Питання 1. Поняття, способи та принципи здійснення суб’єктивного цивільного права.

Здійснення суб'єктивних цивільних прав — це процес реалізації уповноваженою особою всіх повноважень, що належать до змісту конкретного суб'єктивного права, для досягнення певного результату. Способи здіснення суб'єктивних цивільних прав поділяють на фактичні та юридичні. Під фактичними способами слід розуміти діяння, які, зазвичай не є юридично значущими, наприклад, коли особа фактично проживає у будинку, чим здійснює своє право власності на нього. Юридичними способами слід вважати юридично значущі діяння, наслідком яких є виникнення, зміна чи припинення правовідносин. Це, зокрема, укладення різноманітних правочинів, створення авторського твору, виявлення скарбу тощо.

Принципами здійснення цивільних прав є: Принцип автономії волі означає право особи здійснювати своє суб'єктивне цивільне право вільно, на власний розсуд, задля задоволення своєї мети та інтересів. Тобто ніхто, окрім самого носія суб'єктивного цивільного права, не може вирішувати питання про здійснення чи нездійснення цього права, а також моменту, коли його має бути здійснено.

Принцип законності передбачає, що суб'єкт права може здійснювати своє право лише відповідно до норм права, керуючись при цьому не тільки положенням "дозволено все те, що не заборонено", а й зважаючи на встановлений нормами права порядок здійснення свого права. Наприклад, для зміни свого імені слід звертатися до органів РАЦСу і лише у відповідному порядку змінити своє ім'я.

Принцип розумності та добросовісності означає, що, здійснюючи свої суб'єктивні цивільні права, особа повинна діяти розумно та добросовісно не лише щодо себе, а й щодо інших суб'єктів правовідносин

Доповнення: Під здійсненням цивільного права потрібно розуміти реалі­зацію тих можливостей, які передбачені змістом суб'єктивного цивільного права. Здійснення суб'єктивного цивільного права може відбуватися шляхом вчинення як фізичних, так і юридич­них дій. Наприклад, власник користується майном (фактична дія), що належить йому, або продає його (юридична і фактична дія).Гарантією права особи на вільне здійснення нею цивільного права, є положення ч. 2 ст. 12 ЦК України, згідно якому нездій­снення особою свого цивільного права, не є підставою для при­пинення цього права, крім випадків, встановлених законом. Отже, хоча особа може ставитися до цивільного права так, ніби воно їй непотрібне, це не означає, що котрийсь із державних органів може вирішувати питання про недоцільність володін­ня особи цим правом. Винятки складають випадки, прямо пе­редбачені законом. Наприклад, ст. 352 ЦК України передбачає викуп пам'ятки історії та культури, якщо в результаті дій або бездіяльності власника пам'ятки історії та культури їй загро­жує пошкодження або знищення.Оскільки у ч.2 ст. 12 ЦК України вживається термін «за­кон», а не «акти законодавства», можна зробити висновок про те, що підстави припинення суб'єктивного цивільного права можуть бути встановлені лише у законах, але не у під законних нормативних актах.

Питання 2. Поняття, способи та принципи виконання цивільного обов’язку.

Виконання цивільних обов'язків — це дотримання зобов'язаною особою поведінки на користь уповноваженої особи. Обов'язковою умовою виконання обов'язків є, насамперед, необхідний обсяг дієздатності, тобто здатності своїми діями створювати для себе цивільні обов'язки, самостійно їх виконувати та нести відповідальність у разі їх невиконання/ Виконання цивільного обов'язку, на відміну від здійснення суб'єктивного цивільного права, завжди є юридичним фактом.

Згідно з ч. 4 ст. 14 ЦК підставами звільнення від виконання цивільних обов'язків є: 1) умови договору; 2) положення актів законодавства. При цьому договору надається перевага перед актами законодавства: у тих випадках, коли є договір, спочатку мають бути з'ясовані умови договору; якщо ж договору немає або його тлумачення недостатньо для з'ясування того, як мають виконуватися обов'язки учасниками правочину, то слід звернутися до актів цивільного законодавства. Особа не може бути примушена до дій, вчинення яких не є обов'язковим для неї. Це положення, встановлене у ст. 14 ЦК, грунтується на таких засадах цивільного права як неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини, свобода договору, свобода підприємництва, справедливість, добросовісність та розумність цивільного законодавства. Оскільки у ч. 2 ст. 14 ЦК йдеться про те, що особа не може бути примушена до дій, "вчинення яких не є обов'язковим для неї", виникає питання, що слід розуміти під "обов'язковими діями"? Аналіз ч. І цієї статті дозволяє зробити висновок, що маються на увазі дії, виконання яких покладається на особу договором або актом цивільного законодавства. Виконання цивільних обов'язків забезпечується засобами заохочення та відповідальності, які встановлені договором або актами цивільного законодавства. На відміну від традиційного для раніше чинного цивільного законодавства підходу, коли як засіб забезпечення виконання обов'язків, в першу чергу згадувалися заходи відповідальності, ЦК виходить з провідної ролі засобів заохочення. Засоби заохочення можуть бути встановлені у договорі, наприклад, у вигляді позитивних стимулів (надбавка до суми платежу за дострокове виконання роботи)

Питання 3. Межі здійснення цивільних прав. Зловживання правом. Межі здійснення суб'єктивних прав — законодавчо дозволені конкретні способи поведінки, якими особа в змозі набути для себе ті можливості, які становлять зміст суб'єктивного цивільного права. Загальними межами здійснення суб'єктивних цивільних прав є:

1) утримання від дій, які могли б порушити права інших осіб;

2) утримання від дій, які могли б заподіяти шкоду довкіллю та культурній спадщині;

3) заборона дій особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах;

4) дотримання моральних засад суспільства;

5) заборона використання цивільних прав із метою неправомірного обмеження конкуренції, зловживання монопольним становищем на ринку, а також недобросовісна конкуренція.

Зловживання правом — це здіснення суб'єктивних цивільних прав, що вчиняється з порушенням їх меж та заподіянням шкоди іншим особам. Це особливий вид цивільного правопорушення, специфіка якого полягає в тому, що його дії формально спираються на належне йому право, проте при конкретній його реалізації воно набуває такої форми та характеру, що це призводить до порушення прав та охоронюваних інтересів інших осіб, наприклад зловживання монопольним становищем на ринку.

Виділяють дві основних форми зловживання правом: • зловживання правом, що вчиняється винятково з наміром заподіяти шкоду іншій особі (шикана); • зловживання правом, що вчиняється без наміру заподіяти шкоду іншій особі, проте об'єктивно заподіює цю шкоду. Якщо суд встановить, що в діях особи мало місце зловживання правом, то він може зобов'язати її припинити зловживання своїми правами та застосувати інші наслідки, передбачені законом, наприклад відмовити в захисті цивільних прав.

Доповнення: Зловживання цивільним правом є правопорушенням, суб'єктивна сторона якого (інтелектуально-вольовий зміст відповідної моделі поведінки) характеризується загалом аналогічно щодо існуючих форм і ступенів вини. Тому з певною часткою умовності можна говорити про можливість учинення зловживання правом як умисно, так і з необережності. Відповідно виділяють дві форми зловживання правом - так звану шикану, тобто здійснення суб'єктивного права з наміром завдати шкоди (має місце прямий умисел), та зловживання, вчинене без такого наміру, але за умов, коли суб'єкт міг і повинен був усвідомлювати і передбачати можливість завдання шкоди (тоді ми констатуємо непрямий умисел, грубу або просту необережність). Проте, на відміну від вини, як суб'єктивної умови цивільно-правової відповідальності, при зловживанні правом недобросовісність постає у певному розумінні самодостатнім чинником, оскільки вона як така власне і визначає суть даного різновиду порушення норм цивільного права. Підставою виникнення відносин цивільної відповідальності є порушення чужого суб'єктивного права як таке, а вина є однією з умов покладання на правопорушника обов'язку відшкодувати завдану ним шкоду. Натомість при зловживанні правом об'єктивна протиправність цього діяння визначається через негативну морально-правову кваліфікацію суб'єктивного чинника- йдеться про достовірно встановлену недобросовісність, вияв якої уможливлює заподіяння шкоди чи фактично призводить до цього. Недобросовісність поведінки суб'єкта, що зловживає своїм правом, має бути доведена заінтересованою стороною, тоді як інститут цивільно-правової відповідальності ґрунтується переважно на презумпції вини зобов'язаної особи (остання задля уникнення відповідальності має довести, що нею було вжито всіх необхідних заходів з метою виконання покладеного на неї обов'язку).

4.1 Поняття, значення та суб’єкти представництва.

Представництво– це правовідношення, у якому одна сторона (представник) зобов’язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, уку вона представляє (ч.1 ст. 237 ЦК). Представник не виступає стороною правочину, а здійснює представництво шляхом реалізації наданих йому повноважень з його укладання від імені в інтересах особи, яку він представляє. Представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє. Представник не може вчиняти правочин, який відповідно до його змісту може бути вчинений лише особисто тією особою, яку він представляє. Вчинення правочинів представником полягає у здійсненні ним власних дій, які відповідно до наданих йому повноважень створюють, змінюють або припиняють цивільні права та обов’язки особи, яку представляють. Представниками й особами, яких представляють можуть бути як фізичні, так і юридичні особи.. Представник у всіх випадках повинен бути повністю дієздатним. Мета представництваполягає у вчиненні представником правочинів в інтересах особи, яку він представляє. Тому представник не може вчиняти правочинів вд імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, яку він одночасно представляє.

Суб'єкти представництва

У відносинах представництва беруть участь три суб'єкти: особа, яку представляють, представник і третя особа.

Особою, яку представляють, може бути будь-який суб'єкт цивільного права - громадянин, юридична особа, незалежно від наявності у них дієздатності.

Представником є громадянин або юридична особа, які мають повноваження на здійснення юридичних дій від імені особи, яку представляють. Представники громадяни, як правило, мають бути повністю дієздатними. Як виняток, представниками можуть бути особи, які досягли трудового повноліття, тобто 16-річного віку (ст. 188 КЗпП України).

Юридичні особи, які мають спеціальну правоздатність, можуть виконувати функції представника, якщо це не суперечить їх статутним завданням, визначеним у законі, статуті або положенні.

Третьою особою, з якою внаслідок дії представника встановлюються, змінюються або припиняються цивільні права та обов'язки, може бути будь-який суб'єкт цивільного права. Разом з тим відповідно до ч. З ст. 62 ЦК України представник не може укладати угоди від імені особи, яку він представляє, ні щодо себе особисто, ні щодо другої особи, представником якої він водночас є.

4.2. Підстави виникнення та види представництва.

Право на вчинення дій від імені іншої особи може ґрунтуватися на різних юридичних фактах, з якими закон (ч. З ст. 237 ЦК) пов'язує виникнення повноваження.

Такими юридичними фактами (підставами виникнення повноважень) можуть бути:

1) договір (наприклад, договір доручення);

2) закон (батьки є представниками своїх малолітніх дітей за законом);

3) акт органу юридичної особи (призначення на певну посаду, пов'язану із здійсненням представницьких дій);

4) інші підстави, встановлені актами цивільного законодавства (наприклад, факт спільного ведення господарства, спільності майна - при здійсненні одним з подружжя правочинів для спільного сімейного господарства він виступає як особа, що діє від імені і в інтересах іншого з подружжя, бо згода останнього на здійснення такого правочину припускається - за винятком тих, що виходять за межі дрібних побутових).

Види представництва:

1) представництво, що виникає на підставі договору, називають добровільним і договірним

2) представництво, яке виникає на підставі закону, називається законним і обов’язковим. Обов’язкове представництво виникає у випадках, коли і представник, і межі його повноважень встановлюються законом, незалежно від волі особи, яку представляють.

3) представництво, яке виникає на підставі акту органу юридичної особи, вважаються правовідносини, у ких представник діє від імені і в інтересах юридичної особи, яку він представляє, у межах, визначених змістом розпорядчого акта її органу.

Доповнення:

1.Договірне, або добровільне представництво виникає за волею особи, яку представляють і яка визначає особу представника. Особа, яку представляють, самостійно визначає повноваження представника шляхом видачі довіреності або шляхом укладення договору. Таким договором звичайно є договір доручення, за яким одна сторона (повірений) зобов'язується виконати від імені й за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії.

2.Різновидом добровільного є комерційне представництво. Комерційним представником є особа, яка постійно та самостійно виступає представником від імені підприємців при укладенні ними договорів у сфері підприємницької діяльності.

3.Головна особливість комерційного представництва полягає в тому, що за згодою сторін та у випадках, передбачених законом допускається одночасне комерційне представництво різних сторін правочину. Повноваження комерційного представника може бути підтверджене письмовою угодою між ним та особою, яку представляють, або довіреністю.