Видатні представники культури Нового часу (17 століття) та доби Просвітництва в філософії й мистецтві.
Новий час
Релігія залишалася провідною духовною засадою не лише масової традиційної народної культури, а й науки. Про Бога згадують майже в усіх філософських трактатах того часу. Поширювалася, як і в добу Відродження, концепція "двох істин", розвішався і зміцнювався деїзм, філософи зосереджували увагу на інтелектуальному змісті ідеї Бога, наголошували на розумності створеної ним природи. На думку деїстів XVII ст., зокрема англійського фізика, хіміка і філософа Роберта Бойля (1627—1691 pp.), "космічний механізм", безсумнівно, повинен мати свого надприродного та наймудрішого майстра, який створив його і привів до руху.
Для видатного голландського філософа XVII ст. Бенедикта Спінози (1632 — 1677 pp.) Бог — діюча причина всіх речей, але він діє лише за законами власної природи. Більше того, Бог, за Спінозою, — це сама Природа, адже "крім Бога не може бути іншої субстанції". Зазначимо, що з-поміж провідних філософів і науковців XVII ст. не було відвертих атеїстів, таких, які б заперечували саму ідею Бога. Офіційна релігія і надалі дотримувалась давніх шаблонів. Релігійна мапа Європи істотно не змінилася. Визнані церкви діяли відповідно до суворих державних законів про терпимість і нетерпимість. Належність до офіційної релігії забезпечувала службове просування. Тих, хто не належав до офіційної релігії, якщо й не переслідували активно, то принаймні упосліджували в правах. У католицьких країнах протестанти взагалі не мали громадських прав. Зокрема, французький король Людовик XIV 1685 p. скасував Натський едикт (1598), який передбачав свободу віросповідування та певні політичні права для протестантів (гугенотів). Усіх французьких гугенотів змусили покинути країну. В протестантських країнах католики зазнавали тих самих утисків. У Великій Британії англійська і шотландська церкви формально заборонили римо-католицизм і протестантські розкольницькі течії. Але поступово масштаби переслідувань зменшувались. В Англії 1689 р. під утиском громадської думки було прийнято закон про толерантність. Пожвавилися релігійні течії, що протистояли офіційно утвердженим церквам. У католицькому світі справжню тривогу викликав квієтизм, засновником якого був Мігель де Моліноса (1628— 1696 pp.). Він сповідував абсолютне підкорення волі Божій аж до цілковитої духовної пасивності. Де Моліноса закінчив життя у римській в'язниці, а його книжку "Духовний проводир" (1675 р.) єзуїти засудили як єретичну. В лютеранському світі до такого самого галасу призвів пієтизм Ф.Шпенера (1635—1705 pp.). Його засновник проголосив, що священицькі функції може виконувати кожен вірний, і запровадив практику утворення побожних гуртків для читання Біблії.
XVII ст. було надто складним за соціальними та духовними процесами і надія на швидку реалізацію гуманістичних ідеалів філософів не простежувалася. В Європі не припинялись масові кровопролиття. На зміну релігійним війнам, які супроводжували Реформацію XVI ст., прийшла не менш кривава і руйнівна Тридцятилітня війна, масовими вбивствами супроводжувались революційні події в Нідерландах, Англії. В реальному житті людина доби становлення капіталістичних відносин демонструвала не стільки шляхетні, скільки "темні" вияви своєї вдачі, керувалася не стільки розумом, скільки егоїстичними інстинктами. Де та межа, за якою необхідна для творчості та нормального людського існування свобода перетворювалася у свавілля агресивних егоїстів, чи можна лише за допомогою розуму приборкати пристрасті та побудувати гуманне суспільство — усі ці питання постали перед мислителями XVII ст. і розв'язувалися неоднозначно. Якщо, скажімо, Декарт дивився у майбутнє людства з оптимізмом, то Гоббс або Спіноза мали протилежну думку. Так званий трагічний гуманізм, втілений у творчості Шекспіра або Сервантеса, котрі розуміли весь трагізм існування моральної, розумної людини в антигуманному світі, знаходить у XVII ст. послідовників. Одним з них був видатний французький математик, фізик, філософ і релігійний містик Блез Паскаль (1623— 1662 pp.). Уже в 16 років він написав математичний трактат "Досвід теорії конічних перерізів", що отримав високу оцінку наукової громадськості. Він плідно займався дослідженнями в галузі теорії чисел, алгебри, теорії ймовірностей, гідростатики. Проте, розчарувавшись у можливостях точних наук, Паскаль звернувся до релігійно-філософської проблематики, став ченцем абатства Пор-Рояль, де працював над славетним філософським твором "Мислі". У ньому науковець звернувся до трагедії людини, покинутої у безмежному космосі. "Це вічне мовчання безбрежних просторів жахає мене", — писав він. Розмірковуючи про непостійність, неспокій, слабкість і водночас велич людини, Паскаль звернувся до образу "мислячого очерету". Щоб зламати, вбити людину, "...зовсім не потрібно зусиль усього Всесвіту; достатньо подиху вітру, краплини води". Однак якщо у "...просторі Всесвіт обіймає та поглинає мене, як точку, в думці, я осягаю його", — зазначав філософ. Паскаль з усією гостротою висунув питання про межі науковості, наголосив на "доказах серця", які відрізняються від "доказів розуму", визначив наперед в умовах панування раціоналізму ірраціоналістичну тенденцію у філософії. На його думку, не наука, а релігія є засобом для ефективного розв'язання суперечностей людського існування. Щоб не впасти у відчай, людині потрібен Бог.
У XVII ст. почала розвиватися художня культура. Поглиблене осмислення дійсності, вироблення і поширення нових жанрових форм характерні для літератури того часу. Століття, початок якого пов'язаний ще з творчістю Шекспіра та Сервантеса, представлене іменами славетних письменників, поетів, драматургів: Лопе де Вега (1562—1635 pp.) та Педро Кальдєрон де ла Барка (1600 — 1681 pp.) в Іспанії, Джон Мільтон (1608—1674 pp.) в Англії, П'єр Корнель (1606-1684 pp.), Жан Расін (1639-1699 pp.) і Мольєр (справж. ім'я — Жан-Батіст Поклен; 1622—1673 pp.) у Франції. Твори тієї доби, неперевершені за художньою цінністю, можна знайти в усіх літературних жанрах — високій трагедії та романі, побутовій комедії та новелі, епічній поемі, ліричному сонеті, оді, сатирі. Важливу віху залишило XVII ст. в історії музики. Це був період поступового звільнення від культових форм, широкого проникнення в музику світських елементів, зародження й оформлення нових жанрів — опери, ораторії, інструментальної музики. Бурхливо розвивалися гомофонія, що зародилася ще у XVI ст., а також поліфонічні форми, які блискуче втілилися вже у наступному столітті у творчості композиторів Йоганна-Себастьяна Баха (1685 — 1750 pp.) та Георга-Фрідріха Генделя (1685—1759 pp.). Подібні процеси утвердження нових тенденцій в умовах панування естетики пізнього Ренесансу характерні також для еволюції пластичних мистецтв — малярства, скульптури, графіки, архітектури, декоративно-ужиткового. Важливу роль на цьому етапі відіграв видатний італійський живописець Караваджо (власне, Мікеланджело Мерізі, 1573—1610 pp.), який вважається одним із засновників реалістичного напряму в європейському малярстві. На початку XVII ст. він написав виняткову за драматичною силою картину "Покладення до гробу". Караваджо був засновником художньої системи монументалізації буденного світу за допомогою світлотіньових контрастів, що отримала назву "караваджизм". Серед його послідовників були: О.Джантілескі в Італії, Х.Тербрюген У Нідерландах, Х.Рібера в Іспанії. Караваджизмом захоплювались П.Рубенс, Д.Веласкес, Рембрандт, Ж. де Латур.
Перша половина XVII ст. — час видатних досягнень у європейському образотворчому мистецтві. У Фландрії в цей час працювали: Пітер Пауль Рубенс (1577—1640 pp.), Антон ван-Дейк (1599-1641 pp.), Якоб Йордане (1593-1678 pp.). в Іспанії — Хусепе Рібера (1591 -1652 pp.), Франсіско Сурбаран (1598- 1664 pp.), Дієґо Веласкес (1599—1660 pp.), в Голландії — Франс Гальс (1581 — 1666 pp.), Рембрандт Гарменс ван Рейн (1606— 1669 pp.), Якоб Рейсдал (1629-1682 pp.), у Франції — Нікола Пуссен (1594-1665 pp.), Клод Лоррен (1600-1682 pp.).
У тогочасній Італії бурхливо розвивалися скульптура й архітектура, найвищі досягнення яких пов'язані з творчістю Джованні Лоренцо Берніні (1598—1680 pp.) та Франческо Борроміні (1599 — 1667 pp.). Перший — автор колонади площі св.Петра в Римі, відомих скульптурних композицій "Аполлон і Дафна", "Екстазсв.Терези" тощо. Другий брав участь у будівництві палаццо Барберіні в Римі, римських церков Сан Іво, Сан Карло та ін. Своєрідність мистецтва XVII ст. виразно виявляється у порівнянні з попередньою культурною добою — Ренесансом, притаманним йому пафосом, коли митці прагнули втілити образ гармонійної людини, знайти принципи "чистої", абсолютної краси, ідеалізувати довкілля. Митцям XVII ст. притаманний тверезіший погляд на речі, дійсність постає перед ними в усій гостроті нерозв'язаних конфліктів. Тому загальна картина розвитку мистецтва в цьому столітті вирізняється більшою складністю. Це стосується як змісту художніх творів, так і особливостей художньої мови. У мистецтві співіснували бунтівний розрив Караваджо з традиціями в ім'я ствердження життєвого, інколи грубого реалізму і раціонально-містичне мистецтво Берніні, надзвичайна чуттєвість образів Рубенса і складна етична проблематика Пуссена, трагізм Рембрандта і багатозначність Веласкеса. Проте серед складних колізій мистецтва XVII ст. простежується загальна тенденція: реальна дійсність в усьому розмаїтті виявів владно вторгалася у художню творчість. Біблійні та міфологічні сюжети ще утримували позиції в мистецтві, але вже набували рис великої життєвої конкретності. З'явилася і нова художня тематика — зображення повсякденного життя приватної людини, світу речей, що оточували її. Якщо в творах майстрів Відродження реальному оточенню людини відводилась підпорядкована роль, то у мистецтві XVII ст. значення середовища, в якому перебуває людина, надзвичайно зросло. Митці ніби намагалися наголосити на його активному характері, показати вплив на людину. Образи стали конкретнішими, динамічнішими, рухливішими, для багатьох з них уже притаманне соціальне забарвлення. Ускладнюється система жанрів. До традиційних біблійно-міфологічних сюжетів, парадних портретів та класичних пейзажів долучилися побутові картини з життя бюргерів і селян, різні види натюрмортів тощо.
Зокрема, нові пошуки в малярстві XVII ст. яскраво втілили у своїй творчості такі великі майстри живопису, як фламандець Пітер Пауль Рубенс та голландець Рембрандт Гарменс ван Рейн.
У творчості Рубенса злилися воєдино художні традиції півдня та півночі Європи, італійського і фламандського живопису. Широко відомі його твори "Союз Землі і Води", "Персей і Андромеда", "Алегорія миру", "Викрадення дочок Левкіппа", "Сусанна та старці", "Суд Париса" та багато ін. Він використав міфологічні сюжети для зображення сильних і прекрасних людей, яким властива духовна могутність. Митець відомий також тонкими в психологічному аспекті портретами Олени Фоурмен, доктора Тульдена, маркіза Борджіа. Всесвітньо відомий "Портрет камеристки інфанти Ізабелли", що зберігається в Ермітажі. Рубенс володів високою культурою та широкими знаннями. Глибокий розум, досконале знання основних європейських мов, чарівна вдача допомогли йому стати першокласним дипломатом. Він завжди прагнув протидіяти війні, виступаючи за політику переговорів і взаємопорозуміння.
Визначним і своєрідним явищем культури була творчість геніального голландського художника Рембрандта Гарменса ван Рейна. Новизна його картин полягала в реалістичному зображенні людей з різних верств суспільства, в глибокому відображенні їхнього внутрішнього духовного світу. Він сміливо увів у живопис нові прийоми — сполучення яскравих світлових відблисків та широких глибинних тіней. Загальновідомі його шедеври "Повернення блудного сина", "Данайя", численні портрети. Зазначимо, однак, що творчість Рейна була визнана як досягнення світової культури лише після його смерті. Світоглядні та моральні суперечності епохи, загострення політичної й ідеологічної боротьби — все це дістало відображення в поширенні та протиборстві двох панівних у XVII ст. художньо-естетичних течій — бароко і класицизму. Терміном "бароко" (італ. barocco — дивний, химерний), введеним швейцарським істориком та філософом Я.Буркхардтом (1818 — 1897 pp.) наприкінці ХГХ ст., позначається напрям західноєвропейської культури, що сформувався після кризи Відродження. Для бароко притаманний художній стиль, який характеризується афектованою динамічністю, патетикою, йому властиві театральність, ілюзіонізм, зіткнення фантазії та реальності, широке використання антитез, гіпербол, складних метафор, прагнення до екзотики, нечуваного і незвичайного. Бароко увійшло в архітектуру і музику, малярство і літературу, декоративне мистецтво тощо. Воно посідало панівні позиції в культурі Італії, Іспанії, Фландрії, Німеччини, поширювалось у Польщі, Україні, Росії.
Зародження бароко пов'язують із творчістю Джованні Лоренцо Берніні, папського архітектора, який розробив проект третьої частини величної колонади навколо майдану св. Петра у Римі. Будівництво колонади Берніні завершило реконструкцію, що тривала в соборі св. Петра 161 р. і не припинялася впродовж усього періоду Контрреформації. Собор св. Петра — не просто споруда; то був головний храм і символ вірності католицизму, проти якого повстав Лютер. Бароковий стиль в інших видах мистецтва виник саме на хвилі Контрреформації, а затяжна реконструкція собору св. Петра становила центральну культурну подію за доби церковної реформи.
Формування та поширення культури бароко "знаменувало ствердження погляду на життя як на драму. Не випадково вхід до Амстердамського театру в XVII ст. прикрашало гасло: "Наш світ — сцена, у кожного тут своя роль і кожному відплатиться по заслузі". "Кожна мить життя — крок до смерті", — стверджував імператор Тіт у трагедії Корнеля "Тіт і Береніка". А якщо це так, то треба прикрасити кожну мить життя, зробити її не лише духовно, а й чуттєво насиченою. Тому трагізм барокового світосприймання органічно переплітався з гедонізмом.
Теорії і практиці бароко у XVII ст. протистояла доктрина класицизму. Цей художньо-естетичний напрям має 300-річну історію з XVI до 30-х років XIX ст., але розквіт класицизму припадав саме на XVII ст. Термін "класицизм" походить від латинського слова "classicus" — зразковий. Однією з його визначальних рис було звернення до зразків і форм античного мистецтва як до ідеального естетичного еталона. Естетика класицизму почала становитися ще в добу пізнього Відродження в Італії, але як цілісна художня система він сформувався і найповніше виявився у Франції XVII ст. в період зміцнення і розквіту абсолютизму. Новий політичний період дав потужний поштовх до пожвавлення громадського життя та розквіту мистецтв. Поширення класицизму у Франції XVII ст. було пов'язане із літературно-драматургічною творчістю П'єра Корнеля (1606— 1684 pp.), Жана Расіна (1639 — 1699 pp.), Мольєра (1622—1673 pp.). Цей стиль знайшов втілення в поемах і сатирах Ніколя Буало (1636—1711 pp.), байках Жана де Лафонтена (1621 — 1695 pp.), прозі Франсуа де Ларошфуко (1613— 1680 pp.) та Жана де Лабрюйєра (1645— 1696 pp.), архітектурі версальських палаців Жюля Ардуен-Монсара (1646—1708 pp.), малярстві Ніколя Пуссена (1594— 1665 pp.), Лоррена (Клода Желе; 1600—1682 pp.) та ін. Одним з перших представників класицизму був поет і мовознавець Франсуа Малерб (1555—1628 pp.), який сприяв виробленню норм французької літературної мови. Проведена ним реформа мови була закріплена Французькою академією, на яку покладався обов'язок поширення мовного та літературного канонів.
Європейська культура доби класицизму вступила у фазу, коли національні мови остаточно переважили латину. Французька драматургія Корнеля, Расіна, Мольєра виробила мову, що ціле століття правила за взірець для всіх народів.
Теоретичне обґрунтування естетичні принципи класицизму знайшли в працях Ніколя Буало, передусім у трактаті "Поетичне мистецтво" (1674 p.). Неодмінною умовою високої поетики є, на його думку, дотримання непорушних правил античної естетики (Аристотель, Горацій). Саме вони визначають закони художньої форми, що перетворює життєвий матеріал у логічно злагоджений твір мистецтва.
У живописі XVII ст. ідеї класицизму найповніше втілились у творчості Ніколя Пуссена та Клода Лоррена.
Гуманізм культури XVII ст. виходив не з визнання гармонії духовного і природного начал, розуму і почуттів, а з їх протистояння. Це, з одного боку, гуманізм, який на перший план висував інтелект, розум. З іншого боку, не відмовляючись від ідеї свободи, автономності індивіда, мислителі XVII ст. песимістичніше оцінювали людську вдач)», заперечуючи її одвічну доброзичливість, прагнули дослідити особистість у її зв'язках із довкіллям, зазирнути в потаємні царини людської душі. Можливості для реалізації гуманістичних ідеалів представники культурних течій XVII ст. вбачали вже не лише у добрій волі й енергії людини, а пов'язували їх зі станом суспільства і Всесвіту загалом, закладаючи тим самим підвалини для наступного типу культури — просвітницького гуманізму XVIII ст.