції початку працювати група молодих художників. Вперше в історії мистецтва художники зробили для себе правилом писати не в майстерні, а під відкритим небом: на березі ріки, у поле, у лісі.

Після виставки в Парижеві цих художників стали називати імпресіоністами, від французького слова «impression» - що значить «враження». Це слово підходило до їхнім роботам, тому що в них художники передавали своє безпосереднє враження від побаченого. Художники по новому підійшли до зображення світу. Головним для них стали трепетне світло, повітря, у який як би занурені фігури людей і предмети. У їхніх картинах почувався вітер, волога після дощу, нагріта сонцем земля. Вони прагнули розглянути і показати дивне багатство кольору в природі. Імпресіонізм був останнім великим художнім рухом у Франції 19 століття.

Не можна сказати, що шлях художників-імпресіоністів був легкий. Спочатку їх не визнавали, їхній живопис здавався занадто сміливої і незвичайний, над ними сміялися. Ніхто не хотів купувати їхніх картин. Але вони завзято йшли своїм шляхом. Ні бідність, ні голод не могли змусити їх відмовитися від своїх переконань.

Пройшло багато років, деяких з художників-імпресіоністів уже не було в живих, коли нарешті їхнє мистецтво було визнано.

У руслі цього напрямку працював один з найбільших французьких художників 19 століття Едуард Мане (1832-1883). До того свіжістю і чистотою тонів зображував Мане куточки Парижа, гучні бари, образи своїх сучасників, не складні по мотивах натюрморти. Будь-яка його картина уражає гострою спостережливістю, волею і легкістю мазка, сміливою вишуканістю барвистих сполучень, Це був художник-новатор, що нерідко піддавався нападкам офіційної французької критики. Утім, це довелося випробувати всім імпресіоністам, визнання і слава до яких прийшли не відразу.

Е.Моне «Стіг сіна»

Одним з майстрів імпресіонізму був Клод Моне (1840-1926). Він працював головним чином в області пейзажу. Моне і близькі до нього художники - Ренуар, Пісарро і Сіслей - звернули увагу на те, що той самий пейзаж представляється зовсім іншим у сонячний чи хмарний день, при ранковому чи вечірнім світлі. Помітивши також, що тіні від предметів зовсім не чорні, а мають визначене фарбування, вони вигнали чорний колір зі своєї палітри.

Моне писав той самий вид у різний час доби. Такі його серії «Стогу сіна» і «Руанський собор». Швидкими начебто недбалими мазками Моне писав розгойдане від вітру поле і повну руху вулицю Парижа. Він чудово вмів передати на полотнині і пекуче марево літнього дня, і вологий сніг м»якої французької зими.

О.Ренуар «Бал у саду Мулен де ла Галет»

Життєрадісне сприйняття світу, наявне в цілому всьому імпресіонізму, особливо чітко проявилося у творчості одного з найбільших представників цього напрямку Огюста Ренуара (1841-1919). Його залучали молоді свіжі обличчя, природні, невимушені пози. У зроблених їм портретах немає психологічної глибини, але подібність з оригіналом у них установлено тонко, залучає живий блиск очей, ніжні відсвіти навколишніх барвистих тонів на шкірі обличчя. Одне зі значних полотнин Ренуара - «Бал у саду Мулен де ла Галет». Художник начебто зафіксував своє миттєве враження від строкатої рухливої маси людей. Важко на відстані розглянути кожен предмет у всіх деталях, і Ренуар малює їхній лише загалом, немов дивлячись видали. Він, як і інші імпресіоністи, відмовився від ретельного виписування форми кожного предмета, зосередивши увагу на передачі цієї форми в трепетних відблисках того чи іншого висвітлення.

Ряд нових творчих задач поставив перед собою Едгар Дега (1834-1917). Він примикав до напрямку імпресіоністів, хоча його мальовничі прийоми були іншими. У центрі мистецтва цього художника коштує зображення людини. Він писав людей різних суспільних шарів: модисток, праль і прасувальниць за роботою, балерин у хвилини відпочинку, на чи репетиціях під час виступів на сцені; побутові сценки - у кафі, на вулиці, на стрибках.

Дега вмів помітити незвичайний виразний жест, знайти рідкий кут зору (зверху чи збоку), що повідомляє зображенню гостроту і новизну. При першому погляді на його полотнини здається, що це випадково побачений, як би вихоплений шматок дійсності. Насправді в них усі ретельно продумано. От цією чіткою композицією, а також увага до визначеності і чіткості ліній добутку Дега відрізняються від робіт інших імпресіоністів.

В.Ван-Гог «Кафе ввечері»

Одночасно з імпресіоністами в 80-х рр. У Франції виступає зі своїми картинами голландець Вінсент Ван-Гог (1853-1890), мистецтво якого найтіснішим образом повʼязане з розвитком французького живопису. Володіючи яркою самобутньою індивідуальністю, Ван-Гог виробив свою власну мальовничу манеру. Людина напруженого внутрішнього життя, загострених почуттів, художник не міг упокоритися з навколишньою дійсністю, повної протиріч і несправедливості. Образи його картин пофарбовані песимістичними і тривожними настроями. Любою портрет, чи пейзаж натюрморт наповнений у Ван-Гога тими неспокійними почуттями, що збурювали і його самого. Він досяг небувалого дотепер у мистецтві емоційного впливу кольору, динамічності мазка і ліній, гострої виразності форм. У його картині «Кафе ввечері» інтенсивно синє небо здається зловісно похмурим, незважаючи на величезні сяючі зірки. Пронизуючо-яскравим, лимонно-жовтим світлом залите вуличне кафе. У ньому сидять відвідувачі, по вулиці йдуть перехожі, але над усім панує настрій пустельності і тужливої самітності. Той же настрій присутнє й у картині «Нічний кабачок в Арле».

При житті Ван-Гога його картини не зустріли визнання і були високо оцінені лише згодом.

Пізніше визнання одержало і творчість Поля Сезанна (1839-1906). Спираючи на окремі завоювання імпресіоністів, він багато в чому відходить від них, створивши свою особливу манеру. Художник прагнув знайти постійний, що не залежить від висвітлення в даний момент колір зображуваного предмета. Сутністю його шукань була передача форми співвідношеннями барвистих тонів. «Колір ліпить предмети», - говорив Сезан. Так, у «Натюрморті з персиками і грушами» форма кожного предмета передана найтоншими градаціями кольору, а композиційне розташування продумано у всіх деталях.

П.Сезан «Натюрморт з персиками і грушами»

Усе здається матеріально відчутним і обʼємним. Але, завоювавши ці якості, живопис Сезана втратив, однак, конкретність у зображенні реальних предметів. Часто в його добутках не можна зрозуміти, які саме фрукти зображені, які узяті тканини, з чого зроблений той чи інший предмет. Ці елементи абстрагування, закладені в самому методі Сезана, привели згодом мистецтво його послідовників до повної умовності форм і абстрагованості.

П.Гоген «Таїтянка, що тримає плід»

Пошуки свого особливого шляху в мистецтві характеризують і творчість Поля Гогена (1848-1903). Подібно Ван-Гогу, він теж хотів протестувати своїм мистецтвом проти навколишньої дійсності. Але він не боров з її пороками, а біг від них. У1891 р. Гоген їде на Таїті - один з островів Тихого океану. Художника заполонює екзотична природа цього острова, а життя таїтянських племен, недоторканих сучасною цивілізацією, залучає його своєю наївністю і чистотою. У картині «Таїтянка, що тримає плід» силует жінки обкреслений простими і ясними контурами.

Художник любується її спокійним смаглявим обличчям, природною грацією пози. Візерунок спідниці нагадує форму галузей і листів над головою жінки. Гоген не прагне до оптичної вірності в передачі навколишнього світу. Він пише не стільки те, що бачить, скільки те, що хоче побачити навколо себе. Картини Гогена по своїй площинності, орнаментальності і яскравості фарб нагадують декоративні тканини і певною мірою - мистецтво східних народів. Крім того, Гоген викликав своєю творчістю великий інтерес до культури неєвропейських народів, і це складає його безсумнівну заслугу.

Отже, як бачимо, імпресіонізм – це художній стиль у мистецтві останньої третини XIX - початку XX ст., що зробив величезний вплив на все наступне мистецтво. Характерними ознаками його є те, що його представники прагнули передати безпосереднє враження від навколишнього світу, мінливі стани природи.

Кубізм (фр.cubisme, від cube - куб) - модерністський напрям в образотворчому мистецтві, насамперед у живописі, що зародився на початку XX століття у Франції і характеризується використанням підкреслено геометрізованих умовних форм, прагненням «роздрібнити» реальні об'єкти на стереометричні примітиви. Англійський мистецтвознавець Ернст Гомбріх виводить витоки кубізму з творчості французького художника Поля Сезанна, приводячи як приклад його роботи «Гора Сент-Віктуар з боку Бельвю» і «Гори в Провансі», а також його відповідь на лист молодого Пабло Пікассо. В одному з листів Сезанн рекомендує молодому художнику розглядати натуру як сукупність простих форм - сфер, конусів, циліндрів. Він мав на увазі, що ці базисні форми необхідно тримати у свідомості як організуючий початок картини. Однак Пікассо і його друзі сприйняли пораду буквально.

Виникнення кубізму традиційно датують 1906-1907 роками і пов'язують з творчістю Пабло Пікассо і Жоржа Брака. Термін «кубізм» з'явився в 1908 році, після того як художній критик Луї Восель назвав нові картини Брака «кубічними примхами». (фр. bizarreries cubiques).

Просте формулювання основних цілей і принципів кубізму дати досить важко; в живописі можна виділити три фази цього напрямку, що відображають різні естетичні концепції, і розглянути кожну окремо: сезанівський (1907-1909), аналітичний (1909-1912) і синтетичний (1913-1914) кубізм.

Розглядати риси цих трьох етапів стилю ми будемо на творчості Пабло Пікасо та Жоржа Брака. Були й інші відомі представники кубізму такі як: Хуан Гріс, Фернан Леже, Марсель Дюшан. Але всі вони працювали в різні періоди цього стилю, а Пікасо і Брак були основоположниками кубізму - вони ділилися здобутками, думками, техніками, у них була справжня співпраця. Але все ж розпочався кубізм з Пабло Пікасо, і саме його творчість якнайкраще відображає тенденції усіх періодів стилю.

Африканський період (1907-1909):

П.Пікассо «Авіньйонські дівчата»

Короткий протокубістичний, що передує «високому», або аналітичному кубізму період, що припав на 1907-1908 роки, називають по-різному. Іноді - «сезанівським», бо Пікассо відчуває в цей час вплив метода Сезанна - спрощувати зображення, не забувати, що в основі будь-якої, навіть дуже складної форми лежить простий геометрізм - куля, циліндр, конус. Але частіше це період називають «африканським», або «негритянським», так як в цей час Пікассо відкрив для себе архаїчне мистецтво Африки і відчув необхідність змінити під його впливом свій власний метод творчості. Він познайомився з африканським мистецтвом на етнографічній виставці в музеї Трокадеро навесні 1907 року. Для нього це було справжнім відкриттям - прості, навіть примітивні форми стародавньої скульптури несли в собі величезний художній заряд. Вони передавали образ реальності з набагато більшою силою, ніж сучасне Пікассо європейське мистецтво. В давнину - груба простота і незвичайна міць, в сучасності - мальовнича красивість і копирсання в деталях. Стародавні звільняли форму від подробиць, і звільнена форма здатна була передати набагато ефективніше суть предмета і магію прихованого в ній образу. Стародавні дерев'яні ідоли, грубі кам'яні статуетки та архаїчні маски служили зовсім не для прикраси життя, вони несли в собі образи незрозумілих і страшних сил природи, мистецтво було магічним засобом закляття цих ворожих людині сил. Воно відігравало куди важливішу роль ніж зараз, в ході історії воно стало просто доважком до життя, і лише наводить лоск красивості на людське існування. Пабло Пікассо, який завжди сприймав своє заняття як найважливіше в світі, зрозумів, як вдихнути в нього дух первісної сили. Він починає застосовувати методи древніх художників - послідовно спрощує форму зображуваних предметів, робить їх монументальніше і виразніше, перетворює персонажів на подобу дерев'яних ідолів, спотворює їхні обличчя, перетворює їх в маски. Він застосовує грубу штриховку, яка імітує насічки на дерев'яних африканських скульптурах. Він гасить колір і об'єднує простір і персонажів в єдине ціле - такий синкретичний погляд на реальність був властивий древній свідомості. На полотнах Пікассо це виглядає так, начебто й персонажі, і фон - завіса або дерева, або гори на задньому плані, або навіть повітря, сам простір - все відчутно, все «зроблено» з єдиного «матеріалу», все складається з єдиних блоків ("кубиків", як глузливо охарактеризували це сучасники). Поверхня його картин тепер сприймається як скульптурний барельєф, зображення виглядає як тривимірне, воно ніби вирізане з цільного шматка дерева або вирубано з цілої скелі. Першим твором Пікассо, в якому проявився «африканське вплив», вважається картина 1907 "Авіньйонські дівчата". Він розробляв її, виходячи зі своїх попередніх (у тому числі і на основі методу Сезанна) пошуків. Він шукав нове формоутворення, і те, до чого він прийшов у «Дівчатах», було радикально навіть для нього самого. Він писав картину більше півроку, багаторазово переробляючи композицію і видозмінюючи образи жінок. Він порвав в цій картині з усякою традиційністю, відмовився від усякої красивості, з якою зазвичай зображувалося жіноче тіло. Він нескінченно переписував її персонажів, спотворюючи і спрощуючи їх форми, і останнім етапом перетворив особи двох персонажів в справжні африканські ритуальні маски. Не дивно, що першою реакцією художнього співтовариства було неприйняття. Але Пікассо намацав метод, і наступні два роки він послідовно розвиває його. Основні роботи, які прийнято відносити до «африканського» періоду, зроблені в другій половині 1907 року, коли він писав своєрідні «постскриптуми» до «Авіньйонських дівчат» - численних персонажів з особами, схожими на африканські маски, наприклад «Три фігури під деревом», або «Оголена з драпіровкою». У 1908 році, в Рю-де-Буа, він написав такі характерні роботи, як «Дріада», «Купання», «Три жінки», «Дружба». У 1909 році він проводить літо в Хорта-де-Ебро, де нарешті з'являються зразки «чистого», «високого», «аналітичного» кубізму, який вже прийнято відносити до наступного періоду творчості.

П.Пікассо «Три фігури під деревом»

Аналітичний кубізм (1909-1912):

Короткий період у творчості Пабло Пікассо, який називається періодом аналітичного кубізму, і який змінив напрямок розвитку всього світового мистецтва 20 століття, тривав всього два - два з половиною роки. Кращі зразки стилю були створені в 1910 і 1911 роках, хоча деякі роботи були написані ще в 1909, під кінець сезанівського (африканського) періоду, і пізніше, в 1912, на початку періоду синтетичного кубізму.

П.Пікассо «Пейзаж Сєре»

Пошуки Пікассо були засновані на його переконанні, що живопис здатен на більше, ніж просто показувати те, що бачить око. Повинен бути спосіб, як показати світ таким, яким він є "насправді". Треба писати "не те, що бачу, а те, що знаю", як казав Пікассо. Показувати не видиме, але суще. Не самі речі, а, так би мовити, платонівські ідеї речей. Але як це зробити? Перше - треба знищити кольоровість, "розмальовку" світу. Те, що світ кольоровий - це просто обман зору. Одна з відмінних особливостей живопису періоду аналітичного кубізму - монохромність. «Колір послаблює!» - Заявляє Пікассо, спостерігаючи експерименти Матісса в живописі. І сам зосереджується на формі і обсязі предметів. Друге, від чого слід відмовитися - виділення, роздільність речей, їх відмінності по фактурі і матеріалу. Ретельні виписування порошинок, волосків, шовків і оксамиту живописцями минулого вже не актуальні. Всі ці відмінності лише здаються, насправді реальність - єдина. "Речовина" світу, з якого "зроблені" всі речі, одна і та ж. В картині «Дівчина з мандоліною» ви не розрізните "матеріал", з якого "зроблені" дівчина чи мандоліна. Більш того, з цього ж матеріалу зроблений і стіл в «Столі архітектора», і природа в «Пейзажі Сєре». І третє - в кубізмі зникає яка б то не було перспектива. Якщо мета - зобразити саме поняття предмета, то де він розташований, далеко або поблизу, не має ніякого значення. В результаті - на кубістичних картинах ми бачимо дуже дивне, фантастичне, мерехтливе монохромне зображення, що створює ілюзію певного метафізичного простору, випираючого гранями з площини полотна. Предмет і навколишній фон - по суті одне й те саме, і окремі предмети в цій єдиній структурі реальності не мають чітко окреслених меж. Уся фігуративність зникає, ми бачимо лише незрозумілу льодисту, осколкову, однорідну масу, у якої немає фактури, внутрішніх відмінностей, і можемо здогадуватися про те, що зображено, лише по окремих деталях-натяках. Пікассо називав їх «атрибутами». Десь, здається, видно руку, десь вуса, або ключ, або гриф гітари, але всі вони "зроблені" з однієї й тієї ж умовної "речовини". Іноді в накопиченнях ламаних площин можна вловити лінію плечей або натяк на абрис пляшки. Але це лише символи і знаки предметів, а не вони самі. Кубізм, таким чином, поставив перед собою не образотворчу, а філософську задачу. Очевидно, намалювати конкретну річ легше, ніж саме поняття речі або, як казав Пікассо, "знання" речі. Спробуйте намалювати не кімнати, наповнену предметами, а саму "наповненість", саму "матеріальність". Існують мистецтвознавчі гіпотези, що одним із витоків кубізму міг бути інтерес художників до новітньої природно-наукову картину світу, котра формувалася як раз в цей час. Відомо, що Пікассо з Браком жваво цікавилися, наприклад, теорією відносності. І звідси, в тому числі, могли виникати їх пошуки методу зображення того, що ховається під видимістю світу. Вони хотіли дізнатися, «проаналізувати» (звідси - «аналітичний кубізм»), як світ влаштований, а не як він виглядає. Намагалися «розкрити» зовнішню, прикриту раніше глянцем традиційного реалістичного живопису, форму предмета, розпатрати її, вивернути навиворіт, показати її нутрощі. І всі ці предмети, пейзажі, люди на їх картинах постають як якась абстрактна «матерія», розібрана на першоелементи. Першоелементи, або - «кубики», як це зарозуміло назвали свого часу критики. Художники теж шукають першооснови буття. Можливо, такий в трактуванні кубізму первозданний хаос, прихований під поверхнею звичних речей.

Прийнято вважати, що основоположником стилю був не тільки Пікассо, а й Жорж Брак. Що зумів свого часу оцінити значення «Авіньонських дівчат», найважливіший прокубістичний твір Пабло Пікассо, він з 1907 року приєднався до художніх пошуків Пікассо, а потім став рівноправним партнером в їх творчому союзі. Це була справжня співтворчість, безперервні зустрічі, обговорення, обмін знахідками, так що вони стали писати практично як одна людина.

До ранніх робіт аналітичного кубізму можна віднести пейзажі, зроблені Пікассо ще в Хорта де Ебро - «Фабрика», «Водоймище», «Будинки на пагорбі». Потім, в 1910 році Пікассо пише кілька портретів своїх артдилерів - Вільгельма Уде, Амбруаза Воллара і Даніеля-Анрі Канвайлера. Потім слідують шедеври стилю, зразки «високого», рафінованого кубізму - «Поет», «Акордеоніст», «Кларнетист», «Пляшка рому». І нарешті, в 1912 році з'являються останні роботи періоду аналітичного кубізму - «Людина з гітарою» і «Ма Джолі» («Жінка з гітарою»). А потім кубістичні композиції стають все більш кольоровими і декоративними - настає період синтетичного кубізму.

П.Пікассо «Спогад про Гавр»

П Пікассо «Натюрморт з плетеним стільцем»

Синтетичний кубізм (1912-1917):

Синтетичний кубізм починається приблизно з весни 1912 року, зі зміни колористики раніше монохромних рафінованих кубістських композицій попередніх двох років аналітичного періоду. В квітні 1912 Пікассо привозить з невеликої подорожі свою нову роботу - «Спогад про Гавр», де вперше з'являється колір. «Відбулася зміна зброї», - миттєво оцінив ситуацію Брак. З цього часу кубізм стає значно життєрадіснішим і конкретнішим. У раніше абстрактні композиції зараз вводиться не тільки колір, а й прописується фактура матеріалів. Брак вмальовує в свою напівабстрактну кубістичну композицію «Глечик і кружка» цілком реалістичне зображення цвяха. І вони стали активно оживляти свої картини новими впізнаваними деталями, своєрідними знаками, які цілком виразно відсилали глядача до реальних предметів. Відхід в абстракцію засновників кубізму зовсім не приваблював, і ці конкретні розпізнавані деталі все в більшій кількості з'являються на їх полотнах - шматок фіранки натякає на вікно, ключ, що стирчить з ящика, відсилає до комода. Та інші «говорячі» деталі - скибочка лимона, трубка, пляшка, келих. На полотні з'являються букви й цілі слова - назва вина, журналу, таверни, ім'я коханої. Нарешті, Пікассо вклеює в картину справжню поштову марку. Скоро їх з Браком полотна перетворюються в декоративні колажі. У 1912 Пікассо створює «Натюрморт з плетеним стільцем». Він включає в овальну композицію картини клейонку з малюнком, що імітує ґрати стільця, а сам овал оздоблює товстою мотузкою - це «рама» картини. Прообраз всіх експериментів 20 століття створений. В цьому ж році, під час їхнього спільного з Пікассо перебування в Сорго, Брак винаходить пап'є-колле, паперові колажі - об'ємні картини, просторові композиції, своєрідні скульптури з паперу. Пікассо з ентузіазмом відгукується на цю знахідку Брака і створює величезну кількість таких паперових композицій. Найбільш відома його серія Гітари. Він використовує газети, нотні листи, шпалери, тканини, картон. Але крім того, він працює над фактурою поверхні картини, додаючи в фарби пісок, тирсу. Домагаючись цілісного образу, він використовує в єдиній композиції вугілля, олівець, масло, віск, дерево, готові сторонні предмети, наприклад, чайні ложки. З'єднує раніше в живописі непоєднуване. Цей період кубізму отримав назву синтетичного не випадково - створюючи свої декоративні колажі, Пікассо ніби «синтезує» художню реальність із символів реальності справжньої.

Кубізм надав найсуперечливіший вплив на світове мистецтво. З одного боку, художники прагнули висловити своє ставлення до оточуючого їх життя, що стало позитивним моментом у розвитку всієї творчості.

Однак можна сказати, що кубісти просто-напросто виплеснули своє бачення життя, і на цьому все закінчилося. Адже вже до 20-х років минулого століття кубізм практично перестав існувати.

Сюрреалізм (фр. surrealisme — надреалізм ) — один із найбільш поширених модерністських напрямів у літературі, образотворчому мистецтві та кіно, що виник після Першої світової війни, на початку 20 століття головним чином у Франції. З 1920 по 60 -ті роки він поширився по всій Європі, Північній і Південній Америці (включаючи країни Карибського басейну), по Африці, Азії, а в 80 -х роках і по Австралії.

Засновником сюрреалізму був французький письменник Андре Бретон (фр. André Breton). Філософськими засадами сюрреалізму є суб’єктивно- ідеалістичні теорії інтуїтивізму, фрейдизму, східні містико-релігійні вчення. Естетичні засади напряму викладено в «Маніфестах сюрреалізму» А. Бретона. Як і будь-який мистецький напрямок, сюрреалізм пройшов свою історію еволюції і методи, прийоми та принципи даного напрямку змінювались. Так перші сюрреалісти (Андре Бретон, П’єр Навіль, Бенжамін Пере) створили основу напрямку, заклали перші основні ідеї, наступні ж митці реорганізували його під особистий стиль творчості. Тому в даній роботі ми розглянемо основі принципи, прийоми та методи сюрреалізму та його еволюцію в ході розвитку художньої думки, порівняємо особливості найвизначніших художників таких як Луї Арагон, Рене Магрітт, Макс Ернст, Сальвадор Далі, Альберто Джакометті та інші, та сучасних митців: Джим Уоррен, Любов Зубова, Гліб Гржибовський, Володимир Куш.

Андре Бретон

Сюрреалістичний стиль проявився і в українському мистецтві. Зокрема, в українській поезії риси сюрреалізму мали вірші Василя Хмелюка, частково Богдана-Ігора Антонича, з 1950-их роках найсильніші в поезії і прозі Емми Андієвської (творення «надреальної» мови), Юрія Тарнавського і письменників молодого покоління. У мистецтві основною прикметою сюрреалізму є відірваність від реальних речей і нелогічні сполучення предметів. З українських митців риси сюрреалізму мають твори Михайла Андрієнка, скульптура пізнього Олександра Архипенка (геометричні форми, що уподібнюють постаті), рухомі скульптури (мобілі) К. Мілонадіса, картини В. Бачинського, С. Лади і кераміка С. Ґеруляк.